У Верхові відроджують історичну садибу

Я завжди любив музеї, бо те, що вчив у книжках чи на університетських лекціях, у музеї оживає в моїй уяві.

Одне діло  пізнавати історію через факти з підручника чи навіть завдяки образам з фільмів, а інше через уяву відчути дух часу, споглядаючи речі – від простих побутових до унікальних мистецьких або технічних зразків, пам'яток природи, решток флори і фауни...

У деяких музеях до цього можна доторкнутися фізично чи відчути особливі запахи та аромати, як це було колись зі мною в одному етнографічному музеї на сіновалі в клуні серед величезного мегаполісу.

Музеї формують в людях культуру, пам'ять і любов. А хто ми без пам'яті про родину, малу батьківщину, про свою Україну, хто ми без любові? Чи вміємо любити те, що створювали наші прадіди? Може тому, що у нас немає музеїв по селах ми розпилюємо і руйнуємо свої давні храми, які не будували чи спотворюємо їх вигляд до невпізнаванності? І не тільки це робимо...

В університеті кожна моя студентська група хоча б раз за семестр була у якомусь музеї. Так само і молодші друзі пластуни – ми відвідали разом не один музей в Україні та по світу.

Між історичними Острогом і Дерманем, у селі Верхів, що над мальовничим водосховищем поблизу лісу, створюється цікавий і чимось унікальний приватний музей «Верхівська садиба», у якому можна навіть пожити, занурившись в атмосферу сторічної волинської давнини. Ми, пластуни, вже встигли там пожити, мандруючи битими шляхами південної Волині.

Пластові приятелі з Рівного – лікарі Ігор та Людмила Корчаки – реконструюють українське сільське обійстя, збудоване у 1920-30-х роках Сидором Забіякою – українцем, підприємливою і творчою людиною, господарство якого не поступалося тогочасним багатим і передовим господарствам волинських чехів і зберігало свої українські риси в побуті та архітектурі будівель.

Сім'я Забіяк була репресована рядянською владою, Сидір та його син потрапили у табори ГУЛАГУ, садиба була конфіскована, а її господар помер, так і не потрапивши на поріг рідної хати.

Корчаки відновили садибу у пам'ять про Забіяк та всіх українських людей, що зазнали поневірянь і важкої долі на нашій не своїй землі.

Формується експозиція – інтер'єр житлових будинків, а це ікони, книги, меблі, посуд, текстиль, одяг, вишиті рушники, побутові речі того часу. В клунях є різні господарські знаряддя, транспортні засоби, інша техніка, верстати.

Забіяки мали кузню, цегельню і великий сад, пасіку – все це планується відродити. Буде представлена і визвольна тематика, адже сусідній Дермань пов'язаний з Уласом Самчуком та полковником армії УНР і генералом УПА Леонідом Ступницьким, а Будераж з історією Української Головної Визвольної Ради.

Господарі хочуть, щоб тут було життя, а життя не може бути без людей. І не тільки туристів. Садиба вже стала оселею для пластунів. Сюди приїздять відпочити і поспілкуватися сім'ї, які мають дітей з особливими потребами та військові.

Планується мати коней і проводити іпотерапію для поранених воїнів та всіх постраждалих від війни. На садибі можна робити духовні зустрічі для церковних громад, наукові конференції, пластові вишколи, рольові ігри для дітей, майтер класи, пленери, концерти, цікаві заходи для людей з Верхова і околиць.Так роблять закордоном у світі.

Мені зрозуміло чому окупанти зразу нищать українські музеї в окупації, але не зрозуміло чому держава 34 роки не сприяла розвитку музейної справи і ми дуже відстали. Треба надолужувати.