БЛОГИ  »  Іван Мельник

«Якби совєти знали, що я син бандерівця, то опинився б я не в секретних військах, а в таборах», – історія рівнянина

14.08.2017, 22:20      Іван Мельник      Переглядів: 8054

 Сачук Степан Омелянович (Купчик Степан Іванович)

 

Телефонний дзвінок. Піднімаю слухавку.

- Це Іван? – привітавшись, запитує незнайомець.

- Так, – відповідаю.

- Вам телефонує син «бандерівця», який 70 років живе під псевдо. Маю до Вас розмову, – у цей час я вже здогадався хто це. Відомий рівненський історик Андрій Жив’юк дещо раніше повідомив мене, що дав цьому чоловікові номер мого мобільного.

Домовляємося про зустріч.

 

Розповідає син «бандерівця»

І ось він переді мною.

-  Усе життя я живу під псевдо Сачук Степан Омелянович, – починає розмову співбесідник. – Народився 1945 року у селі Микулин тодішнього Тучинського району Рівненської області. Життя пролетіло в чеканні зустрічі з рідним батьком, якого не стало, коли я був маленьким. А тому не пам’ятаю його. Знаю, що він був у «бандерівцях». Батька звали Купчик Іван Каленикович, 1916 року народження. Отже, насправді я маю бути Купчиком Степаном Івановичем.

- Чому ж так сталося, що у житті Ви маєте інше прізвище й по батькові?

- Час тоді був тяжкий: то німці, то комуністи, а з ними й всілякі запроданці знущалися з українців. Моя сестра Таїсія померла у дворічному віці 1944 року. А 1947 року мама, яку звали Анастасія Омелянівна, народила мені брата. Тоді батько прийшов уночі, щоб подивитися на немовля. Час від часу він навідувався додому, провідував сім’ю. А одного разу не прийшов. І потім вже ніколи не приходив. Кажуть, убили.

Голод, холод, а в матері на руках двоє «бандерівських дітей»! Четверо маминих братів зі своїми сім’ями жили окремо, притримувалися принципу «моя хата скраю». Мама ж мусила щось робити, аби нашу сім’ю не вислали на Сибір за чоловіка-«бандерівця». Допоміг нам тодішній сільський голова Петро Поліщук. Він порадив мамі записати дітей на прізвище діда (її батька), якого звали Омелян Сачук. Так я став Сачуком Степаном Омеляновичем. Тобто по батькові мене також записали на діда. Справжнім залишилося лише ім’я – Степан. Батько пишався цим ім’ям, бо хотів, щоб сина звали так, як і провідника ОУН Степана Бандеру. Завдяки таким діям ми уникли виселення на Сибір.

- Як склалася Ваша доля далі?

- Жили ми важко, бракувало харчів та одягу. Коли я трохи підріс, то пішов до школи у тодішньому районному центрі с. Тучин. А 1956 року «районо» відправило мене до Володимирецького дитячого будинку, що на Рівненщині. Там я – «дитина Бандери» – вперше перейшов на триразове харчування і почав дякувати «рідній партії» за опіку. Утім, мене нагодували, одягли, дали підручники. За рік я почав займатися спортом, доглядати кроликів і вперше з’їв куряче яйце, бо поряд була птахофабрика.

Коли закінчив 9-й клас, то мене забрали до Дніпродзержинська, що у Дніпропетровській області – навчатися у професійно-технічному училищі. Навчався я добре, був черговим електриком, вечорами ходив на курси водіїв. Згодом ще й ходив від військкомату на курси автокранівників для військ протиповітряної оборони.

1964 року я добре закінчив училище і мене направили на роботу на підприємство «ДніпроЕлектромонтаж» у місті Дніпропетровськ. Прийняли гарно – поставили на чергу житла, дали «підйомні» гроші, закріпили за майстром з будівництва і монтажу електропідстанцій.

А потім, того ж таки 1964 року, мене призвали на службу до армії і, як автокранівника, з обласного військкомату забрали на службу до секретних режимних військ, що у місті Капустін Яр (Астраханська область Росії). Там мені сказали, що автокранівників вони вже підготували, але мають потребу в електриках. Отож, мене направили до школи сержантів, яку я закінчив 1965 року. Далі мене направили до радіотехнічної батареї командиром електриків, а потім – заступником начальника дизельної станції.

Під час війни у В’єтнамі я подавав напругу і частоту 400 Гц операторам, які піднімали ракети по цілях. Допомагав В’єтнаму (вочевидь – комуністичному Північному В’єтнаму, що воював проти Південного В’єтнаму. У цій війні СРСР підтримував Північний В’єтнам, моя прим.) збивати літаки, які скидали бомби з напалмом. Зазнавши ураження, літаки йшли на поземному льоту, ми завезли зенітки і ворог зазнав поразки, перестав бомбити. Мене ж нагородили медаллю, щоправда, без права її носити! Були тоді й такі нагороди. У В’єтнамі я перебував 3 чи 4 місяці.

Служба моя тривала три з половиною роки. Упродовж цього часу ніхто не знав, де я служу. Адреса була закрита, листи перевіряли у Ростові-на-Дону (Росія). Узагалі то хлопців із Західної України на той полігон не призивали. Мене ж – «дитину Бандери» – взяли до того пекла! Якби «совєти» знали, що я син «бандерівця», то опинився б я не в секретних військах, а в таборах Сибіру.

Настав час звільнятися. Умовляли залишитися на понадстрокову службу, та я відмовився.

Отже, 1967 року я – дембель. Їду до Дніпропетровська. Коли приїхав до України, почув рідну мову – заплакав! Дорогою зустрів земляків з Рівненщини. Випили «дембельської», згадав маму, дитячий будинок і… поїхав з хлопцями на «Бандерівщину»!

От тут то я й зазнав халепи. Обійшов у Рівному всі організації, а на роботу не беруть, хоча треба й електрики, й автокранівники, й водії! Думаю, Бог мене покарав, що не поїхав до Дніпропетровська. Помолився Всевишньому. А незабаром зустрів знайомого чоловіка – Грицюка Івана Пилиповича. Розповів йому про свою проблему. Він запропонував узяти всі папери та прийти до них, тобто до «Міськремуправління».

Зустрілися. Показав папери. Відтак я отримав місце роботи. На стажування попав до вже згаданого Грицюка І.П. Затим приступив до розбудови Рівного: установлював стелу на мосту, що пролягає над річкою Устя, брав участь у монтажі пам’ятника-«стоматолога» у парку Шевченка, реставрував гуртожиток під міськвиконком на Соборній тощо.

Щойно трохи звівся на ноги – як грім серед ясного неба: приносять повістку з військкомату, щоб терміново прибув на пункт збору! Приходжу о 19-ій, вимагають військовий квиток, садять до автобуса, і, не пояснюючи нічого, везуть до села Варковичі (Дубенського району Рівненської області) в ліс. Там розташовано намети, впродовж усієї ночі горить світло, дають шинель (надворі літо 1968 року!), автомат, два рожки, каску, протигаз тощо. Не годують. В обідній час мені показали мій взвод, усі – з Дубенського району. Я був заступником командира взводу. О 16-ій привезли воду та обід – один буханець хліба та одна тушонка на відділення. І все – мовчки. Уночі повезли на Тучинський полігон. Ширилися чутки, що їдемо до Чехословаччини. Так і сталося. Відправили нас «визволяти» Чехословаччину від борців за її свободу (мовиться про Празьку весну, моя прим.). Проте наказу стріляти ми так і не отримали.

Був ще такий випадок: коли йшли наші танки, то звідкілясь раптово вискочила чешка з дитям, танкіст рвонув важіль праворуч і танк полетів до обриву.

Додому повернулися через два місяці. Виходжу на роботу, а на моєму місці вже новий працівник. Отож, мене зарахували на підміну електриком. Згодом, а саме 1968 року, я перейшов працювати на тракторний завод. Пообіцяли зарплату, квартиру. 1970 року тракторний завод уже почали будувати у с. Городок біля Рівного. Вагонами завозили будівельні матеріли, верстати, обладнання. За несвоєчасно розвантажені вагони суворо карали. Днював і ночував на заводі.

Одначе військкомат не дрімав. Терміново мене викликають і відправляють до м. Тернопіль. Там вже чекає заступник командира взводу, 483-й окремий автобатальйон. Цього разу довелося мені «штурмувати» Курську дугу в Росії – упродовж трьох місяців вивозити цукровий буряк! Уявляєте, нас, хлопців із Західної України, загнали на Курську дугу возити буряк! За хорошу роботу я отримав грамоту й заслужив повагу взводу, а ще – підвищили у званні.

1976-го та 1983-го років мене призивали старшиною роти. Директора тракторного заводу це розсердило, а тому він попросив військкомат поставити мене «на броню». Отож, я працював на заводі. За хорошу роботу мене нагороджували медалями Президії Верховної Ради СРСР, подяками.

- А яка доля Вашого брата, що його мама народила 1947 року?

- Коли мене забрали до Володимирецького дитячого будинку, то брат залишився з мамою. Його, до речі, звали Борисом. Згодом він служив у радянській армії в Оренбурзькій області Росії. Після здемобілізування повернувся на Рівненщину, де й доживав віку.

Нині мені 72 роки. Мешкаємо з дружиною у Рівному. Як у мене так і в неї пенсія – мізерна. «Заробили» цілий «букет хвороб».

70 років мені бракувало батька. «Дітей Бандери», тобто таких як я, мучить думка, що в Україні на державний щабель «протягнули» дітей війни, надали їм певні пільги. Дуже часто ці діти війни народилися у батьків, які й близько не були на тій війні. А от «діти Бандери» нехай зостаються втішені тим, що енкаведисти не вивезли їх на Сибір! Не вивезли ж лише тому, що ми встигли зробити фальшиві свідоцтва про народження. У Верховній Раді не згадують, як живуть діти героїв ОУН й УПА. Натомість депутати більше переймаються проблемами секс-орієнтації, власних статків, сучасну війну не називають війною. Багато з них мають проросійські погляди. Такі ж, як я, ще й досі чекають на належну увагу від держави, за яку боролися наші батьки.

Чув, що в Україні відкрили архіви КГБ. Може у них збережено якісь відомості про долю мого батька?

 

Розповідають архіви  

1) Цитата зі «Спеціальної звістки щодо агентурної справи № 389 «Земляки» Тучинського районного відділу МГБ від 12 квітня 1949 року № 345 (підстава: УСБУ в Рівненській області, фонд №29, опис №8, пор. №13, арк. 198-200):

«23 січня 1949 року, бесідуючи з мешканцем с. Дроздів Семенюком Сильвестром Федоровичем, той розповів, що йому від двох микулинських жінок, прізвища яких він не знає, стало відомо, що бандит Купчик Іван Каленикович, переправляючись узимку 1948 року через ріку Горинь разом з бандитом із села Дроздів Марчук Гнатом Ясоновичем, потонув у ріці.

Учасник бандбоївки підрайонного коменданта «СБ» ОУН бандит на прізвисько «Дунай» Купчик Іван Каленикович, 1916 року народження, уродженець села Микулин Тучинського району Рівненської області, українець, із селян-середняків, безпартійний, малограмотний, не суджений, одружений, до відходу у банду мешкав у селі Микулин.

На зустрічі 11.03.1949 таємний інформатор «Степанов», повідомив, що бандгрупа «Мусія» повним складом переправлялася через ріку Горинь і, коли бандити Купчик Іван Каленикович та Марчук Гнат Ясонович перебували у човні, то він перекинувся і вони опинилися у ріці. Марчука Гната встигли з ріки витягти, а Купчик Іван потонув, його дружина Сачук Анастасія Омелянівна увесь тиждень після цього плакала. Про це йому відомо з розмов серед тутешніх мешканців.

На явці 03.04.1949 таємний інформатор «Хлопчик» повідомив: «Зі слів Мельник Антосі Артемівни інформаторові відомо, що на релігійне свято Андрія перед Колядьми наприкінці 1948 року два бандити переправлялися через р. Горинь в районі гориньградського млина і впали у ріку. Одному бандитові вдалося виборсатися, а другий із села Микулин на прізвисько «Дунай» Купчик Іван Каленикович потонув у ріці.»

Це ж перекривано звісткою від агента «Комара» і заявою Яковчука Зота Абрамовича, уродженця села Микулин.»

2) Цитата з «Протоколу допиту від 27 серпня 1950 року» Купчика Івана Яковича, 1927 р.н., уродженця й мешканця с.Микулин Тучинського району Рівненської області, селянина, українця (підстава: УСБУ в Рівненській області, архівно-кримінальна справа П-7624, арк. 310-311):

«У банді «ОУН» з числа моїх близьких родичів перебували: двоюрідний брат – Купчик Іван Каленикович, 1918 р.н., перебував у банді з 1943 року з бандитським прізвиськом «Гнилиця», його убили війська МВД восени 1946 року в селі Гориньград-I Тучинського району.»

3) Цитата з «Протоколу допиту від 29 серпня 1950 року» Філоник Тетяни Костянтинівни, 1928 р.н., уродженки й мешканки с. Микулин, селянки, українки (підстава: УСБУ в Рівненській області, архівно-кримінальна справа П-7624, арк. 174, 176 зв, 177):

«<…> Купчик Іван Каленикович <…> у банді перебував з 1943 року. Восени 1948 року він утопився в ріці Горинь. Про це мені розповіла дружина його Купчик Анастасія Омелянівна, яку я одного разу тоді зустріла дуже заплакану і на моє запитання, що з нею сталося, вона мені відповіла, що ніби то її чоловік Купчик Іван Каленикович потонув у ріці. Тоді ж, але дещо згодом, я бачила, як Купчик Анастасія гнала вздовж берега ріки Горинь свою корову, либонь розшукувала свого чоловіка.

Зустрівшись із сестрою бандита «Мусія» – Євою, з нею поділилася чутками про бандита Купчика Івана Калениковича. Єва мені сказала, що дійсно Купчик Іван Каленикович потонув у ріці Горинь під час переправляння бандитів через ріку. По-вуличному Купчика Івана Калениковича називали «Гниличка», бандитське ж прізвисько його було «Митька».

4) Цитата з «Протоколу допиту від 29 серпня 1950 року» Онофрійчук Єви Романівни, 1930 р.н., уродженки й мешканки с. Тучин-2, селянки, українки (підстава: УСБУ в Рівненській області, архівно-кримінальна справа П-7624, арк. 233, 235):

«<…> з бандитами «ОУН» «Шура», «Гриць», «Гнилиця» і четвертого не знаю, мій брат (Онофрійчук Іван Романович – моя прим.) перебував в одній банді, з часу його приєднання, до лютого 1950 року, за винятком бандита «Гнилиця», який потонув у ріці Горинь, як казав мені особисто брат Іван, 1948-1949 року при переправі.»

5) Цитата з «Довідки про бандпрояви» від 29 серпня 1950 року» (підстава: УСБУ в Рівненській області, архівно-кримінальна справа П-7624, арк. 507):

«До складу бандгрупи «Кнопки» та «Мусія» належали:

1. «Кнопка» він же «Старий» – Пашковець Андрій Іванович – 1907 року народження, уродженець села Тучин-2, Тучинського району, Рівненської області, на нелегальному становищі з 1941 року, в «ОУН» посідав становище члена крайового проводу «ОУН» і шефа «СБ», убито у схроні в с. Шубків, Тучинського району, 8 лютого 1950 року.

2. «Мусій» – Онофрійчук Іван Романович – 1922 року народження, уродженець села Тучин-2, Тучинського району, Рівненської області, у банді з 1943 року, убито 8 лютого 1950 року у схроні в с. Шубків.

3. «Шура» – Сачук Лаврентій Іванович – 1925 року народження, уродженець села Микулин, Тучинського району, Рівненської області, у банді з 1944 року, убито 8 лютого 1950 року у схроні в с. Шубків.

4. «Гриць» – Філоник Василь Костянтинович – 1927 року народження, уродженець села Микулин, Тучинського району, Рівненської області, у банді з 1944 року, убито 8 лютого 1950 року у схроні в с. Шубків.

5. «Митька»Купчик Іван Каленикович – 1916 року народження, уродженець села Микулин Тучинського району Рівненської області, в банді з 1944 року, убито в ріці Горинь восени 1948 року, труп виявлено навесні 1949 року.

<…>.»

Схоже, що в останньому з наведених документів загибель Купчика І.К. органи МГБ приписали собі. Очевидно, що записати знищення ворога радянської влади на власний рахунок вигідніше, аніж засвідчити, що той загинув унаслідок нещасного випадку і до його зліквідування відповідні служби не мають жодного стосунку.


КОМЕНТАРІ

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію, яку не встигли видалити чи пропустили адміністратори. Якщо у вас є докази, що наведені в коментарях факти не відповідають дійсності – звертайтесь на редакційну пошту з конкретними зауваженнями і коментарі будуть адміністровані. Разом з тим нагадуємо, що згідно із українським законодавством, ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за оціночні судження.

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором

Нехай кожен зробить, що може. І цього буде достатньо! [email protected]

Розслідування

Рівненщина

Волинь

Консультації

в Україні та світі

вгору