Об’єкт «Саламандра»: під пильним оком Рівненського МГБ

За нею стежили. У документах оперативного стеження її назвали «об’єкт «Саламандра». Був там і опис зовнішності: жінка років 51-53, середнього зросту, худорлява, обличчя довгасте зморшкувате, ніс прямий середній.

Можливо, радянським спецслужбам ніколи й не спало б на думку стежити за нею, якби не її пожилець.

Річ у тім, що у вересні 1950 року жінка взяла на квартиру родину з трьох осіб – подружжя та їхнього дорослого сина. Узяла, аби мати бодай якийсь заробіток, адже, ніде не працювала, а в квартирі № 1, що на вулиці Будьонного, 4, у місті Рівному, мешкала самотньо.

Пожильці пообіцяли, що платитимуть 80 рублів щомісяця.

Здавалося б, відтепер матеріальне становище жінки має покращати, проте сталася оказія – 02 лютого 1951 року голову родини пожильців заарештувало МГБ.

Це був Дуб Назар Володимирович, 1905 р.н., українець, родом із села Тайкури Здолбунівського району Рівненської області.

У зв’язку з арештом, емгебісти обшукали квартиру. Нишпорили не лише в речах арештанта, а й в тих, що належали господині житла.

Відімкнувши скриню, знайшли літературу, яку потрактували як антирадянську. Зокрема, три книжечки поета Петра Коваля-Степового («Перед світанком», «До схід сонця», «Молодим»), книжку історика Івана Крип’якевича «Історія України» 1941 року виданку та уривок із газети «Волинь» 1941 року з надрукованою у ньому статтею «У дверях».

Оскільки власником виявленої літератури був не пожилець, а квартироздавальниця, то за нею стали стежити.

Як свідчать звіти МГБ про оперативне стеження, 03.02.1951 о 10-й годині «Саламандра» вийшла зі своєї квартири, повільною ходою дійшла стежкою до залізничних колій у місті Рівному, сходила до однієї місцевої контори і об 11 годині повернулася додому. Впродовж дня двічі виходила у двір виливати помиї та один раз до колонки по воду.

04.02.1951 об 11 годині 15 хвилин «Саламандра» вийшла з дому, маючи при собі сумку з чорної церати. Попрямувала на міський харчовий базар. Там кілька разів пройшлася між рядами, звертаючи увагу на осіб, яких зустрічала. Опісля зайшла у м’ясний павільйон; до прилавків не підходила, а переглядала людей, наче шукала когось.

Вийшовши з базару, пішла до залізничного клубу, де переглянула рекламу. Згодом зайшла у собор. Там стала під стіною так, що присутні були спереду, і простояла до закінчення служби. По службі присутні вийшли, а жінка залишилася у соборі.

Крім «Саламандри», там перебувало кілька літніх людей, які залишилися, щоб посповідатися. Вийшовши о 14 годині із собору, пішла до головпошти, зайшла у вестибюль. Переглянула присутніх і вийшла. Йдучи вулицею, зайшла у сквер пошти, де стала переглядати вітрини з газетами; звертала увагу на останні шпальти.

Далі знову пішла у бік залізничного клубу. Дорогою заходила у магазини. Відтак зайшла на базар, де знову відвідала м’ясний павільйон. Переглянувши покупців, вийшла. Ходячи між рядами, звертала увагу на перехожих, наче впізнаваючи когось.

Після базару пішла в універмаг, згодом – до костелу, повернулася назад, трохи походила вулицями; заходила у магазини, але нічого не купувала.

О 15 годині 45 хвилин зайшла у залізничний клуб, де тривала лекція «Сталін – великий полководець».

Прослухавши лекцію, о 18 годині 10 хвилин вийшла з клубу. Опісля сходила у двір собору, лекційну залу парткабінету (де якраз тривала лекція для виборців), агітпункт. Коли  йшла, то проводжала поглядом чоловіків, яких зустрічала. Біля кінотеатру «Партизан» зупинилася, переглянула фотовітрину, попрямувала через залізничний переїзд і о 20 годині 10 хвилин повернулася додому.

Цією квартироздавальницею, за якою так пильно стежили емгебісти, була Лісецька Євгенія Іванівна, 1898 р.н., уродженка міста Рівного, росіянка.

Доки одні співробітники МГБ стежили за «Саламандрою», инші допитували людей, які могли щось про неї розповісти.

Передусім, звісно ж, допитали заарештованого пожильця Лісецької.

– Чи були випадки антирадянських висловів з боку Лісецької Євгенії? – запитав старший розслідувач Управління охорони МГБ на Ковельській залізниці лейтенант Клемендєєв у Дуба Н.В. під час допитування 05.02.1951.

– Мешкаючи спільно зі мною в одній квартирі, Лісецька Євгенія у бесідах супроти радянської влади прямо й відкрито нічого не казала. Проте вона виявляла невдоволеність стосовно до радянської влади.

Це я знаю з таких обставин. Восени чи наприкінці 1950 року, точно не пам’ятаю, коли я сідав обідати, Лісецька Євгенія кілька разів мені казала, що я погано харчуюся. На мою заувагу, що вона харчується не ліпше від мене, вона заявляла: «Я колись пожила і погуляла».

З цього приводу щодо свого життя раніше, Лісецька Євгенія казала так: «Ось ви живете і харчуєтеся погано. У сусідстві живе інженер, отримує, явно, добру зарплату, але я не бачу, щоби він зі своєю родиною жив у достатку й розкішно. Я жила за Польщі куди ліпше, ніж тепер (себто за радянської влади).

Тоді бувало, що майже щодня я у себе влаштовувала вечірки, веселилася. На цих вечірках бували добрі і знатні гості. Доводилося мені їздити у різні міста і по тих місцях, куди хотілося. І на все це вистачало коштів. Іноді витрати становили по 10-12 тисяч. Нині я нічого не маю, живу погано. Дім мій і то відібрали для радянських установ», – розповів Дуб про Лісецьку.

<…>

– Чи доводилося Вам бесідувати з Лісецькою Євгенією про українських націоналістів та їхні банди? – поцікавився розслідувач.

– На цю тему я з Лісецькою не розмовляв.

– Що Вам відомо про наявність у Лісецької Євгенії антирадянської літератури?

– У Лісецької Євгенії є книжки, та який їхній зміст, я не знаю, позаяк я їх не читав і вона сама мені про це не розповідала.

– Живучи за панської Польщі, чи мала Лісецька Євгенія знайомих письменників?

- <…> Лісецька Євгенія мені сказала: «У мене був один добрий знайомий письменник (прізвище не назвала) і він за Польщі панської подарував мені книжки і ці книжки зберігаю тепер». Більше про письменників вона мені нічого не розповідала, – зазначив Дуб.

Наступного дня, 06.02.1951, Клемендєєв допитав сусіда Лісецької, що мешкав у квартирі поряд.

– Що Вам розповідала Лісецька Євгенія про себе? – запитав розслідувач.

– <…> Як розповідала Лісецька Євгенія, за панської Польщі і в час німецької окупації вона жила добре, матеріально була забезпечена значно ліпше, ніж сьогодні. Вона казала: «Я колись пожила, а тепер нічого не маю. <…>,» – записано відповідь сусіда.

– Чи були антирадянські вислови з боку Лісецької Євгенії?

– При мені антирадянських висловів з боку Лісецької не було.

– Чи є у Лісецької Євгенії яка-небудь література?

– Яку літературу вона має, я не знаю, але мені не раз доводилося бачити, як вона читала книжки польською мовою, проте який їхній зміст, – мені не відомо.

– Що ще бажаєте засвідчити по суті запитаного у Вас? – поцікавився Клемендєєв.

– 2 лютого 1951 року у зв’язку з арештом Дуба Назара, що мешкав у квартирі разом з Лісецькою, органи МГБ влаштували у них обшук. Увечері в той самий день, зустрівшись з Лісецькою, вона мені розповіла, що під час обшукування квартири співробітники МГБ вилучили її книжки «Історія України» і ще якісь з віршами, про їхній зміст не казала. Разом з тим Лісецька мене запитала, що їй тепер буде за ці книжки. Я сказав, що не знаю, – зазначив сусід.

07.02.51 за жінкою знову стежили. Цього дня «Саламандру»  помітили о 9 годині 25 хвилин, коли вона йшла з міста, тримаючи в руках кошика, відтак зайшла до своєї квартири.

О 15 годині 50 хвилин вийшла з дому й, тримаючи кошик, пішла на харчовий базар. Зайшла у м’ясний павільйон і купила 500 грамів ліверної ковбаси. Згодом зайшла в Народний суд, заглянула до зали засідання і вийшла.

Пішла на головпошту, де купила газету «Червоний прапор». Потім пішла і зупинилася біля міськради, перед газетною вітриною, де впродовж 5 хвилин читала газету. Далі пішла у зворотному напрямку і зайшла в газетний сквер, де впродовж 10 хвилин розглядала газетні вітрини. Опісля біля комісійного магазину зустріла знайому, з якою пішли до зали судового засідання обласного суду, звідки за 5 хвилин вийшли і незабаром розійшлися.

О 17 годині 50 хвилин «Саламандра» повернулася додому.

У цей самий день допитали як свідка сусідку Лісецької за попереднім місцем мешкання, проте якихось цінних відомостей вона не розповіла. Зазначила, що у квартирі Лісецької ніколи не була, позаяк та живе дуже відлюдно.

Наступного дня, 08.02.51, продовжили стежити.

Об 11 годині 45 хвилин «Саламандра» вийшла з дому і попрямувала до жінки, яку в матеріалах стеження назвали «Спекулянткою». Вийшовши від неї, жінки мали в руках кошика, наповненого різними речами. Пішли на базар, де стали торгувати всіляким ганчір’ям та іконами.

О 15 годині 30 хвилин жінки покинули базар і зайшли в будинок, в якому мешкала «Спекулянтка». Звідти «Саламандра» вийшла з якоюсь жінкою та пішли до иншого будинку. Невідома зайшла досередини, а «Саламандра» залишилася надворі. Майже одразу невідома вийшла, щось передала «Саламандрі» і повернулася до будинку, позаяк мешкала у ньому. «Саламандра» ж пішла на харчовий базар, де купила буханець хліба, цибулі та о 17 годині 30 хвилин повернулася додому.

У цей самий день допитали двох свідків (подружжя), що також були сусідами Лісецької за старим місцем мешкання, але якихось цінних відомостей вони не розповіли. Хіба що голова подружжя зазначив, що жінка, мовляв, живе дуже відлюдно.

09.02.51 «Саламандра» вийшла з дому о 13 годині 30 хвилин. Йдучи вулицею, зустрілася з якоюсь жінкою, порозмовляли близько 10 хвилин і розійшлися. Далі пішла у керосиновий магазин і купила пів літра керосину. Опісля відвідала харчовий базар, де придбала кілька газет і дві банки картоплі.

Йдучи з базару, зустріла якусь жінку, яка мовила: «Я заходила до тебе додому, а тебе не було». Відтак жінки рушили на иншу вулицю, де зайшли в будинок. О 14 годині 35 хвилин «Саламандра» звідти вийшла та о 15 годині 10 хвилин повернулася додому.

Отже, якихось цінних відомостей у підсумку стеження роздобути не вдалося: самотня жінка зазвичай просто вешталася містом. Одначе на підставі усіх здобутих відомостей 11.02.51 її таки затримали. Офіційна підстава – «за підозрою у зв’язках з ОУН».

А вже через два дні Лісецьку заарештували. Тоді ж справу до свого провадження прийняв старший розслідувач слідчої частини Управління охорони МГБ на Ковельській залізниці лейтенант Клемендєєв.

Згодом вдруге обшукали квартиру Лісецької – тепер уже через її арешт (першого разу обшукали через арешт пожильця). Обшукували впродовж 10 годин – з 10:00 до 20:00.

У підсумку обшуку вилучили багато всяких документів, облігації, наручний годинник, три каблучки, паперові грошові знаки з образом «Тризуба», паперові старі російські грошові знаки до 1921 року та іноземні до 1916 року, польські монети, 43 книги польською мовою, 5 книг російською мовою, листи, альбом, використаний копіювальний папір, поштові листівки, світлини, ампули, таблетки, карту України і Криму німецькою мовою тощо.

У той самий день описали наявне у квартирі майно. Описували дуже ретельно. Настільки ретельно, що до акту опису включили навіть вже непридатну до вжитку спідню білизну.

Незабаром вирішили дальшу долю вилучених речей. Деякі з них долучили до матеріалів слідчої справи як речові доводи, зокрема, дві світлини, на яких засвітлиновано поета Ковальчука Петра Степановича, три його книжки, видані під літературним псевдонімом П.Коваль-Степовий («Перед  світанком», «До схід сонця» і «Молодим»), книжку І.Крип’якевича («Історія України»), уривок із газети «Волинь» зі статтею «У дверях», а також дві книжки польською мовою («Страшні роки», «Агітатор. Квадратура круга»).

Значну частину наявної у квартирі Лісецької літератури скерували до Рівненського обласного управління літератури і видавництв, щоби воно надало висновок, зокрема, про її зміст.

Згодом отримали відповідь, що книжки П.Коваля-Степового, І.Крип’якевича та уривок з газети «Волинь» за своїм змістом є «буржуазно-націоналістичними та антирадянськими».

Деякі з вилучених речей спалили, а саме, паперові грошові знаки з образом «Тризуба», паперові старі російські та іноземні грошові знаки, карту України і Криму, використаний копіювальний папір.

Виявлені медикаменти (ампули й таблетки) скерували до лабораторії, щоби там їх проаналізували і дали висновок про склад та признаку. Згодом з лабораторії надійде відповідь, що це всього лиш ліки.

Решту ж речей, що не становили цінності для слідства, передали на зберігання у спеціальний відділ.

У перебігу розслідування емгебісти з’ясували біографію заарештованки.

Як розповіла Євгенія, її нерідний батько служив у князя Любомирського, помер 1918 року.

Від 1910-го року Лісецька впродовж кількох років навчалася в училищі у Рівному, але останній курс не закінчила. Працювала переписувачкою в канцелярії податкового інспектора та в житловому відділі комунального господарства. Володіла українською, польською та російською мовами.

1922-го року вийшла заміж за поляка Лісецького Бориса (Броніслава) Онуфрійовича, 1892 р.н., родом із села Тайкури на Здолбунівщині, що походив із родини робітника-залізничника.

Невдовзі після одруження чоловік познайомив Євгенію з Ковальчуком Петром Степановичем, уродженцем Сумщини, що колись служив у війську Української Народної Республіки, а нині мешкав на території Західної України.

Познайомившись, Ковальчук инколи заходив до Лісецьких додому.

1928 року подружжя розлучилося і Євгенія залишилася жити у домі, що його збудували за рахунок проданої земельної ділянки за кілька років до розлучення.

Ковальчук же й надалі часу від часу відвідував Євгенію.

– <…> Коли Ковальчук заходив до мене у квартиру, він зазвичай довго у мене не бував, але завжди зі мною намагався почати свою улюблену розмову про побудову так званої «Самостійної України», при цьому доводячи мені, що він любить свою «Самостійну Україну» та їй вірний <…>, – розповість Лісецька, коли її 12.02.1951 допитуватиме емгебіст Груздєв.

1934 року Ковальчук, який у той час вже писав вірші і видавав їх під псевдонімом П.Коваль-Степовий, подарував Євгенії свою книжечку віршів «Перед світанком», а 1937-го року ще дві – «До схід сонця» та «Молодим».

У своєму будинку Лісецька мешкала до грудня 1942 року, відколи німці переселили її в инше житло.

У час нацистської окупації жінка перебувала на утриманні сина Георгія, що працював у німецькій фірмі. Поза тим, німці платили Лісецькій 40 марок щомісячно за користування її будинком.

Після повернення радянської влади, дім, з якого Лісецьку виселили німці, «совєти» їй також не повернули. Натомість розташували в ньому лікарсько-санітарну службу Ковельської залізниці.

Сина Георгія 1944 року призвали до лав Червоної армії, де він чи то загинув, чи то помер від хвороби.

Від 1945-го по 1948-й роки жінка працювала в лазні станції Рівне Ковельської залізниці.

Десь на межі 1948-1949 років Лісецька вдруге перебралася в инше житло – тепер на вул. Будьонного, 4, де й мешкала до дня затримання.

Наявність вилученої у підсумку обшукання антирадянської літератури Лісецька пояснила розслідувачам так.

Книжка Крип’якевича «Історія України», мовляв, належала її синові Георгієві, яку він використовував як навчальний посібник у вечірній технічній школі ще у час німецької окупації. Саме ця книжка лежала загорнутою у клапоть газети «Волинь», на якому надруковано статтю «У дверях».

Книжку Зощенко «Страшні роки» нібито взяв у бібліотеці Рівного знову ж таки син ще у польську добу, та й не повернув. А от книжку Катаєвої «Агітатор. Квадратура круга» Лісецькій подарувала знайома, коли вибиралася мешкати до Польщі.

Під час розслідування емгебісти вдавалися не лише до гласних методів роботи, а й до внутрішньокамерного оброблення заарештованки. Зокрема, 26.03.51 агент-внутрішньокамерник, що мав шифр «К», скерував розслідувачеві Клемендєєві повідому такого змісту:

«У числі инших  заарештованих жінок у камері утримувано літню жінку, уродженку й мешканку міста Рівного, яка розповіла, що її заарештували за зберігання якихось книжок, котрі їй дав ще за Польщі один знайомий письменник. Разом з тим вона заявляє, що ці книжки вона зберігала без якої-небудь мети – «кинула до скрині і лежали», і їх нібито не читала».

На доповнення матеріалів слідчої справи лікарі видали довідку про те, що Лісецька Є.І. пройшла медичний огляд, має хороший стан здоров’я, до фізичної праці придатна та слідувати етапом може. Хоча надалі жінка вказуватиме, що вона інвалід III групи.

Нарешті справу розслідили, а 14.04.51 затвердили звинувальний висновок, в якому Лісецьку звинуватили в тому, що:

«1934 і 1937 років від українського націоналіста, автора антирадянських творів Ковальчука П.С. – «Петра Коваля-Степового» отримала книжки буржуазно-націоналістичного й антирадянського змісту: «Перед світанком», «До схід сонця» і «Молодим», які читала і зберігала у своїй квартирі до 2 лютого 1951 року, зокрема, у воєнній обстановці, від 1941 року по 1945 рік.

У проміжок від 1941 року до 2 лютого 1951 року, в тому чисті, у воєнний час від 1941 року по 1945 рік, вона зберігала у себе антирадянську націоналістичну книжку «Історія України» та уривок з газети «Волинь» із текстом статті «У дверях» антирадянського змісту.

Вона також зберігала у себе в квартирі книжку «Страшні роки» антирадянського змісту та книжку «Агітатор». Квадратура круга», за своїм змістом ворожу до радянської влади, тобто у злочинах, передбачених ст. 54-10 ч. 2 КК УРСР».

Кажучи простіше, ця стаття передбачала відповідальність за антирадянську агітацію й пропаганду у воєнній обстановці. Судове засідання відбулося 27.04.51.

Судова колегія в кримінальних справах Рівненського обласного суду у складі голови Зайчука, членів – Валентюка і Григоровича, секретаря Александрової за участю прокурора Єльчищева та адвоката Казакова, заслухала у закритому судовому засіданні кримінальну справу щодо звинувачення Лісецької Є.І.

Засудила її до 10 років виправно-трудових таборів, сконфіскування майна та 5 років обмеження прав.

Однак через півтора місяця судова колегія в кримінальних справах Верховного суду УРСР скасувала вирок через грубе порушення норм кримінально-процесуального законодавства, зокрема, тому що під час судового засідання Лісецькій не надали останнє слово. Отож, справу скерували на новий розгляд в іншому складі суддів.

Друге судове засідання відбулося 28.07.51.

Цього разу судова колегія в кримінальних справах Рівненського обласного суду у складі головувальника Белохвоста, членів – Єрмаченка і Васильєва, секретаря Александрової за участю прокурора Єльчищева та адвоката Іванової, не забула надати підсудниці останнє слово.

– Я прошу суд не позбавляти мене свободи, позаяк, зберігаючи ці книжки, я не ставила жодної мети, – попрохала Лісецька.

Однак і ця судова колегія засудила жінку до точнісінько тієї самої покари, що й попередня. Поза тим, колегія визначила спалити речові доводи у справі, себто книжки та газетну статтю.

Одразу після засудження Лісецька напише касаційну скаргу, проте її відхилять і вирок залишать в силі.

Зрештою, 07 жовтня 1955 року Президія Верховного Суду УРСР у відповідь на протест прокурора перекваліфікувала дії Лісецької за «м’якшою частиною статті».

Як наслідок, зменшила покару до 5 років виправно-трудових таборів і на підставі Указу «Про амністію» постановила звільнити з таборів зі зняттям судимості та обмеження в правах. А перегодом ще й виключила з вироку сконфіскування майна, присуджене жінці.

Восени того самого 1955 року Лісецьку звільнили.

Відповідно до висновку Прокуратури Рівненської області від вересня 1991 року Лісецьку Євгенію Іванівну зреабілітовано.

Використані джерела:

1. УСБУ в Рівненській області, справа П-5685.

2. УСБУ в Рівненській області, справа П-11729.