Відповідь отцю

Вічне і безкінечне як світ, змушувати страждати інших заради того, у що віриш. 

Ми віримо, що наш Бог – любов, і ми змусимо вас любити – нашого Бога, нас, наші правила, любити те, як ми бачимо ваш шлях до спасіння. 

Якщо раптом трапиться так, що нам бракуватиме аргументів у вічній дискусії релігії з наукою, ми змусимо вас боятися, соромитися і назвемо вбивцями. 

Я ніколи не стояла перед вибором – переривати вагітність чи ні. Але знаю жінок, які стояли, знаю тих, які робили це не просто від бажання не зберігати небажану дитину, а тому, що так трапилося – вада летальна, несумісна з життям і дитина загине, ледь встигнувши народитись, або загине ще в утробі на пізніх термінах. 

Я бачила, що переживають ці жінки, я бачила їхній відчай, жаль, я бачила, яким немиттєвим і болючим було їхнє рішення перервати вагітність. 

І тут раптом, право на такий вибір забирають – не десь далеко, де нам і бути, може, не судилося. А тут, поряд – у сусідній благополучній і дуже католицькій Польщі. В Польщі з фантастично глибокими сумними скульптурами Ісуса і Матки Божої в костьолах, Польщі з членством у ЄС тисячі людей виходять на протести, бо у них забирають не просто право позбутися небажаної ненародженої дитини, у них забирають право не страждати. 

Не у всіх вагітність – це легке пурхання між квітками і веселі намальовані на животику смайли, не у всіх це 9 місяців законних капризів і здмухувань пір‘їнок – токсикози, гестози, набряки, цистити, варикоз, цілодобова печія, безсоння, втома, біль, що блукає тілом, – все не таке вже і критичне, коли чекаєш малюка, чекаєш на зйомство з ним, обираєш ім‘я і малюєш спільне майбутнє. 

А ще ці рухи усередині – спочатку як помахи крил невидимого метелика, потім відчуття хвильки, ніби в тобі акваріум із чудесною рибкою, а потім – чіткі, часом болючі, але дуже рідні удари під ребра і у сечовий. 

Про що повинна думати жінка, яка відчуває все це, але знає, що щасливого кінця не буде? Що повинна відчувати жінка, якій уже сказали, що у плода немає мозку, дитинка або помре одразу, або так ніколи і не подивиться на неї, не посміхнеться? 

А потім пологи – у когось цілком природні і комфортні, з рідною рукою, яка тримає твою, і сподіванням на чудо, на таємницю, яка ось-ось відкриється, на бажане знайомство, на перші обійми.

У когось тяжкі – кілька діб із крапельницями і неминучим кесарським, у когось – із видушуванням простирадлами і витяганням вакуумом, розірваною промежиною, блюванням від болю. І навіть такі пологи – не біда, бо ти робиш справу – даєш життя новій людині. 

Яку справу ти робиш, якщо лікарям нікого буде тобі показати, коли попереду неминуча маленька труна, місце на цвинтарі для маленької могилки і сумні люди навколо. Для кого ці відра молока у твоїх грудях? 

Тебе змусять це пережити, бо знають, точно знають, чого хоче Бог, і за що кару ти несеш. Тебе змусять це пережити, не обіцяючи, що хоч на секунду розділять твої страждання, не обіцяючи і години поряд із твоєю важко хворою дитиною, яка ніколи не чула, не бачила, яку судомить. 

Тебе назвуть убивцею, якщо ти наважишся заступатися за право інших не страждати аж так сильно, не каратись за те, в чому не винна. 

За тебе вирішать і тебе осудять в першу чергу ті, хто ніколи не мав навіть місячних. Осудять в ім‘я Бога, який любов.