«Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за публікації блогерів»
Profile picture for user Kulish
Полковник, ветеран Збройних Сил

Міфи і правда: «Ліквідаторські 100 грамів»

Спогади «біоробота» до сумної роковини вибуху на ЧАЕС. 

...У 1986-му році,  в часі «ліквідації наслідків»,  серед військових у 30-кілометровій Зоні ЧАЕС постійно нуртували стійкі міфи про те, що алкоголь суттєво послаблює шкідливий вплив радіації. Особливо чомусь усі дружно наголошували на лікувальних властивостях червоного вина. Такі чутки поширювали навіть військові медики!

Тому кажу те, що бачив на власні очі: всі «ліквідатори» переконано підтримували ті «алкогольні» міфи, і дружно випивали за першої-ліпшої нагоди. Не пили лише патологічні абстиненти. Але серед величезного контингенту військових у Зоні практично не було непитущих... 

На відміну від теперішньої війни на Донбасі, у 1986-му «ліквідаторське» військо вважало випивку не «аваторством», а необхідним і корисним «лікуванням».

...Будь-який алкоголь був у Зоні неймовірним дефіцитом. Воєнторгівські автолавки спиртного не привозили й не продавали, а всі місцеві цивільні магазини давно евакуювалися. ОРС ЧАЕС («отдєл рабочєго снабженія») постачав пиво, вина й коньяки виключно для членів Урядової комісії та генералів Оперативного Штабу. Але ті кілька щоденних ящиків були великою таємницею і становили мікроскопічну частку від потреб «профілактики й лікування».

Для сорокатисячного війська найпоширенішим «пійлом» у Зоні став самогон. А оскільки Полісся славиться своїми яблуками, картоплею, буряками та іншої сировиною для браги, то самогон бодяжили регулярно і у великих обсягах ще «перед війною» (так висловлювалися в Зоні). До того ж, на 86-ий рік припав ще й пік горбачовських заборон на пиятику. Тому самогоноварінням у селах і містах займалися всі, повально.

Підрозділи вирушають із полкового табору на дезактивацію наближчого села (Корогод). Червень 1986 

Влітку стало офіційно відомо, що поліські села евакуйовано навіки, і що вони вже «нічиї». Тим не менше, нам і далі наказували дезактивувати безлюдні двори і хати. 

... Мобілізовані з запасу сільські дядьки-«партизани» безпомилково і професійно знаходили в покинутих селах будь-які примітивні тайники в погрібах  та клунях. Ті підрозділи, що дезактивували навіки покинуті села, привозили кілька літрових чи трилітрових банок... Із ще нерозграбованих сільських погребів та гаражів принагідно забирали також і «закуску» -- різноманітну фруктово-овочеву консервацію. Особливо цінувалися мариновані гриби: Полісся надзвичайно багате на цю смакоту.

Скажете, ми були мародерами?.. Мені навіки врізалося в пам'ять, як деякі солдати залишали в спустошених тайниках гроші: «троячки» і «п'ятірки». Залишали  своєрідну оплату відсутнім господарям, які вже НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНУТЬСЯ. Але все ж совісно було виглядати злодіями хоча би у власних очах... Відводячи погляд, винувато виправдовувалися: «Це вже все заражене, радіоактивне і нічиє...»

Також практично постійно алкоголь попутно привозили водії служб тилу -- з магазинів Києва та не-евакуйованих райцентрів навколо Зони. «Замовлення» водіям робили звечора перед поїздкою: зазвичай заздалегідь замовляли вино та горілку, цілими ящиками. «Гурмани» замовляли собі навіть по пляшці «жигулівського» (іншого пива українці тоді просто не знали)...
 
ВДЕНЬ ВІЙСЬКОВІ КАТЕГОРИЧНО НЕ ВЖИВАЛИ СПИРТНОГО, жоден солдат чи офіцер! -- це був непорушний неписаний закон. У світлий час доби всі старалися тримати себе в руках і аж до самої вечері були зосереджено-тверезими. Принаймні, вдень на будь-яких роботах із «ліквідації наслідків» мені практично не доводилося бачити людей у військовій формі напідпитку. Іти «на реактор» напідпитку? -- боронь, Боже! Про цивільних не кажу, бо не знаю, брехати не стану.

Зміна йде на роботи на АЕС. Літо 1986

В нашому 132-му мотострілецькому полку «лікувалися» лише після вечері. Повечерявши,солдати намагалися «заникатися» у наметах («зберігали пристойність»). 

Сідаючи випивати, замість «градусів», приладом ДП-5 вимірювали рівень радіактивності самогону: зазвичай показник становив 9-10 мілірентген. Випивали без остраху, адже до такого рівня радіації був вже психологічно «звикли»: так само «шкалило» скрізь довкола наметового містечка під селом Корогод. 
Якщо рівень радіоактивного випромінення самогону був значно вищим, то... в будь-якій компанії неодмінно знаходився відчайдушний сміливець: «Українській нації -- до дупи радіація!» Іншими словами, «радіоактивну» випивку в «могильники» ніколи ніхто не закопував...

Підвипивши, виходили на найближчу «курилку».  Повз «курилки» часом проходили командири підрозділів: вони, як правило, «не помічали» своїх повеселілих підлеглих. Бо, правду кажучи, і самі не грішили абстиненцією. Кожному давалося взнаки не лише фізичне навантаження, але й особиста важка моральна напруга: далеко від родини, на думки давила постійна небезпека і нескінченна тривога... 

Від нашого наметового містечка було якихось 9 кілометрів до зруйнованого реактора. Із будь-якої «курилки» було добре видно на горизонті світляний стовп іонізованого повітря над реактором; знизу його сліпуче підсвічували прожектори на закладці першого фундаменту примітивного «саркофагу». Із суцільної темряви «курилок» спостерігати те суцільне гігантське сяйво на далекому горизонті було досить моторошно...

...НІКОЛИ КАТЕГОРИЧНО НЕ ВИПИВАЛИ В ТИХ ПІДРОЗДІЛАХ, що вирушали у нічну зміну «на станцію». Адже робота на ЧАЕС продовжувалася цілодобово. Тому якщо нічна зміна й дозволяла собі «остограмитись», то вже хіба що вранці, коли всі втомлено поверталися до наметового містечка, щоб відіспатися... 

...ВИ ВЖЕ ПОДУМАЛИ, ЩО БЕЗПЕРЕРВНО ПИЯЧИЛИ? ЗОВСІМ НІ! Ви вже подумали, що  Якщо у вас склалося враження, що ліквідатори тільки тим і займалися, що «заливали очі», то це буде великою неправдою. Найточнішим буде вислів «за першої ліпшої нагоди». Спиртне аж ніяк не лилося рікою -- його треба було ще «дістати». А відколи припинилася дезактивація в селах, то самогон зник взагалі... Так «нагоди» стали рідкістю і з траплялися вже далеко не кожного дня.

Чомусь гадалася вже забута смішно-гірка картинка з того літа. 

...Літо, північна околиця Чорнобиля, спека 30-35 градусів. На виїзді в напрямку ЧАЕС, на перехресті стоять два автоінспектори-регулювальники: міліцейський та військовий. Регулюють нескінченний потік транспорту в обидва боки. Обидва трохи напідпитку (вже «рідні»; воно й не дивно під пекучим сонцем). Поруч із ними стоїть великий дорожний знак-таблиця: «Опасно! На обочину не выезжать! Радиация!». 

Махають смугастими жезлами: «Зупиняй!». 

Зупиняю свій ГАЗ-66. Не питаючи навіть, чому офіцер за кермом службової вантажівки, міліціонер жадібно запитує: «Випить є?». 

Косую на знак радіації прямо перед радіатором, і щедро простягаю майже повну флягу: «Лікуйтеся на здоровля, мужики! Закусить маєте?». 

Регулювальники у відповідь плескають по напханих кишенях: «Є, черешень нарвали!» 

Питаю стурбовано: «Так радіація ж довкола! Радіаційний пил, випромінення! Тут же все «зашкалює»! Ви їх хоч помили?!»

Обидва сміються у відповідь: «А де ти тут воду бачиш серед поля? Черешня од радіації тіко солодша!»

Виставляю у вікно штангу-датчик приладу ДП-5, міряю рівень радіації: багатенько тут «радиків»! 

Кажу: «Ви би хлопці, відійшли би далі, де чистіше!»

Сміються: «Зараз чисто тільки у Кремлі, в Горбачова...»

Так виглядали узбіччя всіх доріг у Зоні

...Але якщо наші водії сідали за кермо вантажівок чи БТРів виключно по-тверезому, то в сусідів-вертольотників бувало по-всякому. Могли і вдень випити, таке бувало. Особливо після того, як вертоліт політав якусь годинку прямісінько над жерлом реактора( то було навіть страшніше за Пекло).  Пілоти-відчайдухи могли й зганяти за пивом в Оране чи Малин на величезному транспортнику Мі-26. Так чи інакше, ті розбишаки завжди були розбалувані власним чистим спиртом! Слово «розбишаки» тут слід читати з любов'ю, щирим захватом і відвертою симпатією... 

Мій друзяка-вертольотник капітан Гусаров, схоже, взагалі ніколи не сідав за штурвал на тверезу голову. Справжнісінький «Гусар»! Кожного разу, зійшовши з вертольоту після незабутніх «гусарських» віражів, я хрестився і зарікався більше ніколи не сідати до його Мі-24. Краще не розповідати, які трюки витворяв Гусар у повітрі... 

Він потрапив до Зони ЧАЕС прямісінько «без пересадки» -- з Афганістану, навіть без відпустки. Миттєво набравши дуже велику дозу над 4-им реактором,  він літав після того «поливальником» -- розпилював над дорогами  з баків клейкі рідини (клей ПВА, мелясу та інші хитромудрі суміші). Це робили, щоб вітер не розносив радіоактивний пил. Опинившись на «підручних роботах», Гусар взагалі міг собі дозволити будь-які найскаженіші вибрики. Завди мав пласку флягу в наколінній кишені комбінезону. На правах командира екіпажу він пригощав спиртом кожного, хто сідав до його «апарату»: «Це щоб ти не боявся висоти!»

Вертоліт Мі-24 капітана Гусарова («Гусара»). Пункт спеціальної обробки (дезактивації) авіатехніки близ села Малейки Чернігівської області. Літо-1986. Гусаров - ближчий зліва, в чорному комбінезоні, з руками в кишенях.


Неймовірно, але якихось гучних «ЧП» внаслідок алкогольного «лікування» практично не траплялося. Хіба що інколи перекидалися бетоновози серед Рудого Лісу, але зазвичай то бувало внаслідок хронічної втоми й невиспаності водіїв. А от «зальоти по п'яному ділу» (п'яні бійки, скандали, самоволки тощо) траплялися лише в тих околицях Зони, де базувалися тиловики, ремонтні та інші допоміжні служби. Іншими словами - ті, хто бачив аварійний реактор ЧАЕС лише на телеекрані. 

Як виявилося по кількох роках, насправді АЛКОГОЛЬ НЕ МАЄ РАДІАЦІЙНО-ПРОТЕКТОРНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ. Навіть цілюще грузинське червоне вино не відновлює червоних кров'яних тілець, уражених радіацією.

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте