Чому «біороботи» Чорнобиля не можуть бути «кіборгами» Донбасу

Перше фото: так ми екіпірувалися у 1986 перед тим, як вийти до Пекла. Респіратор – обов'язково, без нього – ніяк! Імпрегнований загальновійськовий костюм Л-1 (під ним – натільна білизна). На груди і на спину – саморобні захисні пластини з листового свинцю, на будь-яких підручних мотузочках. І вже зверху на все це – захисні фартухи для лікарів-рентгенологів...

Нас називали «біороботами». Ми виходили на дах 3-го реактора – збирати розкидані вибухом уламки уранових зв'язок-ТВЕЛів і шматки поглинаючого радіацію графіту. Їх викинуло на дах вибухом в момент аварії – зі зруйнованого 4-го реактора. 

Ми збирали те все «лайно» звичайними лопатами, підносили до краю даху, кидали за бортик униз...

Рівень радіації на даху, як розповідає нині у своїх інтерв'ю генерал-майор Тараканов, становив 7 000 рентген на годину.

Ви Пекло бачили? А ми там навіть були... 

Воно – Пекло – виявилося... звичайнісіньким Пеклом.

Коротше, нічого цікавого.

...Поверх уламків ТВЕЛ-ів, графітових стержнів та шматків бетонного сміття на даху ще з квітня сумно лежали шланги тих бідолашних перших пожежних. В ніч на 26 квітня хлопці-пожежні відчайдушно намагалися загасити вогонь та світляний іонізуючий стовп над жерлом палаючого реактора. Не вижив ЖОДЕН ІЗ НИХ... 

В трьох кутках Пекла бовваніли навіки-завмерлі залізні рОботи: їхня електроніка просто не витримала аж такого величезного рівня радіації. І всіх трьох роботів просто «заціпило». Навіки. Саме тому нас і послали замінити тих роботів, виконати їхню роботу.

В Пеклі миттєво пересихали горло і ніс, а в роті з'являвся металевий присмак мідного краника. 

Мені довелося вийти до Пекла двічі. Перший раз – щоб поміряти рівень радіації. Імпортний прилад-«тисячник» миттєво моргнув і тихо згорів... 

Другий раз я вийшов на дах із своїми солдатами, показати маршрут і «покерувати» (засікав час, бо в Пеклі треба було попрацювати всього лише півхвилини-хвилину, більше – «категорично ніззя»).

Разом – дві дози. Які?! – пізніше мій індивідуальний дозиметр не показав жодного сліду радіації, бо теж «здох» іще раніше, разом із приладом-«тисячником». Тож у «картку обліку доз» начальник стройової частини полку майор Северин нам просто записав цифри «від балди». Як говориться, «зі стелі». Але точніше буде – з даху 3-го реактора ЧАЕС.

«Біороботами» нас зробив «головний чорт і начальник Пекла» генерал Тараканов. 

«Если по-быстренькому, то доза будет совсем небольшой... И все вы тут же уедете домой!» – майже чесно пообіцяв він. Брехав так впевнено, що наче аж сам повірив у свою брехню. Але із нами на дах не вийшов... 

Не генеральська це справа, як виявилося. Досі живе собі в Москві, живий,здоровий і рожевощокий... Ми, ті, хто вижив після різного експериментально-піддослідного лікування, заздримо його рожевощокості.

...Інколи замислююся над долями тодішніх «біороботів» з ЧАЕС і теперішніх «кіборгів» з ДАПу. Скажу чесно: якби у мене зараз була можливість повернутися у 1986-ий, я би тоді здезертирував – щоби вже в теперішній війні проти Росії обрати саме шлях «кіборга»... Натомість 32 роки тому моя військова доля в особі генерала Тараканова змусила стати «біороботом» (бо наказ є наказ).

ПРО НАЙПРИКРІШЕ. Нині дехто мене запитує: чому я, полковник з бойовим досвідом, досі не воюю на дамбасі? 

Відповідаю: «біороботи» фізично не годяться у «кіборги». Реально-фізично. Бо 32 роки тому наші «мікросхеми» дощенту спалила радіація на даху ЧАЕС... Маємо такі діагнози, що при нашій появі в медичних кабінетах лікарі одразу шукають собі фартухи рентгенологів. Але вам такого краще не знати...