Міфи і правда про «добровольців» на ЧАЕС: спогади «біоробота» до сумної роковини атомної катастрофи

   
Ніколи не чув про те, щоб якась жива душа  добровільно прийшла до військкомату, аби з почуттів патріотизму зголоситися на роботи з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

При згадці про мобілізацію ховали очі навіть найфанатичніші комуністи, включно із секретарями міськкомів та обкомів "нєпобєдімой лєнінской партії". Завжди стверджую: якби десь знайшовся такий доброволець, то замполіти з партсекретарями водили би його попід руки, мов живу ікону!

Натомість розповім, як у військах 30-кілометрової Зони та в Оперативному штабі шепталися про "солдатські бунти" в частинах, прибулих з Ленінградського, Уральського та інших військових округів. 

Ці частини, сформовані з мобілізованих мешканців різних областей Росії та з прибалтійських республік, базувалися поза межами Зони відчуження, на Гомельщині. Вони не працювали на ЧАЕС і навіть ніколи не бачили її. "Приїжджим" поставили завдання рятувати білоруські поля і ферми: зрізати уражений шар грунту, знищувати поголів'я ураженої стронцієм худоби...  

Вони збунтувалися проти поганих умов побуту й харчування. І, коли виміряли радіацію навколо, то усвідомили, в якій ситуації опинилися. Адже у них удома дітей не евакуювали, і в їхніх селах колодязі поліетиленом не вкутували! Ще недавно "Чорнобиль" був для них чимось далеким і чужим, як американська АЕС "Трімайл-Айленд"...

Коли їм оголосили, що їхня мобілізація триватиме не менше 45 днів, то "партизани" зрозуміли, що доведеться як мінімум, розпрощатися з власним здоров'ям або навіть із життям.

...Не засуджую нікого, особливо прибалтів. Вони завжди трималися відокремлено від "отари" Союзу, а тут, побачивши ТАКЕ, кожен замислився: "А на біса мені це треба? – здихати заради якогось інтернационального долга? Кому і що я "должен"?!"

Коротше, кажучи, приїжджі хлопці спробували "бузити". Вмить під'їхали особісти-кадебісти і легко відокремили "зачинщиків". Тиловики кинули в маси збільшені норми тушонки, а замполіти скрізь розвішали червоні транспаранти. Бунт згас. 

Далі "бунтівні" підрозділи тихцем відправили додому.

Не беруся стверджувати, скільки у тому всьому точної правди: "продаю за те, що й купив". Бо всю ту історію ретельно втаємничували навіть серед військових. Кому цікаво – докопуйтеся самі, по архівах.

*    *    *

Зовсім інакше справа виглядала з українцями. Адже майже всі військові частини всередині Зони  формували "на ліквідацію" практично з мешканців усіх областей України.

Київський військовий округ став головним у Зоні відчуження, і взяв на себе найважчу роботу, зокрема, і на ЧАЕС.

Жодної спроби відкритого бунту серед "партизанів" не було. За українським звичаєм, мобілізовані вкраїнські хлопці сумно похилили голови: "А куди подінешся?", та й дружно заходилися робити все за прадідівським звичаєм, толокою.

Але всі вони, відірвані від дружин і дітей, надзвичайно болісно й гостро переймалися саме своєю відсутністю вдома: "Як мої там, без мене?!"

В перші тижні "ліквідації" Урядова Комісія та військове командування взагалі не могло розгублено стулити докупи кінці з кінцями.

Інколи цілі батальйони цілими днями байдикували, бо командування не знало, ЩО НАКАЗУВАТИ, цивільні  чиновники не знали ЩО РОБИТИ, а вчені експерти не знали, ЯК ДІЯТИ...

А тисячі дорослих сімейних чоловіків, силоміць вирваних із мирного життя, тихо обурювалися: "Якого хріна нас сюди привезли? Навіщо нас тут тримають?!"

І от після першого тижня вимушеного байдикування почалася дезактивація сіл Зони. Закипіла робота: одні заправляли АРСи (авторорозливні станції), інші возили воду й дезактивуючі речовини, треті готували розчини, четверті – поливали сільські хати потужними дезактивуючими струменями. Це вже була хоч якась реальна робота.

Тим не менше, солдати продовжувати обурювалися.

Мобілізований вчитель фізики з Лубен, поливаючи з брандсбойту дезрозчином шифер на хаті, глухо кричав крізь респіратор професійно-вчительським тоном: "Це все дурня, даремна справа! Період напіврозпаду плутонію становить тисячі років! І який толк від того, шо він стікає з пилюкою з даху в двір? – щоб бур'яни соковитіші виросли?! Та покійний Жоліо Кюрі просто регоче з нас у своїй могилі..."

Особливо важко "партизани" сприймалися безглузді, на перший погляд, накази. Як, наприклад, мити швабрами гігантські турбінні зали першого-третього реакторів. Або стелити лінолеум нескінченними багатокілометровими коридорами атомної станції.

Народ злісно обурювався вже вголос: " Я сюди приїхав підлоги мити? Чи лінолеум стелити? Хіба це врятує Україну?! А у мене в Хоролі картопля несапана і колорадський жук її доїдає...".

Я й досі не знаю призначення того лінолеуму. Деякі стверджували, що так буде легше змивати радіоактивний пил. ЧАЕС давно закрили. Цікаво, чи згнив уже той лінолеум у коридорах станції?..

Це вже потім, пізніше, людей дуже не вистачало, тому замість лінолеуму постали важливіші й складніші завдання.

Особливо, коли солдати почали швидко набирати максимально-допустимі дози радіації. Саме тоді у 30-кілометровій Зоні таки з'явилися "добровольці" – на радість замполітам і парторгам. 

...Якось увечері, щоб хоч чимось зайняти солдатів,  замполіт полку майор С-к вирішив провести відкриті партійні збори (!). Там він несподівано для себе почув "ініціативу від мас"...

Після виступу полкового парторга  "О рєшеніях якогось там Плєнума" кілька роздратованих полтавчан рішуче запропонували:  "Ми готові виконати найважчі та найнебезпечніші завдання, але щоб одразу після цього нас відправили по домівках!" І пояснив здивованим друзям: " Чого ви іржете?! Чим скоріше наберемо допустиму дозу 25 рентген, тим скоріше додому поїдемо!".

Всі "партизани"загорілися цією думкою, дружно підтримали полтавчан, і "добровольців" одразу з'явилося хоч греблю гати!

Люди УСВІДМЛЕНО РВАЛИСЯ ДО НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШИХ МІСЦЬ, щоб якнайшвидше "набрати граничну дозу". 

Саме аж тоді, за таких обставин, у 30-кілометровій зоні ЧАЕС нарешті з'явилися оспівані в газетах "добровольці" – з числа саме тих, кого туди ВЖЕ привезли, хто ВЖЕ там був. 

Радіо й телевізори дружно заголосили про "добровольчєскій почін воїнов-чапаївцов". Насправді, як це нерідко у нас буває, мобілізовані хлопці керувалися особистими, корисливими мотиваціями: "Хоч до чорта в зуби, аби скоріше додому!"... 

Ось приклад: на початку серпня перший і другий батальйони нашого полку за якісь тиждень-два, з мінімумом інженерної техніки, дощенту знесли й викорчували кілька гектарів Рудого Лісу. Це був дебелий сосняк; в момент вибуху рактора сосняна глиця стала рудою від радіації. 

Рівень випромінення у Рудому Лісі "зашкалював" так, що в акумуляторах БТРів обсипалися пластини, але хлопці на те не зважали. Вони дуже рвалися додому, до сімей та рідних осель, садків і городів.

Тому взводи і роти просто відмовлялися покидати роботу – так їм кортіло скоріше  "набрати дозу" в 25 ренген!

Хлопці дуже поспішали виконати самовбивчий "дембельський акорд". Офіцери нервували й намагалися не перевищити безпечний час роботи, але дозиметри та годинники з кожною хвилиною продовжували страшний відлік... 

Ще приклад. На тому самому ентузіазмі миттєво були прокладені практично вручну кілька 140-метрових тонелів під розжареним реактором.

Його упродовж кількох діб прокопали і облаштували донецькі добровольці-камікадзе – теж, щоб якнайшвидше повернутися додому.

Вони копали, мов навіжені, а за бетонними перекриттями зверху над їхніми головами все ще плавилася ураново-графітна маса. Не знаю, чи живий ще хоч хтось із тих шахтарів... 

Але сталося не так, як задумувалося: Зона таки не дала себе перехитрити.

Річ у тім, що накопичуючи рентгени на АЕС та в її околицях, ніколи не можна було точно передбачити чи "запланувати дозу". Можна було "прикинути" 20 рентген одноразово, а реально "піймати" 120! Причому, в будь-якому несподіваному місці...

Неможливо було спрогнозувати: як, де і упродовж кількох хвилин чи секунд тобі "прилетить" менша чи більша доза. Радіація – не горілка, її у чарки порівну не наллєш і до похмілля не приготуєшся... 

Вже тієї ж осені і взимку колишні "добровольці" переповнили всі лікарні Полтавщини, Київщини, Житомирщини та інших областей – так, що не вистачало місць навіть у лікарняних коридорах...

  
Запитаєте, навіщо я описую "героїзм ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС" в такому неприглядному світлі? Пояснюю.

Теперішні 40-річні українці практично нічого не знають про ті події, навіть якщо слово "Чорнобиль" запам'ятали змалку. А що вже казати про сьогоднішніх молодшеньких? Вони взагалі уявляють собі ті події за віртуальною грою "STALKER"...  

Для теперішього покоління чорнобильська катастрофа є такою ж далекою і уявною Історією, якою свого часу для нас була, скажімо, Друга Світова.

Якби мій тато-фронтовик не розповів мені все, що бачив на власні очі, я би теж досі уявляв би ту давню війну за шкільними підручниками 70-х років та за поберехеньками кіносценаристів і фантазією режисерів...

Отак і я своїми спогадами просто хочу допомогти майбутнім історикам-дослідникам періоду Ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Щоб запобігти новим міфам і брехням.