«Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за публікації блогерів»
Profile picture for user Melnyk
блогер, дослідник українського національно-визвольного руху

Сина не діждалися: драма у родині зрепресованця з Рівненщини

Оповістку про те, що батьки шукають сина, опублікував часопис «Волинь» у своєму числі від 28 вересня 1941 року.

Звали сина Стадник Василь Іванович, 1921 року народження, родом із села Тучин Рівненської області, українець, неодружений.

Від вересня 1940 року хлопець навчався на першому курсі Рівненського педагогічного інституту. Провчившись кілька місяців, пропав.

Час збігав.

22 червня 1941 року спалахнула німецько-радянська війна. Німці досить швидко зокупували Рівненщину, та попри це тамтешній люд поки що радів звільненню від «совєтів». А радіти було чому, адже, впродовж 1939-1941 років ті влаштували тут справжній терор: людей репресували, розкурлювали, нищили. Гадалося, що за нацистської влади такого не буде, а в краї вдасться запровадити українське життя.

З огляду на це, 1-го вересня 1941 року у Рівному започатковано видання часопису «Волинь», що розповідав про життя Волинського краю, а також про воєнні та політичні події у світі. Саме він і опублікував оповістку про пошук сина.

Оповістка у часописі "Волинь" від 28.09.1941

Не знали батьки, що син тим часом перебував далеко від рідного дому. Ще 06 грудня 1940 року хлопця затримав 88 прикордонний загін НКВД, коли він пробував нелегально перетнути радянсько-німецький кордон в районі села Більськ Брестської області Білоруської РСР, щоб перейти на територію Німеччини.

Затримавши, Стадника перевели в місто Белосток Білоруської РСР, а в квітні 1941 року зетапували до міста Рівного Української РСР, де взялися розслідувати справу. Проте розслідити не встигли, позаяк через початок німецько-радянської війни у червні 1941 року, хлопця зетапували до в’язниці в місті Астрахань Сталінградської області РРФСР.

У січні 1942 року, в Астрахані, за розслідування справи взявся розслідувач слідчої групи НКВД УРСР сержант держбезпеки Крикун. Однак, оскільки матеріали, зібрані у Рівному, до нього не прибули, то слідчі дії він мусив почати спочатку.

Заповнюючи анкету заарештованця, Крикун у розділі про риси та звички Стадника написав: «Хода струнка, вимова чиста, не жестикулює».

А перегодом допитав.

– З якою метою Ви намагалися нелегально перейти кордон між СРСР на територію Німеччини? – записано у протоколі допиту від 22.01.1942.

– Своїм нелегальним переходом кордону СРСР на німецьку територію я хотів уникнути відповідальності за мої злочини, які я вчинив перед радянською владою, – записано відповідь Стадника.

– Засвідчіть докладно про ті злочини, що їх Ви вчинили перед радянською владою?

– Винність моя полягає в тому, що я був членом української націоналістичної організації «ОУН», яка ставила за мету скинути радянську владу і встановити так звану «Самостійну українську державу».

– Хто, коли й за яких обставин Вас завербував до цієї організації?

– У члени української націоналістичної організації «ОУН» мене завербував на початку серпня 1940 року товариш по навчанню в Рівненській гімназії Марач Андрій Васильович, – почав відповідати хлопець.

Тут варто уточнити, що до того, як  Стадник вступив до Рівненського педагогічного інституту, він навчався у Рівненській гімназії. Навчаючись там, дружив зі своїм старшим на два роки односельцем з Тучина Марачем Андрієм Васильовичем, який також здобував освіту у Рівному.

– Вербував він мене у своєму дворі за таких обставин, – продовжив відповідати на запитання Стадник. – Я, будучи знайомий з Марачем за місцем мешкання, а також за спільним навчанням у гімназії, отримавши відпустку по навчанню, зайшов додому до Марача. Він також перебував у цей час у відпустці.

Зустрівши його біля домівки, ми привіталися і почали розмовляти на загальні товариські теми та невдовзі розмова перейшла на політичну тему. У цій розмові я запитав Марача, за що його та багатьох инших учнів заарештувала колишня польська влада.

Марач, вважаючи мене близьким знайомцем, став розповідати, що його заарештували за належність до української  націоналістичної організації «ОУН», яка існувала на території Західної України. Після такої відповіді з боку Марача я ще кілька разів запитав його з приводу цієї організації.

Марач, бачачи мою зацікавленість у цьому, попередив, щоб наша розмова залишилася нікому не відомою. На це я відповів, що це лише поміж нас, більше ніхто не знатиме.

Маючи від мене таку відповідь, Марач заявив, що ця організація своєї антирадянської контрреволюційної роботи не припинила, а після встановлення радянської влади у Західній Україні, вона ще більше законспірувалася та провадить свою контрреволюційну працю в умовах радянської влади. […]

Далі, як свідчить протокол допиту, Стадник повідомив, що погодився долучитися до лав «ОУН». І, мовляв, став належати до осередку, який існував у Рівненському педагогічному інституті. Керував цим осередком Андрій Марач, який жодної оунівської роботи Стадникові не доручав.

Згодом Марач виїхав до Львова, а керівником осередку став Ростислав Малевич.

– Розкажіть про свою практичну діяльність в «ОУН» після того, як керування «ОУН» в педінституті перейшло до рук Малевича, – Крикун допитував далі.

– Практичної роботи я жодної в «ОУН» не виконував, оскільки цього мені не доручало керівництво цієї організації. Бо Малевичеві я розповів про свою співпрацю з органами НКВД, – повідомив допитуванець.

– Докладніше про це, – зажадав розслідувач.

– Через кілька тижнів після того, як Марач завербував мене в «ОУН», мене викликали в НКВД, де запропонували співпрацювати. На це я погодився, але за кілька днів я про все це розповів учасникові «ОУН» Новакові Андрієві, що перебував на нелегальному становищі, та керівникові «ОУН» в педінституті Малевичеві. Після цього мені практичної роботи в «ОУН» не доручали, – зазначив Стадник.

– Ви заявили органам НКВД про те, що є провокатором? – поцікавився Крикун.

– Ні, про моє розконспірування органам НКВД я не заявляв, а також не виказував відомих мені членів «ОУН». У цьому признаюся до вини, – відповів допитуванець.

Отже, Стадник опинився у непростому становищі: з одного боку відмовитися від співпраці з НКВД не віщувало нічого доброго, а з другого – і своїх не міг зрадити. Мабуть, тому й погодився співпрацювати, але розповів про це «оунівцям».

Ймовірно, бажання позбутися необхідності балансувати поміж двома супротивницькими силами якраз і спонукало хлопця перетнути радянсько-німецький кордон.

Зрештою, ґрунтуючись лише на власних показах Стадника, не здобувши будь-яких инших доводів його провини, затвердили постанову про звинувачення. У ній зазначили, що Стадник «був учасником антирадянської повстанської організації українських націоналістів «ОУН», яка ставила за мету скинути радянську владу і встановити «Самостійну українську державу».

Бажаючи уникнути відповідальності за свою антирадянську діяльність, 6 грудня 1940 року намагався нелегально перейти держкордон СРСР на територію Німеччини.»

30 березня 1942 року заступник прокурора Сталінградської області затвердив звинувальний висновок, в якому йшлося про призначення Стадникові найвищої кари – розстрілу!

Одначе прокурор СРСР дав цьому висновку свою резолюцію: справу скерувати на розгляд Особливої Наради при НКВД СРСР, а як покару застосувати 10 років таборів.

Так і зробили.

13.05.1942 Особлива Нарада при НКВД СРСР постановила заключити Стадника «за участь у контрреволюційній націоналістичній організації» у виправно-трудовий табір на 10 років.

Себто ув’язнили хлопця не за спробу перетнути радянсько-німецький кордон, а за участь в ОУН.

Дальша дорога пролягла на Воркуту, куди зетапували Стадника відбувати покару.

Стадник Василь Іванович (світлина з архівно-кримінальної справи)

Тим часом у Тучині владарювали німці. Стадникового батька призначили комендантом поліції. До служби в ній долучилася низка оунівців.

Доки німці не виказували ворожих намірів стосовно до українців, їх сприймали задовільно. Тим паче, що подекуди навіть вдавалося запровадити в життя українські складники. Коли ж стала очевидною загарбницька політика німців, змінилося й ставлення до них.

Відтоді оунівські провідники наказали членам своєї організації покинути службу у поліції та, захопивши за можливості зброю, перейти у підпілля.

На початку 1944 року німецькі загарбники під ударами радянського війська відступили з Тучинського району і сюди повернулися загарбники радянські.

Повернувшись, одразу взялися заарештовувати всіх, хто будь-яким чином співпрацював з німцями, а також учасників ОУН й УПА, які тепер включилися у боротьбу з «совєтами».

Десь тоді родина нарешті отримала звістку від Стадника – хлопець надіслав листа, в якому сповістив, що його засуджено й ув’язнено у радянських таборах. І десь тоді батько, Іван Григорович, вийшов з каяттям до радянської влади. А згодом його та дружину, Дарію Антонівну, вбили у власній оселі.

Про обставини, що передували вбивству, йдеться у спеціальній повідомі від 11.05.1945 за підписом начальника Тучинського районного відділу НКВД старшого лейтенанта держбезпеки Панова начальнику УНКВД Рівненської області – комісару державної безпеки Трубнікову.

Зокрема, у повідомі Панов зазначив:

«Мені стало відомо, що у громадянина, який мешкає на Тучинських хуторах, Стадника Івана Григоровича, 1899 р.н., колишнього коменданта української поліції за німців, що опісля перебував в особистій охороні Тараса Бульби, але прийшов з каяттям за першим зверненням українського уряду, заходили двоє бандитів (так радянська влада називала учасників українського національно-визвольного руху – прим. авт.) – один з них мешканець Тучина – Геращук Степан, другого Стадник не знає.

На виклик удень 09.05.1945, після довгого запинання, Стадник заявив, що бандити взяли від нього підписку і практично доручили убити гранатами мене та начальника НКГБ. Запитавши, чи дали вони тобі гранати – він відповів, що ні, обіцяли дати незабаром, я йому запропонував свою гвинтівку та гранати, але він відмовився, називаючи бандитів сопливцями, і запевнив мене, що він їх поб’є їхніми гранами.

На моє запитання влаштувати засідку біля його будинку, Стадник відповів, що занапастимо живу справу, та наголосив, що вбивством цих 2-х бандитів він доведе відданість Радянській владі.»

Одначе вийшло инакше – уранці 10.05.1945 тіла Івана та Дарії Стадників знайшли у власній оселі.

Про те, що батьків убито, Стадника сповістив листом його дядько Кирильчук Іван Антонович, мешканець села Шубків тодішнього Тучинського району.

Надалі жити в неволі хлопець мусив уже з усвідомленням цієї події.

Строк ув’язнення Стадника мав збігти 06.12.1950. Проте ще за два роки до цього Центральна комісія МВД, МГБ та прокуратури СРСР постановила, що він, «як особливо-небезпечний державний злочинець», після закінчення строку покари підлягає утримуванню в особливому таборі МВД.

Отож, після закінчення основного строку покари Стадника не звільнили, а заслали на поселення в Довгомостівський район Красноярського краю СРСР. Для нього це, вочевидь, стало несподіванкою, адже, коли через майже чотири роки він написав заяву Генеральному Прокуророві СРСР, то у ній зазначив: «

Строк відбував з 06 грудня 1940 року по 06 грудня 1950 року. Після строку з невідомих причин привезли мене до Красноярського краю у позастрокове заслання. Я наважуся запитати Радянське Правосуддя, за яким законом я опинився у засланні?»

Однак відповіді на цю заяву Стадник не отримав.

Відтак у квітні 1955 року він надіслав письмову проханку Першому Секретареві Центрального комітету КПРС Хрущову М.С., в якій побідкався: «[…] образливо лишень, чому я без присуду перебуваю у засланні […].»

Урешті Прокурор Рівненської області доручив начальнику УКГБ Рівненської області додатково перевірити справу на предмет вини Стадника. Висновок за підсумками цієї перевірки був невтішний: наявні звинувачення та покару визнали правильними.

Цікаво, що цей висновок затверджено 26.04.1956, натомість, як свідчить довідка про вибуття поселенця, 08.04.1956 Стадника вже зняли з обліку.

Мало збігти ще 34 роки, доки покару не скасували остаточно.

Зробила це президія Рівненського обласного суду, яка 16 травня 1990 року своєю постановою скасувала постанову Особливої Наради та припинила справу за відсутністю в діях засудженця складу злочину.

При цьому президія керувалася відсутністю в матеріалах справи доводів про спробу перетнути кордон (в наявності були лише власні покази засудженця), а також тим, що про це не йшлося і в постанові Особливої Наради, якою Стадника ув’язнили у таборах.

Покару скасували, але хіба повернеш проведені у неволі понад 15 років?!


Використані джерела:

1. Часопис «Волинь», Рівне, 28 вересня 1941 року.

2. ДАРО, фонд Р-2771, опис 2, справа № 4683.

3. УСБУ в Рівненській області, фонд № 29, опис 15/12, том 2, арк. 55, 118.

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте