БЛОГИ  »  Лідія Рибенко

Про транспорт у Чикаго і усмішки американців

12.04.2017, 18:41      Лідія Рибенко      Переглядів: 1183

Отже, Америка. Чикаго. Звісно, вражень багато, як і багато думок з приводу. Кожна заслуговує окремої теми.

Почнімо з громадського транспорту, який тут представлений автобусами, метро та потягами. Звісно, є таксі. Ні про які маршрутки немає мови.

Автобуси великі, практично однакові, мають спереду спеціальні платформи для велосипедів, так що велосипедист може скільки потрібно проїхати автобусом, а потім знову пересісти на свій засіб. Частина підлоги автобуса біля вхідних дверей при потребі опускається до рівня тротуару, даючи можливість інваліду на візку заїхати досередини. Вартість проїзду – 1 долар 25 центів. Упереваж пасажири користуються картками, які зчитуються пристроєм біля вхідних дверей, готівку ж приймає інший пристрій.

Не можу не згадати халепи, в яку втрапила одного разу невдовзі по приїзді. Мені треба було їхати далеченько з кількома пересадками; останній автобус ходив з інтервалом у півгодини. Коли я нарешті дочекалась його і зайшла досередини, підставила картку до пристрою, і тут раптом виявилось, що гроші на картці закінчились. На біду, дрібних у мене не було. Показую водію, що в мене двадцятидоларова купюра, він знизує оплічками.

А в мене важлива зустріч, а наступний автобус буде лише за півгодини... Робити нічого, я вже рушила до виходу, аж раптом зіскакує зі свого місця молоденька афроамериканочка і гукає до водія, що вона заплатить за мене. Усміхнувшись мені, підбігла до автомата, провела своєю карткою, і мене пропустили. Уявити щось подібне в Україні, звичайно, можна, але лише уявити...

Але ж пригода моя на цьому не скінчилася, бо ж треба було якось і повернутися. А виявилось, що місце, куди я приїхала, -- практично якесь безлюддя. Кілька розкиданих великих підприємств, офіс (куди мені й треба було), а далі – посадка, дерева, і вже геть далеко виднілися житлові будинки. Одне слово, коли я вийшла після моєї зустрічі, то, роззирнувшись, зрозуміла, що справи мої кепські, бо жодного магазину чи чогось подібного, де б я могла розміняти гроші, поблизу не було.

Додам, що це була зима і вже смеркало. Залишалось лише повернутися в офіс до людини, з якою в мене була розмова, і виклянчити долар, позичаючи очі в сірка... І тут раптом вигулькнув автобус і, позаяк я стояла на зупинці, привітно розчахнув двері. За кермом був молоденький афроамериканець (просто збіг, а чи щоб краще запам’яталося?), і коли я розпачливо своєю калічною англійською почала пояснювати свою біду, показуючи все ті ж злополучні двадцять доларів (о, як би я хотіла, щоб вони перетворилися в однодоларову купюру!) він усміхнувся і кивнув головою: проходь!

Опісля в мене була ще не одна нагода переконатися в доброзичливості американців і в щирості їхніх усмішок...

(далі буде)


КОМЕНТАРІ

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію, яку не встигли видалити чи пропустили адміністратори. Якщо у вас є докази, що наведені в коментарях факти не відповідають дійсності – звертайтесь на редакційну пошту з конкретними зауваженнями і коментарі будуть адміністровані. Разом з тим нагадуємо, що згідно із українським законодавством, ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за оціночні судження.

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором

письменниця

Розслідування

Рівненщина

Волинь

Консультації

в Україні та світі

вгору