Голодомор 1932-33 років – найбільша історична катастрофа України ХХ ст

Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого більшовицькою владою терору голодом, тобто геноцидом.

В історії бурхливого XX ст. голодомор 1932-33 років в Україні посідає особливе місце.

Перший масовий голод, що розпочався відразу ж після закінчення громадянської війни та придушення української революції, охопив значну частину України: Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії.

Причини його лише частково мали об’єктивний характер – посуха 1921 року, економічні наслідки першої світової та громадянської воєн.

Найголовнішими чинниками стали: крах сільськогосподарської практики тодішнього режиму, скорочення посівних площ у колишніх хлібородних районах внаслідок політики воєнного комунізму, директивні методи компартійного керівництва, яке розподіляло наявні продресурси на користь промислових центрів, передусім тих, що знаходилися поза межами України.

Голод 1932-33 років охопив ті ж самі регіони України, але цього разу його спричинили, насамперед, політичні чинники. Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого більшовицькою владою терору голодом, тобто геноцидом.

Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом тоталітарної системи проти мирних людей, внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.

Як писав відомий американський дослідник Голодомору Джеймс Мейс, «Примусова колективізація була трагедією для всього радянського селянства, та для українців то була особлива трагедія. Зважаючи на фактичне знищення міських еліт, вона означала ліквідацію їх як соціального організму й політичного фактору, приречення на становище, яке німці зазвичай називали naturvolk (“первісний народ”)».

Аналіз змісту опублікованих протягом 29-33 рр. близько 30-ти постанов ЦК ВКП(б), Раднаркому УРСР та СРСР, ЦК КП(б)У засвідчує факти свідомого створення жахливих умов життя для сільського населення, дві третини якого становили етнічні українці, які призвели до їх відвертого фізичного винищення.

Голодомор 1932-33 років – це свідомо заподіяна акція. Як свідчать документальні джерела, хліб в Україні був, але хліб з України забрали.

У документах Політбюро ЦК КП(б)У збереглося свідчення про те, як восени 1932 р. організовувалися з України т.зв. «зелені ешелони» для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят.

З України вивозили вже не тільки посівний матеріал, але й навіть, квашені огірки, капусту та помідори, напевно залишаючи людей приреченими на голодну смерть.

За розпорядженнями Москви, заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув’язнення і розстріл будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій.

Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих.

Наслідки Голодомору

Історики і демографи ще й досі сперечаються щодо кількості жертв голодомору, називаючи різні дані – від 3 до 10 мільйонів.

Найвірогідніше, враховуючи матеріали перепису населення 1937 р., втрати населення внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на грунті розладу психіки та соціального колапсу становили на теренах України близько 7 мільйонів осіб.

Всеосяжність цієї національної катастрофи можна збагнути лише глибиною внутрішнього потрясіння кожного, хто вважає себе цивілізованою людиною.

Голодне лихоліття, яке охопило адміністративні райони з населення понад 40 млн. осіб і тривало майже два роки, явище не стихійне, а цілком рукотворне.

Глибокий слід, залишений Голодомором 1932-1933 рр. в історії України, накладається на слід від інших трагедій, що випали на долю українського народу у ХХ ст.

Громадянська війна і голод 1921-23 років, репресії 1937-1938 років, війна 1941-45 рр., німецька окупація і Голокост, голод 1946-1947 рр. Однак, якщо потрібно і взагалі можливо зважити наслідки багаторазових потрясінь, гуманітарні наслідки Голодомору не зрівняються ні з чим.

За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, голод 32-33 рр. виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення селянства, якою скористався комуністичний режим в Україні.

Реакція міжнародної спільноти на Голодомор

Про обставини та масштаби голоду в Україні, судячи зі спецдонесень закордонних консулів у Києві, Одесі, Харкові, було відомо керівникам інших держав.

Про жахливі наслідки голоду в Україні йшлося в зверненнях голови еміграційного уряду УНР в Парижі проф. Олександра Шульгіна до Ліги націй, а також до міжнародного Червоного Хреста, до міжнародних торговельних організацій.

Але політичні та бізнесові кола зарубіжних країн мовчазно споглядали за трагедією або взагалі не помічали її, введені в оману сталінською пропагандою.

Як, скажімо, прем’єр-міністр Франції Е. Ерріо чи англійський письменник Б. Шоу. Ба, навіть, як сумнозвісний кореспондент «Нью-Йорк таймс» у Москві, пулітцерівський лауреат У. Дюранті, взагалі заперечували існування голоду в Україні.

Поняття «геноцид» було введено у міжнародно-правове поле лише ухваленою 11 грудня 1946 р. резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, яка визначила: «Згідно з нормами міжнародного права, геноцид є злочином, який засуджує цивілізований світ і за здійснення якого головні винуватці мають бути піддані покаранню».

9 грудня 1948 року ГА ООН одноголосно прийняла «Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього», яка набула сили з 12 січня 1951 р.

У статті I Конвенції проголошується: «Сторони, які домовляються, підтверджують, що геноцид, незалежно від того, чи здійснений він у мирний або воєнний час, є злочином, який порушує норми міжнародного права, і проти якого вони зобов’язуються вживати заходи попередження і карати за його здійснення».

Стаття II подає визначення геноциду:

«Дії, здійснювані з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, расову або релігійну групу як таку». Під знищенням розуміється:

• а) вбивство членів групи;
• б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам групи;
• в) навмисне створення життєвих умов, розрахованих на цілковите або часткове фізичне знищення її;
• г) вжиття заходів, розрахованих на попередження дітонароджуваності у середовищі такої групи1 і, нарешті,
• д) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу».

Однак Конвенція стала інструментом лише по відношенню до Голокосту часів Другої світової війни.

Лише створена завдяки зусиллям української діаспори комісія Конгресу США на чолі з Дж. Мейсом назвала Голодомор 1932-1933 рр. в Україні геноцидом.

Комісія покликана була встановити факти (з чим вона блискуче справилася), а не давати їм правову оцінку.

З ініціативи Світового конгресу вільних українців була створена Міжнародна комісія з розслідування голоду1932-1933 рр. в Україні під керівництвом професора шведського Інституту публічного та міжнародного права Якуба Сандберга.

У листопаді 1989 року комісія Я.Сандберга опублікувала свій вердикт.

Безпосередньою причиною масового голоду в Україні вона назвала надмірні хлібозаготівлі, а його передумовами – примусову колективізацію, розкуркулювання і прагнення центрального уряду дати відсіч «традиційному українському націоналізму».

Отже, юристи побачили в Голодоморі не тільки прагнення Кремля за допомогою терору голодом нав’язати селянству невластивий йому спосіб життя, але й виокремили в терорі національну складову. Голодомор в Україні був кваліфікований як геноцид.

У 2003 р. відбулося міжнародне відзначення 70-ї річниці Голодомору.

Проведено спеціальне засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 р., присвячене пам’яті жертв Голодомору, в якому не взяла участі лише фракція комуністів.

Учасники засідання ухвалили Звернення до українського народу, в якому визнали, що «...Голодомор було свідомо організовано сталінським режимом і має бути публічно засуджений українським суспільством і міжнародним співтовариством як один з найбільших за кількістю жертв факт геноциду у світовій історії».

У вересні того ж року Президент України закликав учасників 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН підтримати ініціативу України щодо засудження Голодомору 1932-33 рр. в Україні як акту геноциду.

Розповсюджена як офіційний документ сесії ГА ООН Спільна заява делегацій держав-членів ООН щодо 70-ї річниці Голодомору в Україні 1932-33 pp. вперше в історії ООН визначила Голодомор 1932-33 pp. як національну трагедію українського народу, висловила співчуття його жертвам та закликала всі держави-члени Організації віддати данину пам’яті тим, хто загинув у цей трагічний період історії.

Співавторами Спільної заяви стали 36 держав-членів ООН, у тому числі:

• Аргентина,
• Азербайджан,
• Бангладеш,
• Білорусь,
• Бенін,
• Боснія і Герцеговина,
• Гватемала,
• Грузія,
• Єгипет,
• Іран,
• Казахстан,
• Канада,
• Катар,
• Киргизстан,
• Кувейт,
• Македонія,
• Монголія,
• Науру,
• Непал,
• Об’єднані Арабські Емірати,
• Пакистан,
• Перу,
• Південно-Африканська Республіка,
• Республіка Корея,
• Республіка Молдова,
• Російська Федерація,
• Саудівська Аравія,
• Сирійська Арабська Республіка,
• Сполучені Штати Америки,
• Судан,
• Таджикистан,
• Туркменистан,
• Тимор-Леште,
• Узбекистан,
• Україна та Ямайка.

Її підтримали також Австралія, Ізраїль, Сербія і Чорногорія, усі 25 країн-теперішніх членів ЄС.

Росія, хоч і приєдналася до Спільної заяви, чинила значний опір продовженню Україною роботи щодо міжнародного визнання голодоморів.

Визнання Голодомору актом геноциду проти українського народу міститься ще в цілому ряді інших офіційних документів.

Зокрема, йдеться про заяву парламенту Естонії від 20 жовтня 1993 р. із засудженням комуністичної політики геноциду;

Ррезолюцію № 680 щодо голодомору в Україні Сенату Австралії від 31 жовтня 2003 p., яка визнала події в Україні одним з найжахливіших проявів геноциду в історії людства та аналогічна резолюція Законодавчої Ради штату Нова Південна Валія від 20 листопада 2003 p.;

Декларацію про вшанування пам’яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 років, ухвалену Сенатом Аргентинської Республіки 23 вересня 2003 р.;

Резолюцію Сенату Канади від 19 червня 2003 р., в якій міститься заклик до уряду Канади визнати голодомор в Україні 1932-1933 pp. та засудити будь-які спроби приховати історичну правду про те, що ця трагедія була нічим іншим, як геноцидом.

Документ передбачає також призначення останньої суботи листопада Днем жалоби в канадських школах;

Резолюції Палати представників Конгресу США, у т.ч. № 356 від 20 жовтня 2003 р., а також внесення законопроекту щодо спорудження у Вашингтоні до 75-річчя голодомору в Україні пам’ятника жертвам голодомору-геноциду;

Постанову стосовно 70-ї річниці великого голодомору в Україні 1932-1933 років” Державних Зборів Угорської Республіки від 24 листопада 2003 р.; послання Генерального директора ЮНЕСКО у зв’язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні 1932-1933 pp. Від 16 грудня 2003 p.

Варто також відзначити встановлення пам’ятників/пам’ятних знаків жертвам голодоморів та політичних репресій в Україні у низці країн світу – Австралії, Австрії, Аргентині, Бельгії, Естонії, Казахстані, Канаді, Росії (Тюмень), у процесі встановлення – пам’ятні знаки на території Канади, США та Угорщини.

Дорученням Президента України № 1-1/863 від 14.07.2004 р. щодо гідного вшанування в Україні пам’яті жертв голодоморів, масових політичних репресій і примусових виселень визначено продовжити роботу стосовно визнання світовою спільнотою голодоморів в Україні 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 pp. актами геноциду українського народу.

Запроваджено щорічне відзначення Дня пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій, який цього року припав на 26 листопада.

Указом Президента України від 11.07.2005  № 1087/2005 «Про додаткові заходи щодо увічнення пам’яті жертв репресій та голодоморів в Україні», Кабінету міністрів України доручено утворення Українського інституту національної пам’яті, а також підготувати та внести на розгляд Верховної Ради України законопроект щодо політико-правової оцінки голодоморів в історії українського народу.

Виступаючи на пленарному засіданні високого рівня Генеральної Асамблеї ООН 15 вересня 2005 р., президент України В. Ющенко заявив:

«Шановні лідери сучасного світу, в наших силах запобігти злочинам проти людства і людяності.

Я звертаюсь до вас від імені нації, яка втратила десять мільйонів людей через голодомор – геноцид, організований проти нашого народу.

Тоді уряди багатьох країн відвели очі від нашої біди. Ми наполягаємо: світ має знати правду про всі злочини проти людства. Тільки таким чином ми всі будемо певні – байдужість більше ніколи не буде заохочувати злочинців».

4 листопада 2005 року президент України В. Ющенко підписав указ «Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні», в якому «здійснення конкретних, дієвих заходів для вшанування пам’яті жертв та підтримки осіб, які постраждали від голодоморів в Україні, виховання поваги до історичного минулого,

до людей, які пережили трагічні сторінки в історії українського народу» визначаються як пріоритетні завдання центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Глава держави доручив уряду:

• підготовити законопроект щодо політико-правової оцінки голодоморів в історії українського народу та визначення статусу громадян, які постраждали від голодоморів; 
• забезпечити здійснення додаткових заходів щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932-1933 років в Україні як геноциду українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства; 
• забезпечувати належну організацію та проведення щорічно за участю відповідних громадських організацій, молоді Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій;
• утворити Організаційний комітет з підготовки та проведення заходів у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні на чолі з прем’єр-міністром України;
• вирішити питання спорудження в Києві Меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні, а також пам’ятників, монументів та пам’ятних знаків у інших населених пунктах України.

Усі ці документи заклали юридичну базу для широкомасштабного дослідження, правового тлумачення і політичної оцінки злочинів проти людства, вчинених організаторами Голодомору. 

Визнання його актом геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні і є фактором відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного шоку, заподіяного масовими репресіями та голодоморами.

¹За підрахунками французьких демографів, внаслідок голодомору в Україні не народився мільйон дітей.

На загальні цифри смертності вплинуло й віддане тоді владою розпорядження ЗАГСам не реєструвати смерть дітей віком до одного року.

Вчені дійшли висновку, що оскільки у цей період помирали переважно діти й молодь, середня тривалість життя українців у 1933 році становила 7,3 роки у чоловіків і 10,9 років у жінок.

За всю історію людства подібних показників ніде не зафіксовано. (Інформація агентства Media Internationfl Group –МИГ, від 27.11.2003 р.)

Наше слово №50, 11 грудня 2005