БЛОГИ  »  Іван Мельник

Псевдо як доля: історія українського патріота, досі не реабілітованого державою

21.08.2014, 12:46      Іван Мельник      Переглядів: 2271

16 червня 1944 року оперативна група НКВД виявила у с. Пустомити Тучинського району сховище. У ньому перебувало двоє чоловіків, одним з яких виявився курінний УПА Степан Трохимчук на псевдо "Недоля", "Кирея". Затриманих доставили в районний відділ НКВД, де й провели перший допит [1, т.1, арк.6].

Початок шляху. Родина

13 липня 1909 року в подружжі Климента Сергійовича та Ганни Самійлівни Трохимчуків, які проживали в містечку Тучин Ровенського повіту Волинської губернії, народився хлопчик. Уже наступного дня його охрестив священик місцевої Преображенської церкви і малюк отримав ім’я Степан [2, арк.37, 38].

Батьки хлопчика взяли шлюб у жовтні 1908 року. На момент одруження нареченому, Клименту Сергійовичу Трохимчуку, було лише сімнадцять повних років, а нареченій, Ганні Самійлівні з роду Гіраків, – двадцять [2, арк. 126, 127]. Новоутворена сім’я була бідною, займалася сільським господарством, яке й слугувало для неї основним джерелом достатку. У майбутньому, під час допитів в органах НКВД, «Недоля» згадуватиме, що вже з дитячих літ батько прищеплював йому любов до землі, часто казав: «Працюй, сину, шануй землю, виростеш, добрим господарем станеш» [1, т.1, арк. 87, 90].

Початок 1919 року приніс нещастя. Спочатку, у лютому, пішов з життя дід, а в березні не стало батька. Помер у молодому віці від тифу, не доживши два тижні до народження у сім’ї ще однієї дитини – дівчинки [3, арк.195][4, арк.136].

Матір змушена була прийняти іншого чоловіка – Челюка Кирила Гнатовича. Віднині Степан проживав в оновленій родині [1, т.1, арк. 88].

Освіта, яку отримав Степан, становила всього 2 класи середньої школи [1, т.1, арк.7]. Попри це, він був достатньо грамотною людиною, про що неодноразово зазначається в матеріалах кримінальної справи [1, т.1 арк.90].

П’ятий ліворуч у верхньому ряді Степан Климентійович Трохимчук

Юнацькі роки хлопця минали в умовах утиску українців з боку польської влади. Під впливом цих обставин Степан зацікавився націоналістичною літературою. З неабияким інтересом він слідкував за ходом судового процесу над учасниками атентату міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Атентат був здійснений 15 червня 1934 року у відповідь на політику пацифікації українців, якою керував Перацький. Фельдшер Гуменюк, котрий проживав неподалік від родини Трохимчуків, в подробицях пояснював Степану ким є обвинувачені, які постали перед польським судом. «Це люди, – казав він, – котрі в ім’я ідеї звільнення українського народу готові піти на шибеницю. У них незламна воля. Ось у кого ми маємо вчитися жити й боротися»[1, т.1, арк. 90, 92].

Поміж чужинецьких сил

У 1931 році Степана Трохимчука призвали до польського війська, де він проходив службу рядовим солдатом. У 1933-му був демобілізований та повернувся додому [1, т.1, арк. 88].

У 1937 році матір та нерідний батько розійшлися, а Степан разом з братом і трьома сестрами лишилися проживати з матір’ю. Родина продовжувала займатися сільським господарством. У власності мали корову, коня та 6 гектарів землі [1, т.1, арк. 88].

У серпні 1939 року Степана Трохимчука вдруге призвали до польського війська й відправили на німецький кордон [1, т.1, арк. 92]. Першого вересня відбувся напад Німеччини на Польщу. Степану довелося брати участь в боях з німцями в районі Явора Львівської області [1, т.1, арк. 88]. Як зазначає Степан, у цей час він подумки запитував себе, за кого і за що він повинен воювати? Війна є шляхом розв’язання політичної суперечки між німцями та поляками. Але причому тут українці? Чому він має проливати кров за поляків, які пригноблювали його народ? [1, т.1, арк. 93]

Зважаючи на це, на початку вересня 1939 року в бою під с. Добрівляни, що розташоване на південний захід від Львова, С.Трохимчук здався в полон німецьким військам.

Із Добрівлян його разом з іншими військовополоненими відправили в м. Ярослав (Польща), а звідти залізницею в м. Гаммер (Вестфалія, Німеччина). Туди вони прибули вкінці вересня і були розміщені у таборі для військовополонених [1, т.1, арк. 93].

Через два тижні Степана викликали в канцелярію табору і передали в розпорядження поміщика фон Паленгардта, котрий забрав його в складі групи із 25 осібдо себе в маєток у с.Брингауз. Тут вони працювали до червня 1940 року. Опісля повідомили, що найближчим часом їх відправлять на Батьківщину [1, т.1, арк. 93].

За декілька днів групу завезли назад до табору військовополонених в м. Гаммер. Тут вони дізналися, що відповідно до укладеної між СРСР і Німеччиною угоди, громадяни, які проживали до початку німецько-польського протистояння на території Західної України, мають бути відправлені на Батьківщину. Але при цьому було зазначено, що Радянський Союз приймати їх не бажає, оскільки вважає, що серед них багато хворих. Саме тому першу партію військовополонених, відправлених додому, органи радянської влади повернули назад. Це повідомлення викликало серед полонених хвилю зневір’я та обурення супроти більшовиків. Хоча, як з’ясувалося згодом, воно носило провокаційний характер [1, т.1, арк. 94].

У цей же час до табору прибули представники Українського Національного Об’єднання (УНО), які агітували полонених вступати до лав цієї організації. Певні висновки про необхідність подальшої боротьби із загарбниками зробив і Степан Трохимчук [1, т.1, арк. 94].

У вересні 1940 року С.Трохимчука відправили із табору військовополонених в м.Нейштадт (Судети, Чехія) до якогось німця, у котрого він відпрацював чотири місяці [1, т.1, арк. 95].

У січні 1941 року Степана разом з іншими українцями-військовополоненими викликали для проходження медичної комісії, яка відправила його в м. Дрезден на курси спеціалістів металообробної промисловості. На цих курсах займалося близько 100 осіб, переважно українці, бельгійці та голландці. По завершенню курсів Трохимчук був звільнений з полону і влаштувався слюсарем на військовий завод у м. Дрезден, що виготовляв броню для танків [1, т.1, арк. 95].

Під час роботи на заводі Степан стикався зі своїми земляками, вихідцями із Західної України. Збираючись вечорами, вони читали націоналістичну літературу, вивчали програму українських націоналістів, біографії керівників українського націоналістичного руху, зокрема, Симона Петлюри та Євгена Коновальця [1, т.1, арк. 96].

Незабаром до українців приїхав представник бандерівського проводу ОУН із міста Гамбург й запропонував їм приєднатися до згаданої структури. Таким чином, на початку 1941 року Степан Трохимчук увійшов до бандерівського крила Організації Українських Націоналістів [1, т.1, арк. 96].

З початком німецько-радянської війни той же представник знову прибув у Дрезден і провів агітацію за повернення на Західну Україну для боротьби проти радянської влади. З цією метою Трохимчук у складі групи українців поїхав у м. Відень (Австрія), де мали формуватися спеціальні загони з числа українців для відправлення на німецько-радянський фронт [1, т.1, арк. 97].

У Відень група прибула всередині липня 1941-го. Звідти її на автомобілі завезли в с.Зитендорф (Австрія), де усіх обмундирували, озброїли і зарахували до українського легіону. Останній був укомплектований виключно з українців, чисельністю 400 осіб. Командував легіоном майор Побігущий, а його заступником був Барабаш. Командирами рот були: Абрамчук, Уртинський і Ковальчук [1, т.1, арк. 97, 98].

У двадцятих числах липня 1941 року легіон був відправлений в м. Дубоссари (Молдова), де він перебував до початку серпня. Аж раптом німці роззброїли легіон, а особовий склад відправили назад до Австрії, в с. Забередорф (15 км від Відня). Причиною роззброєння, як зазначає С.Трохимчук, став конфлікт між С.Бандерою та німецьким окупаційним командуванням з приводу побудови самостійної Української держави. Конфлікт засвідчив, що німці розглядають Україну всього лиш як свою колонію [1, т.1, арк. 98, 99].
Перед колишніми українськими «легіонерами» постала дилема: або в будь-який спосіб вирватися додому, на Батьківщину, де розгорнути активну націоналістичну діяльність, або продовжувати напіварештантське животіння в таборі, в тужливому очікуванні вирішення власної долі… [1, т.1, арк. 99].

Та незабаром доля усміхнулася. Невеликими групами, чисельністю по 10-15 осіб, українців почали відправляти на Батьківщину. С.Трохимчук попав на відправку у другу партію. У грудні 1941 року він із Відня, через Краків-Львів-Рівне виїхав до рідної сім’ї в містечко Тучин [1, т.1, арк. 99].

Остаточний вибір

Як зазначав Степан, після дворічної відсутності він повернувся додому з цілком сформованими націоналістичними переконаннями, як ідейний прихильник побудови «самостійної» Української держави [1, т.1, арк. 99].

Прибувши додому, С.Трохимчук відразу ж встановив зв’язок з Тучинським районним керівником ОУН Прокопом Поліщуком, розпочав відвідувати зібрання бандерівців. Невдовзі познайомився з активними членами оунівської організації Тучина: Андрієм Пашковцем, Дем’яном Легорем, Микитою Лавариком. На зібраннях учасники обмінювалися думками про поточні події. Трохимчук розповідав про стан українців у Німеччині, про діяльність оунівців за кордоном, про політику «мельниківців» тощо. Натомість Пашковець та інші інформували про підпільну діяльність в умовах радянської влади, про своє ставлення до більшовиків і німців та про перспективи революційної боротьби оунівців [1, т.1, арк. 100].

Одного разу, у травні 1942 року, районний керівник ОУН Прокоп Поліщук запропонував Степанові Трохимчуку влаштуватися на роботу в так звану українську допоміжну поліцію, оскільки німці розпочали проводити мобілізацію до робочих батальйонів в м. Рівному, а Поліщук вважав, що Трохимчук в інтересах організації має залишатися в Тучині. Виконуючи цю вказівку, Степан пішов до коменданта поліції, який зарахував його на посаду шуцмана. У серпні 1942 року С.Трохимчука призначили заступником коменданта поліції Тучинського району [1, т.1, арк. 100, 101].

Після нападу у листопаді 1942-го радянських сил на м. Тучин, увесь особовий склад поліції перевели в м. Гоща, а гощанську поліцію – в Тучин. Згодом С.Трохимчука призначили комендантом поліції Гощанського району [1, т.1, арк. 101].

У січні 1943 року Степан отримав наказ від керівництва оунівської організації покинути службу в поліції, і, за можливості, разом з поліцейськими, захопивши зброю, зникнути в ліс.

Схилити усю поліцію на свій бік Трохимчукові не вдалося. Він не став ризикувати, адже, декотрі із шуцманів були налаштовані пронімецьки, й могли б його зрадити, та сімох осіб Степан переконав покинути службу в поліції і зі зброєю розійтися по домівках в очікуванні сигналу до підняття боротьби за «самостійну Україну.» Сам же Трохимчук, захопивши свою зброю, пішов у с. Колоденка Рівненського району, де проживав його тесть, і став у нього переховуватися [1, т.1, арк. 100, 101].

Невідомою залишається точна дата одруження Трохимчука С.К. Проте відомо, що його дружину звали Любов Максимівна, 1921 року народження, родом із села Колоденка Рівненського району. У 1943 році у подружжя народився син Олег [1, т.1, арк. 8].

У березні 1943-го до Степана прибув учасник СБ Тучинського району «Нечипор» і передав вказівку районного коменданта СБ Андрія Пашковця «Коваля» негайно прийти до нього в с.Гориньград. Уже при зустрічі з «Ковалем", останній передав Трохимчуку наказ районного проводу ОУН приступити до виконання обов’язків сотенного Тучинського району. У його функції входив роз’їзд по селах і проведення з молоддю занять з військової підготовки [1, т.1, арк. 102].

Тоді ж «Коваль» присвоїв Степанові Трохимчуку підпільне псевдо «Недоля» [1, т.1, арк. 102].
Сотенним «Недоля» перебував до червня 1943 року. Опісля його знову викликав «Коваль» і оголосив рішення районного керівництва ОУН про призначення Трохимчука командиром районної сотні УПА [1, т.1, арк. 102].

Сотня нараховувала близько 100 осіб, переважно мешканців Тучинського району. Заступником «Недолі» був «Ворон» (Довгалець Андрій із с.Пустомити). Командирами чот були [1, т.1, арк. 103]:

«Лев» – 26-27 років, уродженець східних областей України, колишній військовослужбовець Червоної Армії, який втік з німецького полону;

«Хвильовий» – Поліщук Петро, уродженець і мешканець с. Шубків Тучинського району;

«Гонта» – Чалюк Михайло, уродженець і мешканець м. Тучин.

Перший праворуч у верхньому ряді Степан Климентійович Трохимчук

За наказом надрайонного коменданта з організаційно-мобілізаційної роботи «Самари», у серпні 1943 року «Недоля» передав сотню своєму заступнику «Ворону», котрий разом з нею перейшов у розпорядження командира куреня східної групи УПА «Кватиренко». У той же час «Самара» запропонував «Недолі» організувати курінь з місцевих мешканців. При цьому він зазначив, що базою для організації куреня слугуватиме сотня «Жука», яку направляють в розпорядження Трохимчука із Гощанського району [1, т.1, арк. 103].

За декілька днів ця сотня в складі 40-50 осіб на чолі з командиром «Жуком» прибула до «Недолі» в с. Пустомити, де він у той час дислокувався. Згодом в його розпорядження прибуло 70 осіб від командира сотні «Чорноти". За рахунок цих людей «Недоля» поповнив сотню «Жука» та впродовж 2-3-х тижнів проводив з ними військові заняття. Після цього, згідно з наказом «Самари» відправив їх в Гощанський район, у розпорядження командира куреня «Ясень". При «Недолі» залишилося 30-35 осіб, очолювати яких він призначив «Очману» на ім’я Дмитро, із с. Чудниця. Поступово Трохимчук поповнював цю групу і на момент наближення лінії фронту «Очмана» вже очолив сотню [1, т.1, арк. 104].

Курінь «Недолі» був так званим територіальним куренем, що підпорядковувався безпосередньо надрайонному керівництву і слугував свого роду пунктом, де відбувалося навчання, оформлення та збивання бойових сотен для їх відправлення в УПА [1, т.1, арк. 116].

Цю ж інформацію підтвердить у майбутньому, під час допиту, один із соратників С.Трохимчука, учасник УПА, уродженець с. Річиця Тучинського району, Катеринчук Лаврентій Адамович на псевдо «Кропива». Ось що він скаже: «Курінь «Недолі» був так званим територіальним куренем, тобто свого роду пунктом, де готувалися кадри для діючих загонів УПА. Після того, як сотня була підготовлена та проходила курс навчання в курені «Недолі", вона направлялася в одну з діючих груп УПА, а в курінь поступали нові люди» [1, т.2, арк. 238].
Під кінець січня 1944 року «Недоля» отримав вказівку надрайонного оунівського керівництва про те, що тимчасово, на період пересування лінії радянсько-німецького фронту, необхідно розпустити рядовий склад по домівках, а командному складу сховатися [1, т.1, арк. 104].

Вказівку було виконано. Розпустивши особовий склад сотні, «Недоля» переховувався у своєї двоюрідної сестри – Ярмольчук Стефи, яка проживала в Тучині [1, т.1, арк. 104].

Після того, як фронт перемістився через річку Горинь, «Самара» через зв’язкових «Лебедя» та «Ярого» викликав «Недолю» до себе на Бугринські хутори Гощанського району. Трохимчука він прийняв у присутності надрайонного коменданта ОУН «Матроса", надрайонного коменданта СБ «Зенона» (прізвище Войтович, уродженець і мешканець с.Даничів колишнього Межирицького району) та надрайонного референта пропаганди «Гребля". Від них «Недоля» отримав вказівку негайно приступити до організації куреня шляхом збору всіх осіб, які в період німецької окупації були учасниками УПА. Одночасно слід було призивати для служби в УПА нові контингенти осіб, які мали військову підготовку [1, т.1, арк. 104, 105].

Надрайонний комендант СБ «Зенон» повідомив, що він дав вказівки усім районним комендантам СБ про проведення відповідних заходів щодо забезпечення своєчасної явки на призивні пункти осіб, яких мобілізують. Надрайонний референт пропаганди «Гребля» розповів, що він дав вказівки також районним референтам пропаганди про розгортання пропаганди щодо призиву до УПА. Для цього він направив відповідну літературу, і, що в усіх селах вже проведені збори колишніх учасників УПА й молоді. Надрайонний керівник ОУН «Матрос» зазначив, що створюваний курінь, яким командуватиме «Недоля", буде куренем з підготовки резервів для УПА. І після того, як особовий склад певної сотні пройде мінімальну підготовку, «Недоля» зобов’язаний негайно цю сотню в повному складі відправляти у курені, щодо яких надійде вказівка. Крім того, «Матрос» пояснив, що курінь йменуватиметься «організаційно-мобілізаційним», і його керівний склад буде підібрано із найкращих людей [1, т.1, арк. 105, 106].

Отримавши цю вказівку, «Недоля» приступив до її виконання на території Тучинського району, зашифрованого 30-м номером, і Олександрійського району, що мав шифр «район № 20». До кінця березня 1944-го Трохимчук зібрав близько 150 осіб, серед яких 30 були учасниками УПА раніше, а решта – вперше залучені в УПА. «Недоля» відразу ж укомплектував сотню, котру очолив «Очмана". Крім того, декілька груп по 3-5 осіб він відправив у села для збору продуктів, амуніції, та розкриття старих місць зберігання зброї й продовольства [1, т.1, арк. 106].

Незабаром до «Недолі» прибуло 100 осіб із Клеванського району. За вказівкою надрайонного керівництва ОУН, Трохимчук залишив у себе лише 30 із них – тих, хто мав зброю. Решту відправив назад, оскільки вони не були озброєні, а в курені «Недолі» зброї бракувало [1, т.1, арк. 106].

У перших числах квітня 1944 року курінь «Недолі» перебував на Пустомитівських хуторах. Там також перебувала сотня «Левадного» із куреня «Кватиренко» і сотня ВОП (відділ особливого призначення), якою командував «Дубчак» [1, т.1, арк. 106].

Якось уночі на хутори прибув «Вихор» зі своєю сотнею із куреня «Гострого» і повідомив, що в їхньому напрямку рухаються війська і співробітники НКВД. Повстанці в кількості близько 500 осіб відразу ж знялися з хуторів і зникли у лісі неподалік. Серед них був увесь надрайонний провід ОУН в особі «Матроса", «Зенона", «Греблі» і «Самари» [1, т.1, арк. 107].

Отримавши дані про наближення більшовиків до лісу, повстанці зайняли оборону. Командування узяв на себе «Недоля". Почався бій. Командиру сотні «Левадного» поранили руку. Невдовзі його сотня втратила контроль над ділянкою оборони і відійшла в глибину лісу. Зрештою, внаслідок посилення вогню з боку більшовиків повстанці змушені були відступити, втративши кілька десятків людей убитими. Але на допомогу силам УПА прийшла заметіль, що якраз здійнялася. Дрібні сніжинки кружляли в повітрі, голками врізалися в обличчя й не давали змоги радянським формуванням переслідувати повстанців [1, т.1, арк. 107].

Наступного дня залишки чотирьох сотен УПА зібралися в с. Рисвянка Тучинського району. Опісля сотня «Левадного» відбула в Межирицький район, сотня «Вихора» і сотня ВОП – в Олександрійський. «Недоля» разом із сотнею «Очмани» залишився на місці [1, т.1, арк. 108].

За декілька днів до нього із Гощанського району прибули три сотні: «Квітки», «Свиста» і «Лугового». Сотні ці до «Недолі» привів заступник надрайонного організаційно-мобілізаційного коменданта «Жук». Таким чином, до складу куреня уже входили сотні «Очмани», «Квітки», «Свиста» і «Лугового» [1, т.1, арк. 108].
За дорученням надрайонного проводу було відібрано 40 осіб в підофіцерську школу і 20 осіб у ВОП. Після цього «Недоля» здійснив перегрупування загонів, утворивши в складі куреня три сотні: «Квітки", «Трясило» і «Очмани» та підофіцерську школу. Командир сотні «Свист» був відправлений для нового набору людей в УПА. Командир сотні «Луговий» очолив підофіцерську школу [1, т.1, арк. 109].

У середині квітня 1944 року в с. Матіївка Тучинського району, де розташовувався штаб куреня «Недолі», приїхав командувач північної групи УПА «Дубовий", він же «Максим» і викликав Трохимчука до себе. Під час бесіди він цікавився станом куреня, кількістю сотен, хто їх очолює, яке є озброєння тощо. Потім повідомив, що за рішенням командування УПА курінь «Недолі» передають до складу північної групи з повним підпорядкуванням «Дубовому". Крім того, присвоїв куреню назву «Курінь ім. Робітницького», в пам’ять про обласного провідника ОУН Робітницького, який загинув під час німецької окупації. Наступного ранку «Дубовий» провів інструктивну нараду надрайонного проводу ОУН, після чого поїхав у супроводі охорони [1, т.1, арк. 109, 110].

За декілька днів «Недолю» викликав «Самара», котрий повідомив, що згідно з наказом «Дубового", сотню «Трясило» слід відправити в Клеванський район, сотню «Квітка» і підофіцерську школу на чолі з «Луговим» – в Олександрійський район, а сотню «Очмани» – в Гощанський. Після відправки цих підрозділів, Степан Трохимчук мав прийняти справи коменданта Тучинського й Олександрійського районів з організаційно-мобілізаційних питань, склавши обов’язки командира куреня [1, т.1, арк. 110].
Виконавши цей наказ, «Недоля» приступив до виконання обов’язків районного організаційно-мобілізаційного коменданта. В його функції входило проведення у селах мобілізації в лави учасників УПА та збір військового майна для потреб повстанців. Обов’язки організаційно-мобілізаційного коменданта Трохимчук виконував до початку червня 1944 року [1, т.1, арк. 110, 111].

11 червня 1944-го під час перебування «Недолі» в с. Малатин Тучинського району, близько 22 години, до нього приїхав командувач східної групи УПА «Верещак» у супроводі 15-16 вершників. Він привіз записку від «Максима", якою повідомлялося, що віднині «Недоля» повністю переходить у розпорядження командира «Верещака". Усіх наявних людей також слід передати йому. Під час розмови з «новим» командиром «Недоля» отримав вказівку зібрати усіх людей для боротьби з радянською владою та підготувати 10 коней із сідлами. Усе це потрібно було зробити до 25 червня [1, т.1, арк. 112, 114].

Наступного дня, в післяобідній час, «Верещак» відбув у супроводі охорони та двох зв’язкових, яких йому виділив Степан Трохимчук. Після його від’їзду «Недоля» вирішив викликати свого заступника по Тучинському району «Клима» і доручити йому виконання роботи щодо мобілізації. Однак, виконати це завдання не вдалося, у зв’язку з подіями, що наближалися [1, т.1, арк. 114].

У застінках НКВД

16 червня 1944 року в село Малатин Тучинського району була направлена оперативна група НКВД та бійці винищувального загону для впізнання особи курінного УПА «Недолі» серед двох повстанців, убитих частинами військ напередодні, 15.06.1944 [1, т.1, арк. 6].

У ході проведення заходу, в с. Пустомити опергрупа виявила сховище біля входу в льох у садибі проповідника євангелістів Довгальця Марка Васильовича. У сховищі переховувався курінний УПА Трохимчук Степан Климентійович на псевдо «Недоля», «Кирея», а також член УПА Федір Озарчук на псевдо «Лебідь». При затриманні у них вилучено автомат ППШ і німецький револьвер системи Парабелум, а також бойові набої [1, т.1, арк. 6].

Затриманих осіб разом із господарем садиби Довгальцем М.В. доставлено в Тучинський районний відділ НКВД. Ухвалено рішення про тимчасове затримання С.Трохимчука при КПЗ містечка Тучин до остаточного з’ясування його особи. Проведено перший допит. Після підтвердження особи, 17 червня 1944-го обрано міру запобіжного заходу – утримання під вартою у в’язниці міста Рівного. Винесено постанову на арешт Трохимчука С.К. та проведення обшуку в його квартирі [1, т.1, арк. 3-6]. Але як з’ясується згодом, майна «Недоля» не мав, оскільки його ліквідували німецькі окупанти ще у 1943 році [1, т.3, арк. 231].

Обкладинка кримінальної справи щодо звинувачення Степана Трохимчука

Незабаром С.Трохимчука переведуть до м. Київ, де знову проводитимуть допити. Один з них розпочався 28 червня 1944 року о 10 год. 20 хв. і тривав до 23 год. 35 хв. Допит проводили начальник відділення боротьби з бандитизмом НКВД УРСР капітан державної безпеки Арутюнов і заступник начальника відділення боротьби з бандитизмом НКВД УРСР старший лейтенант держбезпеки Вайсберг [1, т.1, арк. 90, 127].

Особистий підпис Степана Трохимчука

29.06.1944 у Києві Степанові Климентійовичу Трохимчуку було оголошено постанову про висунення звинувачення за статтями 54-1а та 54-11 Кримінального Кодексу УРСР [1, т.1, арк. 90, 146]. Стаття 54-1а, зокрема, передбачала покарання за такий злочин як «зрада батьківщині», а стаття 54-11 – за «організаційну діяльність, спрямовану на підготування або вчинення контрреволюційних злочинів». Обвинувачення передбачало найвищу міру покарання, хоча КК УРСР називав її у своєму дусі – заходом соціального захисту [5, ст. 16, 19].

Свою провину за вище зазначеними статтями С.Трохимчук визнав [1, т.1, арк. 90, 147]. У читача, це, звісно, викличе нерозуміння і навіть обурення. Але, аби краще зрозуміти вчинок «Недолі», слід чітко усвідомлювати в який спосіб органи НКВД проводили допити та здобували зізнання. Про це, зокрема, через майже 11 років після засудження, коли режим трохи «пом’якшає», розповість уже згадуваний «Кропива». У своїй скарзі від 30 травня 1955 року він напише: «… Мої слідчі одразу ж стали застосовувати до мене тортури: посадили на 28 діб в темний карцер, мучили голодом, під час слідства ставили по стійці «струнко», слідство проводили вдень і вночі, не давали спати, вживали брутальну лайку… Після карцеру я був такий виснажений, що вирішив підписувати все, що хотів сам слідчий» [1, т.3, арк. 248]. Цілком ймовірно, що подібні методи слідства застосовували й до «Недолі».

18 липня 1944 року відбулася очна ставка між Степаном Трохимчуком і Лаврентієм Катеринчуком («Кропивою»). Колись останній був начальником курінної жандармерії в курені «Недолі», а тепер вони обоє проходили фігурантами однієї кримінальної справи. Під час очної ставки участь обвинувачених в діяльності УПА вкотре підтвердилася [1, т.3, арк. 148].

5 грудня 1944 року в кримінальній справі складено обвинувальний висновок, яким С.Трохимчука звинувачено у вчиненні злочинів, передбачених вище зазначеними статтями КК УРСР [1, т.3, арк. 177].
Тим часом фронт Другої світової війни пройшов територією Волині й Полісся. Повернулася радянська влада, яка зустріла тут запеклий опір зі сторони місцевого населення. З огляду на це представники радянського режиму стали вимагати від центру надзвичайних повноважень для придушення цього опору. У листопаді 1944 року прокурор Рівненської області І.Комолов у спецдонесенні прокуророві УРСР Р.Руденкові висловив клопотання щодо реанімації на території області системи позасудових «трійок», у складі секретаря обкому партії, облпрокурора й начальника УНКВС, та надання їм права розгляду справ й винесення рішень аж до вищої міри покарання – розстрілу, з негайним виконанням вироку [6, ст. 90, 91].

15 листопада 1944 року секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов звернувся з аналогічною пропозицією до Й.Сталіна, доповнивши її сентенцією: «Вважаю необхідним ввести військово-польові суди при військах НКВС. Для залякування бандитів за вироками цих військово-польових судів засуджених до знищення не розстрілювати, а вішати. Суди необхідно проводити відкрито, із залученням місцевого населення. Результати судів у пресі не висвітлювати. Виконання вироків військово-польових судів здійснювати привселюдно у селах…» [6, ст. 91].

«Ініціативи» М.Хрущова та І.Комолова не були підтримані центральним керівництвом… Натомість, як повідомив нарком внутрішніх справ СРСР Л.Берія в листі до М.Хрущова від 2 грудня 1944 р., в Західну Україну відряджались дві виїзні сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР з метою прискорення розгляду справ осіб, які належали до націоналістичного підпілля [6, ст. 92, 93].

29 грудня 1944 року заступнику наркома внутрішніх справ УРСР Строкачу надійшла термінова таємна телеграма від начальника 1 спецвідділу НКВД УРСР Смірнова. У ній повідомлялося, що за розпорядженням Народного Комісара – Комісара Державної Безпеки 3 рангу Рясного, направляється слідча справа щодо обвинувачення Трохимчука С.К. та інших (усього 10 осіб) для розгляду Виїзною Сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР в м.Рівне. Усі обвинувачені 22-го грудня спеціальним вагонзаком під посиленим конвоєм етаповані із в’язниці м. Києва до в’язниці м. Рівного [1, т.3, арк. 207].

Кінець шляху

Судове засідання відбулося 31 грудня 1944 року. Склад Виїзної Сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР в м. Рівне, яка вирішила долю обвинувачених, був такий: головуючий – генерал-майор юстиції Романичев, члени – підполковник юстиції Дубінін, майор юстиції Прокопович та секретар полковник юстиції Козлов [1, т.3, арк. 212].

Рішенням сесії Степана Климентійовича Трохимчука визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених статтями 54-1а «зрада батьківщині» та 54-11 «організаційна діяльність, спрямована на підготування або вчинення контрреволюційних злочинів» Кримінального Кодексу УРСР. Винесено вирок – смертна кара через повішення та конфіскація майна. Вирок був остаточний і оскарженню не підлягав [1, т.3, арк. 228].

4 січня 1945 року о 14 годині вирок було виконано – Степана Трохимчука та ще 7-х осіб привселюдно повісили на площі у м. Рівне (нині – Тетральна) [1, т.3, арк. 233]. Куди поділи тіло «Недолі» – невідомо. Безбожницька радянська влада не надто переймалася тим, аби по-християнськи ховати ворогів та опонентів.

22 червня 1997 року за ініціативи товариства «Просвіта» біля місця страти встановили меморіальну дошку [7].

Меморіальна дошка біля місця страти на фасаді готелю «Україна»

До питання реабілітації

15 березня 1994 року Генеральна прокуратура Україна розглянула архівну кримінальну справу щодо Трохимчука С.К., та, посилаючись на статтю 2 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17.04.1991 і п. 13 Постанови Верховної Ради України від 24.12.1993 «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», винесла висновок, згідно з яким Трохимчука С.К. слід вважати обґрунтовано засудженим і таким, що не підлягає реабілітації [1, т.3, арк. 277-282].

Один з найвищих органів влади держави Україна відмовив в реабілітації особі, яка боролася за здобуття цієї держави й завдяки якій, зокрема, існує цей орган влади! Визнавши С.К. Трохимчука винним у зраді Батьківщині, тобто, у зраді СРСР, тогочасна прокуратура фактично засвідчила свою тяглість від радянських часів. З таким же успіхом Трохимчука можна було звинуватити у зраді польської держави, громадянином якої він був та відмовився за неї воювати. Або звинуватити у зраді Німеччини.

Одним із аргументів на користь того, що С.К.Трохимчук зрадив Батьківщині, в очах слідчих НКВД було те, що під час німецької окупації він служив у поліції. Але при цьому не брався до уваги той факт, що такий вчинок «Недолі» був вимушений і здійснений як тактичний крок на виконання рішення керівництва організації. На стороні ж Німеччини або з метою побудови «Третього Рейху» С.Трохимчук не воював ніколи, а боровся лише за здобуття незалежної України.

Кидається в очі, що у кримінальній справі зовсім немає інформації про боротьбу загонів «Недолі» проти німецьких окупантів. Воно й очевидно, - якщо С.Трохимчука звинувачували у діяльності на користь німців, то ні в якому разі не можна було писати про те, як він з ними боровся. Хоча й інформації про боротьбу «Недолі» з «совєтами» кримінальна справа також майже не містить (детальніше про все це можна дізнатися із роботи Я.Переходька «УПА крізь призму особистості: курінний «Недоля»).

Під час слідства «Недоля» заявляв, що був ідейним прихильником побудови «самостійної» Української держави, тому, очевидно, не вважав СРСР своєю Батьківщиною. Отож звинувачувати його в зраді СРСР щонайменше, абсурдно.

На жаль, всі ці факти ГПУ не взяла до уваги, внаслідок чого й з’явився її вище зазначений висновок.

Час спливає. Хтось й надалі отримує чималі спецпенсії і носить «горде» звання ветерана. А хтось й надалі животіє на мінімальну пенсію і чекає на визнання від держави, за яку боровся. А ще хтось так і не дожив до її здобуття. І навіть пам’ять про нього позначена тавром зрадника.

Усе це свідчить лише про одне – за усі роки незалежності в Україні так і не було проведено повноцінної реабілітації. Чекаємо…

 

Використані джерела:

1. ГДА СБУ, фонд 5, справа № 67430.
2. ДАРО, фонд № 740, опис № 4, од. № 113.
3. ДАРО, фонд № Р-740, опис № 2, од. № 154.
4. ДАРО, фонд № 740, опис № 4, од. № 114.
5. Кримінальний кодекс УРСР, Київ, 1950.
6. Жив’юк А.А. За московським часом: контроверсії радянізації Рівненщини (кінець 1930-х – кінець 1950-х років). – Рівне, 2011.
7. Лист виконавчого комітету Рівненської міської ради від 01.10.2013 № 13-349 «Про пам’ятний знак на Театральній площі у м. Рівному».


КОМЕНТАРІ

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію, яку не встигли видалити чи пропустили адміністратори. Якщо у вас є докази, що наведені в коментарях факти не відповідають дійсності – звертайтесь на редакційну пошту з конкретними зауваженнями і коментарі будуть адміністровані. Разом з тим нагадуємо, що згідно із українським законодавством, ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за оціночні судження.

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором

03.09.2014, 12:35 176.121.5.*** Іван Мельник
Доля Г.Дем`янюка мені не відома, не досліджував.
03.09.2014, 08:25 128.71.75.*** Сашко Собипан
а какова судьба Г.Демьянюка?
29.08.2014, 09:06 176.121.5.*** Іван Мельник
Немає
28.08.2014, 09:07 91.209.118.*** автору
Є більше інформації про командира Жука?

Нехай кожен зробить, що може. І цього буде достатньо! [email protected]

Розслідування

Рівненщина

Волинь

Консультації

в Україні та світі

вгору