«Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за публікації блогерів»
Profile picture for user Melnyk
Дослідник українського національно-визвольного руху

Для документів на звільнення сфотографувався у вишиванці: спогади політв’язня з Рівненщини

Чимало українців зрепресувала радянська влада за політичними статтями. Долі цих людей доволі цікаві й пізнавальні, а тому варто про них розповідати. Про свою долю розповів Стадник Ростислав Федорович, 1929 року народження, що нині мешкає у місті Рівному.

«Народився я 1929 року в Тучині, що на Рівненщині. Спочатку ми жили на вулиці Воронівській, що неподалік від церкви Святої Параскеви, а згодом переселилися на Тучинські хутори. На цій же вулиці мешкав майбутній курінний УПА Степан Трохимчук-«Недоля» і фельдшер Василь Гуменюк, якого у селі знали й поважали.

Стадник Ростислав Федорович, 2017 рік

Навчався я у Тучинській середній школі.

Ще з польських часів у нашому селі активно діяла Українська Євангельсько-Реформована Церква, що виховувала людей в патріотичному дусі. Усі богослужіння провадили винятково українською мовою. Серед парафіян цієї церкви було багато молоді, зокрема, і я.

Поза тим, у Тучині діяла ще й Організація Українських Націоналістів, а також її молодіжна сітка, яку називали «Юнаки» або юнацька ОУН. Члени «Юнаків» вивчали патріотичну літературу, розповсюджували листівки. У Митрофанівському лісі, що ріс неподалік від Тучина, ОУН зорганізовувала для молоді вишколи. Проводили ці вишколи два старші юнаки. Це було 1943 року.

Очолював юнацьку ОУН в Тучині Джум Роман Захарович. Я долучився до її лав десь 1945 року. Спочатку був рядовим членом, а згодом очолив ланку. До моєї ланки належали Катерина Гірак і Сергій Тивончук.

Пригадую, під час німецької окупації оунівці насипали невеликий курган, присвячений борцям за волю України. Його влаштували навпроти церкви Святої Параскеви, але трохи нижче. Школярі у цьому теж допомагали. Тепер це територія школи-інтернату.

За німців у Тучині був велелюдний похорон. Улітку 1941 року. Тоді біля церкви Святої Параскеви поховали двох українських підпільників. Мені йшов дванадцятий рік, але я добре пам’ятаю, що біля храму зібралася сила-силенна люду. Причому, були не лише з нашого села, а й з довколишніх.

Після відступлення німців і повернення радянської влади юнацька ОУН продовжила свою роботу. Очевидно, що діяла вона нелегально. Членами «Юнаків» стали й деякі учні Тучинської середньої школи.

1947-го року у школі був перший повоєнний випуск учнів, які здобули середню освіту.

Частина учнів поїхали вступати на дальше навчання до Львова, дехто – до Рівного.

Я подав заяву у Львівський технологічний інститут будівельних матеріалів на механічний факультет. Склав вступні іспити і мене зарахували на навчання.

Жив у гуртожитку на вулиці Кульпарківській. Поза навчанням на півставки працював при гуртожитку.

Стадник Ростислав Федорович біля пам’ятника королю Яну III Собєському у Львові, засвітлиновано під час навчання на першому курсі, жовтень 1947 року

На другому курсі приїхав додому в Тучин на канікули. Побув у рідному селі і знову настала пора їхати на навчання. Удома мені зібрали в дорогу валізу. Взявши її, пішов на зупинку, щоб доїхати до Рівного, а звідти вже до Львова.

До Рівного тоді ходила сільпівська вантажівка, яка їздила по товари і водночас забирала людей. На зупинці трохи назбиралося пасажирів. Ми посідали у вантажівку і почали чекати на її відправлення. Однак водій відкрив капота і нібито став щось там робити. Автомобіль стояв.

Раптом бачу, йде група чекістів на чолі з офіцером районного МГБ Павловим. Підійшли до нашої вантажівки. Стали запитувати, хто куди зібрався їхати. Запитали і мене. Відповідаю, що їду до Львова.

Кажуть: «Злізь. Треба поговорити.»

Я ж у відповідь, що не злізу.

Тоді один із солдатів піднявся до нас і забрав мою валізу. Отож, я мусив злізти – зрозумів, що жартувати тут не варто.

До відділу МГБ мою валізу несли солдати. Коли прийшли, то біля мене поставили охорону. Переглянули речі, які віз із собою. А в мене був лист для Тетяни Дем’янюк з Тучина, що навчалася у Педагогічному інституті у Львові.

Його мені дала її тітка Марина, щоб я передав Тетяні. От Павлов узяв цього листа, прочитав, засміявся. У листі йшлося про сімейні справи, але було там щось і про нього написано, що він, мовляв, не дає жити, увесь час чіпляється… Але то були не злісні слова, бо ж Павлов навіть засміявся.

Увесь час біля мене був один солдат.

Звечоріло, потім настала ніч. А мене так і тримають в МГБ. Павлов сидить за столом, пише. Згодом він пішов, а зі мною залишив солдата. Ще й наказав, аби слідкував, щоб я не сідав, а весь час стояв. Отож, залишився я з ним.

Минуло трохи часу. Солдат витягнув шухляду зі стола офіцера, а в ній повно-повнісінько світлин. Він став мені їх показувати. На більшості світлин – тучинці! Я всіх їх знав, бо ж мешкали в одному селі. Показавши світлини, охоронець, певно втішений з того, що вони мене неабияк вразили, сховав їх.

Згодом солдат сказав, щоб я сів та подрімав, а якщо хтось йтиме, то він збудить мене, а я швиденько встану. Ще й дозволив поїсти харчі, що лежали у моїй валізі, дав склянку води.

Уранці прийшов Павлов. Кудись зателефонував. Віддав мені валізу і сказав сидіти біля дверей. Двері на вихід були відхилені, отож, видно вулицю.

Сиджу й спостерігаю, як люди поспішають на роботу. Багато тих, кого я знаю. Раптом під’їхала вантажівка – та, з якої мене вчора «зняли» чекісти. За кермом – той же водій. До мене підійшов Павлов, каже: «Їдь!»

Я взяв валізу і пішов до автівки. У ній вже сиділи пасажири, в числі яких я побачив декого зі своїх родичів. Також сиділи два міліціонери, а між ними якийсь арештант. Мені дали місце і я також сів. Поїхали.

Коли приїхали до Рівного, водій зупинив вантажівку на «КП», тобто на в’їзді в місто (тепер це перехрестя вулиць Гагаріна та Грушевського). Пасажири, зокрема, й міліціонери з арештантом, зійшли.

Я й собі зібрався сходити, аж тут чую: «Ти куди?! Тебе сказали завезти на вокзал», – повідомив водій. Відтак завіз мене на вокзал. Допоміг зняти валізу, поспівчував. Я ж вирушив до Львова.

Наприкінці другого курсу навчання, тобто весною 1949 року, студентів повідомили, що факультети нашого інституту перенесуть до Львівського політехнічного інституту. Отож, і студенти перейдуть до цього навчального закладу.

З нагоди завершення другого курсу нам зорганізували випускний вечір з музикою і танцями. На вечорі до мене підійшов якийсь юнак і сказав: «Не йди додому ночувати. По тебе прийдуть.»

Я зважив на цю пораду і переночував ту ніч у своїх друзів, що мешкали в іншому гуртожитку. Коли ж на другий день зустрів хлопців зі свого гуртожитку, то вони сказали, що невідомі люди чекали на мене до ранку!

А далі мені посприяло те, що почалися літні канікули. Я мав нагоду на деякий час змінити місце мешкання. Отож, поїхав до Кременця, де влаштувався тимчасово на роботу на штольню.

Проте довго працювати мені там не довелося. Через кілька тижнів прийшов начальник дільниці й повідомив, що йому у відділі кадрів сказали, аби я прийшов отримати розрахункові гроші. Річ у тім, що хлопці мого віку підлягали призову до війська, тому мене мусили звільнити з роботи.

Повернувся я до Львова. Цього разу поселився у гуртожитку на вулиці Чистій.

Почався третій курс навчання. Ходжу на пари, тепер уже у Львівську політехніку, на механічний факультет.

Настало 18 квітня 1950 року. Вівторок. Якраз тривала друга пара – дисципліна про деталі машин. До аудиторії зайшов якийсь панич. Підійшов до викладачки, про щось побалакали, пішов.

А пара триває. Незабаром до аудиторії зайшов представник відділу кадрів інституту. Підійшов до викладачки, про щось пошепталися. Опісля вона звернулася до мене: «Ідіть.» І я пішов з ним. Зайшли до відділу кадрів. Обшукали. Забрали студентський квиток. А далі чекіст повів мене з інституту до місцевого осідку МГБ. Почали слідство.

Уночі мене вивели надвір. Там вже стояла вантажівка. У ній сиділо десь 5-10 осіб, в числі яких і мій земляк Микола Джум з Тучина. Себто його також затримали чекісти. Нас привезли до тюрми на Лонцького.

Мене завели у підвал, в камеру № 5. Вона була невелика. Крізь заслінку світило сонце і можна було розгледіти трішки неба. Біля стіни стояв стіл, а біля дверей – туалет («параша»).

Вкупі зі мною у камері налічувалося, якщо не помиляюся, 22 особи. Тісно. Спати лягали на підлозі, при цьому вкладалися на один бік «валетом».

Спочатку слідство провадив якийсь слідчий, що видався мені навіть дещо інтелігентним. Все не має до мене жодного діла, лише постійно запитує хто я, звідки, як я… А потім каже: «Ти не переймайся. Тобі нічого не зроблять, але десять років мусиш відпрацювати.» І каже це так спокійно, наче колега мені.

Згодом слідчого замінили і методи слідства вже не були такими спокійними.

Після закінчення слідства мене завезли у Золочів Львівської області до старовинного замку. Там камера для в’язнів була більшою. Крізь заґратовані вікна було видно місто. У камері стояли двоярусні нари.

Мене звинуватили в тому, що я належав до юнацької ОУН. Оскільки я знав, що Катерину Гірак і Сергія Тивончука, які були в моїй ланці, вже засудили, то готувався, що й на мене чекає така ж доля.

Засудили мене без суду і без моєї присутності. Зробила це Особлива нарада своєю постановою. Мене ж лише сповістили про присуджену кару – десять років виправно-трудових таборів!

Виписка з протоколу Особливої Наради від 24 лютого 1951 року (підстава: УСБУ у Львівській області, справа П-4907)

Далі була дорога у табори. Спочатку мене завезли із Золочева на пересильний пункт у Львові. Везли в наручниках разом зі ще кількома засудженими. У Львові вночі посадили у вагони-товарняки. Надворі весна. Квітнуть дерева. А нам видали бушлати і чи то чоботи, чи то валянки, точно вже не пригадую. Тоді ми й подумали, що, напевно, повезуть туди, де зима. А була весна, кінець квітня 1951 року.

Їдемо. У дорозі співаємо. Охоронці забороняють, а ми помовчимо, а потім знову співаємо.

Доїхали до Москви. Далі – на Воркуту, Комі АРСР. Коли везли, то склалося таке враження, що скрізь, куди не глянь, табори.

Привезли нас у «Речлаг», себто Річковий табір, на вугільну шахту № 30. Біля неї і місце нашого нового мешкання – табірні бараки. Вийшли з вагонів, нас поділили кому куди. Прийшов нарядчик і набирав в’язнів на роботи. На шахті я працював електриком.

Одного разу стався цікавий випадок. Було якесь свято. Хлопці, працюючи в шахті, почали співати. Це стривожило начальника табору, що саме зайшов у шахту. Йому відповідають, що це хлопці співають. А він у відповідь: «Мені треба знати, що вони співають! Чи вони поганого чогось не співають?!» Проте йому пояснили і все обійшлося.

Як відомо, 1953-го року, по смерті Сталіна, в системі радянських таборів виникли протестні рухи. Бранці, яких засудили за політичними статтями, а в таборах найбільше таких було українців, почали бунтували проти умов утримування. Такі ж процеси докотилися й до нас. Спочатку ми дізналися, що застрайкувала шахта № 29. У нашій, тридцятій шахті, звечора також стали радитися чи йти вранці на роботу. Вирішили, що підуть.

Настав ранок. Хлопці пішли, але частина залишилася в бараці, зокрема, і я. Раптом по табірному радіо передають, щоб усі, хто залишився, вийшли й вишикувалися. Виходимо. Надворі тепло, пече сонце. Нас вивели з табору і повели тундрою. Коли вели біля шахти № 29, то ми помітили, що там їздили якісь машини. Що і як там відбулося – не знали, але, як потім дізналися, частину бранців розстріляли.

Нас же кудись ведуть. Дехто каже, що на розстріл. Однак привели до в’язниці і посадили у камеру. Потім забрали на штрафну шахту № 11, яка теж видобувала вугілля. Потім нас перевели на шахту № 40.  Тут я працював електрослюсарем.

Звільнили мене у серпні 1956 року. А сталося це так.

На Воркуту приїхала спеціальна комісія Верховної Ради СРСР, щоб переглядати вироки. Відповідно до списку стали викликати бранців. Настала й моя черга. Заходжу. Стоїть великий стіл. Сидять члени комісії, посередині – її голова. Сідаю на крісло, поставлене для бранця, чию справу розглядають.

Кажуть: «Назвися.» Назвався. «Розкажи про себе,» – каже голова комісії. Я розповів про себе. Незабаром повідомляють, що мене зреабілітовано і вирішено звільнити.

Я посидів трішки, приголомшений. Подякував. А потім запитав: «А де мені можна жити?» «Де хочеш, там і живи,» – почув у відповідь. «І в Москві?» – чомусь запитав я. «І в Москві,» – відповіли. Встав і вийшов.

Уривок з виписки із протоколу засідання комісії Президії Верховної Ради СРСР з перегляду справ щодо осіб, які відбувають покару за політичні, посадові і господарські злочини від 18 липня 1956 року (підстава: УСБУ у Львівській області, справа П-4907)

Щоб оформити документи на звільнення, сказали принести дві фотографії. Я пішов та й сфотографувався у вишиванці, яку вишила моя мама у таборах Караганди. Її, до речі, теж засудила радянська влада. Коли ж маму звільнили, то вишиванку з Караганди привезли мені до Воркути.

Приніс я ті фотографії, їх одразу вклеїли в документи і видали довідку про звільнення.

Довідка про звільнення, на якій Стадник Р.Ф. у вишиванці (надав Стадник Р.Ф.)

Прийшов на шахту оформлятись на роботу. На шахті завели трудову книжку, в якій зарахували до трудового стажу увесь час, що я провів у неволі. Взагалі згідно із записом у трудовій книжці вийшло, що 18.04.1951 прямо з інституту я потрапив на шахту № 40 комбінату «ВоркутаУголь».

Звільнений з неволі 1956 року.

Якось, перебуваючи 1957 року у відпустці в Тучині, у неділю вийшов у містечко. Гарний літній день. Зустрічаю, їдуть на відкритій машині школярі у Гощу (Тучин вже належав до Гощанського району), напевно, на фестиваль, і співають пісню: «Росія, Росія, Росія – Родіна моя!..» Запам’ятав, хоча й минуло 60 років відтоді. У наш час, до 1947 року, у школі ми теж співали. Учив хор співати пісень вчитель. Але подібних пісень чомусь він нас не навчав.

Після звільнення вступив у Москві до ВЗПІ (Всесоюзного заочного політехнічного інституту), навчання в якому завершив 1960 року. Працював на шахті інженером. До Рівного повернувся 1962 року. Працював на заводі високовольтної апаратури.

Дочекався здобуття незалежності для України і навіть був обраний депутатом Рівненської міської ради. Поза тим, попрацював у міській раді з питань прав політв’язнів і зрепресованих осіб. Нині ж перебуваю на заслуженому відпочинку, але й досі вболіваю за долю нашої держави.»

Записано у травні 2018 року

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте