Права – це порожній звук, аж поки їх не відстоїш

Уявіть: відкладаєте ви гроші на відпочинок. Пів року чи й рік економите. А якщо достатньо заробляєте й не мусите економити, все одно багато працюєте, щоб потім добре відпочити. І от ви, як марафонець на дистанції, вже бачите фінішну стрічку – купівлю путівки у відпустку. Але замість тієї стрічки, п’єдесталу та святкового шампанського, отримуєте пекло. Не позаземне, а звичайне рівненське. Судове.  

У коридорі – 15 потерпілих. Півтора року тому їх надурила турфірма: вони заплатили за майбутній відпочинок, але не отримали його. І гроші їм не повернули.

Втім 15 – це лише половина ошуканих по одній з двох справ. Решта просто не приходить на засідання – стомилися безрезультатно ходити або мають якісь інші причини. Не всі з них місцеві. Однак поки тут не зберуться всі, засідання переноситимуть знову і знову. І це ще тільки підготовче, так.

Перш ніж приходить суддя і починається засідання, минає пів години чекання у коридорі, і ще пів – у судовій залі. «Яка країна, такий і суд», – коментує хтось із присутніх.

Я пишу про цю справу від серпня, тому бачу присутніх не вперше і не вдруге. Бачу, як вони ходять до суду, немов на роботу, як нервуються, коли розгляд справи – більше року поспіль – відкладають. Бачу, які вони схарені і який потужний колективний негатив випромінюють, коли в залі з’являється відповідачка – людина, яка їх, імовірно, ошукала.

Не уявляю, чому вона не віддасть їм гроші, і водночас припускаю, що на свого адвоката вона вже витратила більше, ніж могла повернути людям мирно. Атмосфера в залі така, що, здається, хвиля негативу має збити відповідачку з ніг. Але цього разу збиває мене. 

Що?! Приперлася на засідання фотографувати?! Потерпілі сичали на мене, а одна пані почала хапати за руки й обіцяла «поговорити про мою поведінку після засідання», хоча виглядала вона готовою не тільки до розмови, а й до чогось більшого.

Ситуація накалялася з кожним словом. Суддя мовчала. «Яке ви маєте право нас фотографувати?!».

Та таке ж, як і будь-яка людина, яка прийшла на відкрите судове засідання і знімає на портативну камеру або телефон. Це написано у статті сьомій Цивільно-процесуального кодексу. Вона зветься «Гласність судового процесу».

В четвертому пункті цієї ж статті 7-ї написано, що присутні в залі, включно із представниками ЗМІ, можуть знімати фото та відео на портативні камери без додаткового дозволу суду.

Я не змогла зацитувати статті Кодексу під час суперечки, але тепер зарубаю їх собі на носі. Бо знати своє право – це одне, а донести його комусь – зовсім інше. Чітко промовлена цитата з Кодексу може справити у таких ситуаціях магічний ефект і миттєво охолодити запал опонентів. 

А ще нагадую, що стаття 171 Кримінального кодексу захищає журналістів від перешкоджання професійній діяльності. Шарпання за руки і погрози – це перешкоджання. Тому потерпілі в одній справі легко можуть стати обвинуваченими у іншій.

«Ти ж журналіст, зроби щось!» – таке бодай одного разу в житті чули, мабуть, усі журналісти. От я і роблю – в цьому конкретному випадку розповідаю про те, як нечесно одні люди, буває, поводяться з іншими.

Перешкоджати журналістам робити свою роботу – поганий спосіб пришвидшити справу.

Не завжди, але часто, саме завдяки увазі преси, яка приходить на засідання, резонансні справи не вдається спустити на гальмах.

Тому бути потерпілими і водночас хапати за руки і погорожувати журналістці, яка фотографує в судовій залі, – дуже несподіване і дисонансне поєднання. 

Бо щоб #тижжурналіст міг робити свого роботу, треба, як мінімум, йому не заважати.

P.S. За цим посиланням пам'ятка для журналістів про поведінку в суді. Під час кримінального процесу дещо інші правила поведінки, ніж у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві.