БЛОГИ  »  Андрій Куліш

Чи відбудеться перереєстрація посвідчень УБД? Частина 2

09.11.2017, 20:07      Андрій Куліш      Переглядів: 3370

(Початок - частину 1 - див. тут)

Відколи за дві доби мій попередній допис набрав на «Четвертій владі» понад 5 000 переглядів й поширився «Фейсбуком» – особливо у ветеранських спільнотах АТО – там розгорілися гарячі дискусії. Молоді ветерани гаряче заговорили про «липових» АТОвців, про навантаження на держбюджет від усіх пільг; хто і що кому винен, а найбільше  про «скрізь панує несправедливість»...

Між іншим, більшість ветеранів – учасників обговорення – таки прийшли до згоди в тому, що «перереєстрація УБД» неодмінно має відбутися, бо вона є вкрай потрібною!

Втім, для мене найважливішим стало те, що багато ветеранів АТО чітко усвідомили: «Не можна необачно розбазарювати свої фронтові документи!».

Тому принагідно доповнюю свої поради з першої частини допису.

Ветерани АТО, нині до вас буквально конвейєром вже йдуть «прохачі експонатів»: для музеїв ваших рідних шкіл, училищ і технікумів, для краєзнавчих музеїв, для місцевих музеїв АТО і т.д. Кожного разу, віддаючи до експозиції чергового музею свої особисті пам`ятні речі з війни, добряче поміркуйте: «А чи не стане мені в нагоді оця моя армійська газетка для «комісії з перереєстрації посвідчення УБД»? Якщо це дорогий серцю особистий фронтовий документ, то може ліпше буде віддати музеєві не оригінал, а ксерокопію? Бо що я залишу на зберігання та на згадку своїм дітям, онукам і правнукам?!»

...Було багато коментарів на тему: чи заслужено видали посвідчення УБД так званим «блок-постним мєнтам»? Або: чи варто було видавати посвідчення УБД і пільги «аватарам» та прокурорським працівникам?.. А злим ВСПешникам?..

Скажу свою думку: це вже дуже задавнена, хронічна хвороба нашого суспільства. Цей «вірус» ми лікуємо ще з давніх радянських часів; він називається «краще викреслити заслужених, щоб потім було легше тихцем роздати їхні заслуги незаслуженим».

Ось давній приклад – драматичний, чорнобильський... Один наш солдатик-строковик, звичайний молодий механік-водій БТРа, попав на ЧАЕС першим із нашого 132-го мотострілецького. Вже з 28 квітня 1986 року він світання до глибокої ночі возив своїм БТРом членів Урядової комісії, міліцейських, пожежних та армійських генералів; учених, інженерів та дозиметристів. І кожну чергову партію цих «пасажирів» підвозив упритул до вибухлого реактора, який ще димівся і парував страшними вбивчими випарами. Звісно, буквально одразу хлопець страшенно переопромінився, втратив свідомість, тож його вертольотом відправили до госпіталя. Там нашвидкуруч кілька разів перелили-замінили йому всю кров, і прямо з госпіталя комісували – відправили до рідного села. Помирати вдома...

Так чи інакше, коли трішки пізніше весь наш полк зайшов до зони ЧАЕС, того хлопчину ми вже там не застали. Але чітко пам`ятаю, що таки згадали про нього – коли вже восени представили того солдатика на нагородження бойовим орденом. Його прізвище записали за номером 1 до чималого списку подання представлених до нагород – адже саме він найпершим із нас протоптав цілу доріжку між уламками графіту прямісінько під руїною реактора. Та ще й так постраждав!

...А в ті весняні дні в далекій Москві такий собі майор С.І. – молодий і хвацький – ще лише готувався до випуску з Військово-Політичної Академії імені самого (прости, Господи!) Леніна.

Після урочистого балу випускників у Кремлі, на початку липня, майор С.І. отримав призначення на посаду замполіта до нашого полку, але чомусь... затримався «в обов`язковій відпустці». Та відпустка була дивовижно-довгою, аж три місяці – аж включно із вереснем. Тому стрункий блискучий замполіт прибув до полку приймати свою посаду лише аж тоді, коли всі батальйони вже вийшли із Зони ЧАЕС та повернулися на місце постійної дислокації – аж у самісінькому кінці вересня 1986!

Пізніше з Москви привезли для вручення урядові нагороди – усім заслуженим «ліквідаторам». І наш новоприбулий бравий замполіт полку отримав... бойовий Орден Червоної Зірки! – «за мужество і героїзм, проявленниє в ходє ліквідації послєдствий аварії»... От тільки не знаю, як йому вистачило мужності, щоб позичити у Сірка очі й піднятися на сцену, аби підставити свої широкі груди під чужий орден. Наголошую на слові «чужий», бо прізвище того самого переопроміненого солдатика - водія БТРа «чомусь» зникло зі списку нагороджених...

...Минуло з десяток років, і колись я побачив того майора на вході метро на станції «Дарниця», в цивільному костюмі, добряче постарілого, але все ще випещеного, лискучого. Він якраз проходив через турнікет. Гордо й гідно показав контролерці своє «чорнобильсько-ліквідаторське» посвідчення і пройшов на платформу, по-офіцерському рівно тримаючи спину. Так співпало, що ми з ним зайшли до одного й того самого вагону, і він упізнав мене. Добре, що у вагоні було багато людей, тому він не зміг дотягнути до мене руку, щоб привітатися. Бо я – після того пам`ятного нагородження – руки йому більше ніколи не подавав. Вперто не подавав навіть іще в ті роки, коли служив із ним у одному полку...

Історія друга, свіжіша – з миротворчого періоду.

...Один український генерал 1994 року відвідав наш 240-ий спеціальний миротворчий батальйон у югославському Сараєві. Прямісінько з аеропорту його швиденько завезли БТРом до розташування батальйону (поки літак спеціально чекав його на "зльотці"- на ВПП). Він хутенько потиснув руку комбатові, пройшовся туди й назад уздовж солдатських ліжок у підвалі казарми, та й помчав собі назад до аеропорту «Sarajevo». А оскільки я фільмував ту майже-півгодинну генеральську «перевірку» на відео, то стверджую абсолютно точно: інспекція відбулася так стрімко, що я навіть крупних планів для «перебивок» на відео зняти не встиг!

Офіцери пізніше ще довго зі сміхом розповідали, що той генерал епічно розписував усім, як довго вибухали міни прямо під колесами його БТРа, і як уламки добряче пошкодили броню; як затято полювали на генеральські погони наймані снайпери, і як прямісінько перед генеральськими очима прицільна міна розірвала на шмати якусь місцеву молоду красуню. А я й досі не розумію, чому моя відеокамера не побачила всіх цих жахів: адже я знімав усю цю генеральську «інспекцію» практично безперервно, від приземлення літака аж до злету!

...Воно й зрозуміло, що генерал був у захваті від свого героїзму: адже він уперше в житті побував на справжній війні! Щоправда, дуже вже поспішав – так, що навіть перевірити їдальню й пообідати не встиг. А даремно, бо харчі там були європейські – аж із Франції постачали! Мабуть, забрав, бідолаха, свій обід до літака чималою упаковкою "сухпайків"... Так чи інакше, а своїм посвідченням і пільгами УБД він таки чесно користується й досі.

Але повернімося до можливої майбутньої перереєстрації посвідчень УБД.

Сьогодні дізнався з дискусії на Фейсбуку, що в одній лише Одесі зареєстровано аж ДВАДЦЯТЬ ТИСЯЧ учасників АТО! Тепер ви розумієте, чому 1997 року перереєстрація пільговиків була такою прискіпливою? І чому я так трепетно ставлюся до майбутньої перереєстрації справжніх фронтовиків...

А ще й тому, що зараз, коли я пишу ці рядки, один із моїх синів вкотре рахує траси в нічному небі над окопом на «нулі» серед донбаського степу. Це вже його аж п`ята ротація, бо він воює вже третій рік поспіль, із короткими уривками-відпустками. Тож мені аж ніяк не байдуже, як буде «перереєстровувати» його посвідчення й пільги УБД якийсь «липовий герой-полководець», повний кавалер Блискучих-Орденів-Із-Закрутками-На-Спині!...

Оце так собі міркую, що якраз Одеса може стати дуже гарним індикатором якості «перереєстраційного процесу». Втім, щось мені настирливо підказує, що українські урядовці добряче та ще й охоче наступлять на ті самі старі пост-радянські граблі. Бо в «комісіях із перереєстрації УБД» подекуди точно й напевно опиняться ті самі, хто вже давно виписав «бойове» посвідчення собі, дружині, тещі й коханці та їхній манікюрші. А старих «граблів для повторного наступання» у нас не менше, ніж «липових» пільговиків, тож наступати на граблі наші чинуші вміють професійно!


КОМЕНТАРІ

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію, яку не встигли видалити чи пропустили адміністратори. Якщо у вас є докази, що наведені в коментарях факти не відповідають дійсності – звертайтесь на редакційну пошту з конкретними зауваженнями і коментарі будуть адміністровані. Разом з тим нагадуємо, що згідно із українським законодавством, ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за оціночні судження.

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором

ветеран Збройних Сил, полковник (Київ)

Розслідування

Рівненщина

Волинь

Консультації

в Україні та світі

вгору