З днюшечкою, Кобзарю

Я не витримую тієї високої шапки, тих вусів і тієї надмірної старості в його образі. Калинові гілочки і бандура, криво причеплена до портрету, меншовартять нашого, такого свого. Власного Пророка. 

Кріпак. Цілих 24 роки. 12 років у солдатах. Лише12 років такої відносної свободи. Веселун і насмішник, любитель юності, вітряний, він вмів закохувати і закохуватись. Він писав картини, щоб заробляти. І вірші так, ніби мав машину часу. 

Чи то, зараза, і машини часу не треба, щоб Тарасові слова були живими? Якесь ходіння по замкненому колу. 

Світе тихий, краю милий, якого ж дідька ти так страждаєш? Для чого носиш по своїй землі щоразу нових і нових зрадників? Чого даєш піднімати на популістичних вилах гасла ситості, замість гасел самодостатності? Чого тобі так бракує любові? Чого дозволяєш заховати за калиною, бандурою і вишиванкою підлість і заздрість? 

Скільки тобі ще тих Богданів, нерозумних синів, треба пережити? Скільки разів тебе ще перепродаватимуть разом з твоїми вічно голодними кріпаками, спраглими до немісцевих понтів і кітчового гламуру? 

Моя Бабуся нічого не заповідала для своїх похоронів, окрім як покласти поряд з нею в домовину старесенького Прадідового, зачитаного до дір Кобзаря. Казала, що там матиме багато часу, щоб читати. 

А ти мені, Тарасе, живий. Простий. Непричесаний. Розхристаний. Не той, яким тебе малюють, і не той, чий плащ розвівається протягами міських площ. Ти мені живий своєю гіркою правдою. І знаєш, Тарасе, я хочу, щоб ти перестав бути таким аж актуальним. Нарешті перестав. 

Дай Боже нам дожити до того часу, коли Шевченко нарешті стане історією. Коли його пророчі вірші будуть про те, що ми уже пережили. А як не нам, то нашим дітям, або хоча б їхнім онукам.

З днюшечкою, Кобзарю!