За що соромно лікарю

Мені соромно, що в період бурхливого розвитку медицини в лікарнях обласного рівня температуру тіла дітям збивають розбавленим розчином оцтової кислоти.

Мені прикро, що в дитячих лікарнях досі широко використовують препарат Анальгін при тому, що за кордоном від нього відмовилися уже давно через високу токсичність.

Мені сумно, що багато лікарів досі використовують болючі ін'єкції навіть тоді, коли їх з таким же успіхом можна замінити ліками, які даються через рот. Або, принаймні, звести до мінімуму болісні відчуття.

Мені незрозуміло, чому дитину несуть в маніпуляційну на ін'єкцію, буквально видирають з маминих рук, а мамі нерідко однозначним та різким жестом вказують на двері. Дитина кричить, ненька плаче і нервово заламує собі руки. Невже важко зробити цю ж процедуру дитинці на маминих руках?

Мені боляче, що в лікарнях діти лікуються за зачиненими дверима, переживаючи великий стрес, а їх рідні з іншого боку – біль, лють на лікарів і безсилля перед порочною системою.

У мене досі перед очима дітки-янголятка, які не змогли тримати мамину ручку в останній момент перед тим, як полетіти на Небеса. Можливо, піднімаючись над землею вони побачили своїх рідних і легесенько помахали їм на прощання своїми крильми. На щастя, там ніхто з людей не міг їм у цьому завадити.

Мені важко, прикро, сумно і боляче вимовити, що все це зустрічається у Моїй лікарні і я є одним з тих, кого ви хочете вигнати, посадити і розстріляти. Все частіше думаю над тим, щоб піти самому, зібрати речі і кудись емігрувати.

Так вже зробили багато моїх друзів і не жалкують. Чомусь за кордоном люди, схожі на мене, часто досягають більшого успіху.

Але хочеться бути корисним тут. Якщо зрозумію, що від мене уже нічого не залежить, так і зроблю. А поки ще жевріє надія. І тому я боротимуся. Так, як вмію. Роблю і буду робити те, що можу. Я вірю, що усе зміниться. Не знаю лише, коли.

Будуть у нас і лікарні гарні, і лікарі чудові. Хочеться, щоб уже. А поки що те, що є...