Чому постраждалі від насильства не йдуть від кривдників

Вразив допис однієї відомої блогерки. Вона пояснює, чому не співчуває жертвам насильства: мовляв, вони самі винні, що не йдуть від кривдників. На жаль, ця блогерка, вочевидь, не розуміє причин поведінки постраждалих, яких систематично кривдять.

Я теж не дуже розуміла, поки не побувала на гендерній медіашколі (організованій Волинським прес-клубом). Завдяки психотерапевтці, представниці центру «Жіночі перспективи» Марті Чумало дізналася, чому постраждалі переважно не йдуть від кривдників.

Для початку – що таке насильство. Від конфлікту його вирізняють кілька суттєвих моментів. Законодавство вказує на такі ознаки:

• порушення прав
• нанесення шкоди
• умисність

В цій ситуації варто пам'ятати про кілька моментів. Перше – кривда посилюється поступово (і фізичне насильство зазвичай починається після психологічного).

Тож спершу насильство може бути важко помітити (пам'ятаєте оповідку про жабу, яка вискакує з раптового окропу, але звариться при поступовому підігріві?). Легше себе переконати, що вам здалося, що то день якийсь невдалий, ніж визнати, що людина, якій ви довіряєте, чинить щодо вас несправедливо.

Друге – синдром набутої безпорадності. 

Цей термін сформувався в результаті експериментів американських психологів над собаками у 60-х роках минулого століття.

Експерименти ставилися за схемою класичного обумовлення Павлова, частина їх полягала в тому, щоб сформувати у собак умовний рефлекс страху на звук високого тону.

Як негативне підкріплення використовувався несильний, але відчутний удар електричного струму, який собаки, сидячи в клітках, відчували після того, як чули звук.

Після декількох стимуляцій клітки відкрили, щоб перевірити, чи почали собаки боятися звуку. Експериментатори очікували, що через сформований рефлекс страху собаки тікатимуть, почувши високий звук, щоб уникнути удару струмом.

Проте, всупереч очікуванням, собаки не тікали. Вони лягали на підлогу і скиглили, але не робили ніяких спроб втекти, хоча у відкритих ящиках це було нескладно. Результат ніяк не узгоджувався з панівним на той час у психології біхевіоризмом.

Спостерігаючи несподівані результати експерименту, дослідники припустили, що, можливо, собаки не намагаються уникнути удару струмом не через відсутність страху – з їх поведінки було очевидно, що вони очікують удару.

А тому, що в ході експерименту вони кілька разів спробували уникнути його, але оскільки це не вийшло, вони звикли до його неминучості. Інакше кажучи, собаки «навчилися безпорадності».

Потім експеримент продовжили.

Першій групі собак надавалася можливість уникнути больового впливу: натиснувши носом на спеціальну панель, собака цієї групи міг відключити живлення системи, що викликає удар. Таким чином, він міг контролювати ситуацію, його реакція мала значення.

У другої групи відключення шокового пристрою залежало від дій першої групи.

Ці собаки отримували той же удар, що й собаки першої групи, але їх власна реакція не впливала на результат. Больовий вплив на собаку другої групи припинявся тільки тоді, коли на кнопку відключення натискав собака першої групи.

Третя група собак (контрольна) удару взагалі не отримувала.

Протягом деякого часу дві експериментальні групи собак піддавалися дії електрошоку рівної інтенсивності в рівній мірі і протягом однакового часу. Єдина відмінність полягала в тому, що одні з них могли легко припинити неприємний вплив, а інші встигали переконатися в тому, що не можуть вплинути на неприємності.

Після цього всі три групи собак були поміщені в ящик з перегородкою, через яку будь-який з них міг легко перестрибнути, і таким чином втекти від електрошоку.

Саме так і робили собаки з групи, яка мала можливість контролювати удар. Легко перестрибували бар'єр собаки контрольної групи. Однак собаки з досвідом неконтрольованих неприємностей бігали ящиком, а потім лягали на дно і, скиглячи, переносили удари струмом все більшої і більшої сили.

Висновок: безпорадність викликають не самі по собі неприємні події, а досвід неконтрольованості цих подій. Жива істота стає безпорадною, якщо звикає до того, що від її активних дій нічого не залежить, неприємності відбуваються самі по собі і на їх виникнення впливати ніяк не можна.

Подальші дослідження показали, що синдром набутої  безпорадності  притаманний і людям. І самостійно вийти із ситуації тривалого болю вони не можуть.

Люди просто «знаходять куточок», ту лінію поведінки, при якій найменше болить і можна терпіти, і бояться з неї зрушити, щоб не заболіло більше.

За словами психотерапевтки Марти Чумало, щоб допомогти постраждалим від тривалого насильства, потрібен ресурс.

Інакше жінка знову й знову повертатиметься у ситуацію «безвиході». Повернутися у цей стан вона може і після допомоги, але шанси вирватися із замкненого кола при допомозі зростають.

Ресурсом може бути можливість для жінки:

• побути в безпечному середовищі (для цього необхідні прихистки для жінок, постраждалих від насильства),
• допомога працівників поліції, які розуміються на темі гендерного насильства,
• соціальний супровід,
• юридична допомога,
• допомога волонтерів тощо.

Віктимблеймінг – звинувачення жертви

Щороку понад мільйон українок страждають від домашнього насильства, пише бакалавриня нейрофізології Оксана Расулова у журналі Куншт. За підрахунками ООН, його зазнає кожна третя мешканка планети. Та лише 10% звертаються по допомогу.

Мова не лише про побої – у «Стамбульській конвенції», що покликана захистити жінок, зазначено і про фізичне, і про психологічне, і про економічне, і про сексуальне насильство.

У сторонніх виникає запитання: чому ж мовчати й терпіти? Часто за цим ховається звинувачення – мовляв, сама винна, що до такого допустила. Це називається віктимблеймінгом – звинуваченням жертви.

Термін з’явився в 1971 році в однойменній книзі Вільяма Райана, що писав про хибність звинувачень чорношкірих у їхній бідності. Згодом поняття почали використовувати гендерні дослідниці і дослідники.

Один із поширених закидів до жертви насильства – «чому не пішла?» – це теж віктимблеймінг. Оксана Расулова пояснює, що відбувається з мозком жертви домашнього насильства і чому їм потрібна підтримка, а не дорікання.

Після першого вияву насильства у жертви є два сценарії – піти або ж пробачити. Часто вона не розуміє причини зміни поведінки і за інерцією вірить у те, що її партнер насправді хороший, а то був просто «невдалий день».

До того ж, аб’юзер переконує жертву, що винна вона – не так подивилася або не те сказала. Вона вибачає перший раз – і після цього кривдник уже не повинен бути ідеальним.

На цьому етапі жертва сама собі вигадує логічне пояснення і справді вважає, що «заслужила». Але вона впевнена, що партнер буде «поводитися добре» й вони заживуть, як у казці.

Кожен подібний випадок змінює рамки норми для жертви – вона вибачає те, що раніше вважала б неприпустимим. Те, що мало трапитися «тільки один раз», повторюється.

Подробиці пояснення чому скривджені не йдуть – тут.

Чому про жінок, адже кривдять і чоловіків

Коли пишу про тему насильства щодо жінок у себе на фейсбуці, зачасту в коментарі приходять кілька коментаторів, які дорікають, мовляв, а чого ж не пишеш про насильство зі сторони жінок до чоловіків.

Хай замість мене дасть відповідь цей скрін із презентації Марти Чумало:

Так, трапляються випадки насильства і з боку жінок, але їх в рази менше, ніж випадків насильства з боку чоловіків. І, для розуміння, від насильства чоловіків страждають не тільки жінки, а й інші чоловіки, а також самі кривдники:

«За статистикою, від самогубства гине в рази більше чоловіків, ніж жінок, хоча саме жінки частіше отримують діагноз депресія», – пише bbc.com.

Які чоловіки вбивають своїх партнерок

А якщо ви поцікавитеся, що об'єднує чоловіків, які вбивають своїх партнерок, то ось вам відповідь у дослідженні.

У 2015 році у Канаді дослідники Емерсон Добаш та Рассел Добаш провели дослідження, щоб визначити спільні риси чоловіків, котрі застосовували насильство та вбили своїх партнерок. Провели інтерв’ю та проаналізували кримінальні справи 105 чоловіків, засуджених за вбивство своїх партнерок.

Це дослідження спростувало багато помилкових припущень та стереотипів (серед яких – наявність якоїсь спільної травми з дитинства, притаманної усім вбивцям).

Об'єднувало цих чоловіків подібне сприйняття своїх партнерок, яких вони сприймали, як неповноцінних людей, засіб для задоволення своїх потреб:

А ось вам посилання на пронизливий ролик про домашнє насильство «Фотографії кожного дня найжахливішого року мого життя».