Миколка з нічних жахіть: реальна судова історія

Ця історія трапилась за першої суддівської весни. Я тоді ще не навчилась одягати беземоційну маску і заспокоювати себе декількома глибокими вдихами...

За неналежне виконання батьківських обов‘язків на жінку склали протокол. «Привідна». Так у нас називають між собою тих, кого приводить до суду поліція за матеріалами про дрібні адміністративні правопорушення.

Висока і дуже пишна, але не доглянута. З обвітреним лицем людини, яка працює на вулиці під палаючим сонцем. Зі слідами пристрасті до алкоголю.

Біля неї стояв худенький і знервований 11-річний син. Акуратненький, в чистому одязі. З русявим волоссям і круглим лицем, нагадував мені власного сина майже такого віку.

Сім‘я була відома в наших застінках. Практично всі дорослі члени родини мали судимості, періодично потрапляючи в поле зору правоохоронців. Малий прийшов до суду вперше... Хоч матеріали склали відносно його мами, вона вирішила взяти сина із собою.

Хлопчина місяць не відвідував школу, а матір його не контролювала. Емоційно-інтелектуальних сил жінки не вистачало на спокійну розмову. Знову і знову скочувалась до крику… на сина… Вважала, що саме він був винен в тому, що її привели до суду.

Задаючи питання, з’ясувала, що жінка майже не ходить до школи, не телефонує вчителям, не перевіряє щоденник і виконання домашнього завдання сином. Ніде, окрім свого села і районного центру, не бували. Перебивається підробітками, бо освіти не має. Іноді вечори проводить в компанії друзів.

Про прогули взнала від працівника ювенальної поліції після сигналу зі школи.

«Але ж я працюю як можу, щоб в нього була їжа і одяг… І мені теж відпочивати треба… Він дорослий, нехай вчиться, я все одно нічого не розумію в тих домашніх завданнях… він мене обдурив… казав, що ходить в школу… а сам тікав»…

Зрозуміло. Дитину – любить. Намагається виховати, як може… наскільки дозволяє рівень розвитку. Для сина – не авторитет. Чоловіка поряд немає.

– Привіт. Як тебе звати?
– Миколка, – ледь чутно сказав хлопець.
– Не бійся. Підходь ближче, присядь коло мене. Побалакаємо.
– Чого не ходиш до школи?
– Мені там важко. Я нічого не розумію, – і знову заплакав…

Відволікла його розповідями про свого сина. Сидячи за столом, поряд зі мною, Миколка досить швидко взяв себе в руки, перестав шмигати носом. І ми дійсно вели конструктивну бесіду добрих 15 хвилин.

Помічниця на мене виразно дивилась, а потім переводила погляд на годинник. Розуміла її без слів: «Скільки можна займатись вихованням…». Я ж не могла відпустити хлопця. Він виявився думаючим. І мені важливо було показати йому інший шлях. Перспективу.

Повернулись до серйозної розмови.

– А маму нащо обманював?
– Вона увесь час кричить, не говорить нормально. Я просив допомогти з домашкою, але вона не знає. Каже, що її обов’язок – нагодувати мене, а далі щоб сам розбирався.

– Миколка, ти хочеш таку долю, як у твоїх дядьків?
– Ні, я до в’язниці не хочу.

– То зрозумій одну річ: якщо тікатимеш від проблем, їх ставатиме лише більше.

Вони назбираються великою купою і врешті решт знесуть тебе. От прогулюєш школу… Маму притягнуть до відповідальності раз, другий… соціальні служби візьмуть вас на контроль… якщо нічого не зміниться – її позбавлять батьківських прав. Що з тобою буде?

– Мене відправлять в сиротинець.

– Так. Ти хотів би цього?

– Ні. Вдома краще.

– І правда. З мамою краще. Якщо прогулюватимеш, ти не матимеш знань, щоб влаштуватись на нормальну роботу. Увесь час не вистачатиме грошей і виб’єшся із сил, шукаючи підробіток… або зіп’єшся… або підеш красти і таки опинишся за ґратами. І все почнеться саме зі втечі від перших труднощів. Проблему треба вирішити, а не уникати. Як би не було складно – не тікай, борись.

– Я зрозумів.

– Повертайся до школи. Підійди до вчителя, попроси пояснити тему ще раз. Твоє бажання відмітять і обов’язково-обов’язково допоможуть. Постав перед собою ціль – не прогулювати занять. Просто слухай, всмоктуй інформацію. З часом, ти все наздоженеш, адже розум маєш.

– А якщо буде важко?

– То все одно ходи на уроки, якби важко не було. Ти думаєш мені було легко? Я вчилась дуже-дуже багато. Шість, а не п’ять днів на тиждень, в 11 класі і всі 7 днів, бо готувалась до вступу у вуз. Зате в результаті здобула хорошу освіту, змогла пройти конкурс і влаштуватись на роботу своєї мрії.

Дехто з моїх однолітків у в’язниці побували вже по пару разів, а я в суддівському кріслі. Між нами різниця є велика: вони тікали від труднощів. А я – ні. Якщо буде важко – мрій про майбутнє.

– Так… про море… я його ще не бачив. Це якщо я буду вчитись, то мене візьмуть в училище. А потім можна буде і на будівництві працювати… Кажуть, там добре платять. От якщо бригадиром – то взагалі клас. Я навіть маму зможу взяти на море…

– Дивись, скільки маєш розуму, адже здатен заглянути далеко в майбутнє. Не кожен дорослий так вміє! Це називається спрогнозувати наслідки своїх дій. Молодець, Микола. Я тобою вже пишаюсь!

Хлопець дивився прямо мені в очі, не відводячи погляд. Я відчувала від нього якусь суто чоловічу впевненість. А в залі суду запанував спокій. То була хороша мить.

– Микола, у людини завжди є вибір. І виправити помилку не пізно. Дай мені слово, що більше тебе поліція в суд не приведе.

– Даю слово. Дякую за те що поговорили. Але більше мене тут не побачите.

– Добре, я тобі вірю.

Я закрила справу, бо хлопцю було усього 11 років. Малолітня дитина. А матір не ухилялась від своїх обов‘язків.

Здавалось би, хороша історія. До чого тут нічні жахи?

Але для мене найстрахітливіше було попереду. Просто зараз, згадуючи, відчуваю як пересихає в роті. І пам’ятаю до маленької дрібниці навіть хто де розміщувався і з яким виразом обличчя…

Жінка почула, що може бути вільна, бо справу закрито. І схопила сина, який на той момент стояв поряд з нею, за ліве плече. Стала тиснути на нього усіє своє масою і кричати: «Ставай перед суддею на коліна і дякуй! На коліна, я сказала!» А хлопець верещав так, ніби його ріжуть: «Ні!!!!!!!» З очей полились сльози.

Поліцейський застив в шоці на якусь мить. Помічниця перевела нажаханий погляд на мене, а я … зірвалась зі свого місця в тій чорній мантії… було таке відчуття, що маю зріст два метри і голос як у громовиці. Вперше не змогла приховати лють.

Заричала як звір, а не промовила: «Тиша в залі. Руки від дитини і крок в сторону! Вимоги головуючого обов’язкові до виконання, інакше притягну за неповагу до суду!». На цей момент і поліцейський отямився та опинився між сином і матір’ю: «Дамочка, Ви що собі дозволяєте? Не чіпайте малого, дайте йому спокій. Ішли б собі з Богом».

Поки він говорив, я себе опанувала. Голос знизила до звичного врівноваженого тону: «Миколка, мама перенервувала, ти її вибач. Хлопче, ти молодець.

На коліна можна ставати в храмі перед Богом чи перед коханою дівчиною. Можна і перед матір’ю. Знаєш, мій менший брат був неслухом. Але пішов навчатись до військового ліцею, то там така дисципліна була … ого-го…Нікого два місяці додому не відпускали. Як вперше приїхав на вихідні, впав перед матір’ю на коліна зі словами: «Мамо, пробач».

А перед судом, перед можновладцями на коліна не ставай».

Потім малого вивели, а я мамі ще пару «ласкавих» слів сказала.

Коли вони всі пішли, помічниця вперше накрапала мені заспокійливого. Я довго не могла відійти. Мені ніби величезного ляпаса дали.

Що ж, іноді діти бувають значно розумніші за батьків… і то добре. Миколку до суду більше не приводили.

Дільничий і ювенальний поліцейські контролювати ситуацію певний час. Знала, що у школу хлопець ходив до кінця навчального року, скарг на нього не було, з матір’ю проводили після того профілактичні бесіди. Далі перестала відслідковувати долю Миколки.

Але забути не можу… Дуже рідко бачу сни. Зазвичай, відключаюсь «без задніх ніг». Та час від часу, в нічних жахіттях, з підсвідомості виринає картинка… як Миколку рідна матір намагається поставити на коліна переді мною, а у вухах дзвенить крик: «Ні!» і з гордих очей ллються сльози…

Тоді просинаюсь від нудоти і в холодному поту.

Ось що ховається за сухими юридичними формулюваннями у судових рішеннях. Кожна історія – це частинка пережитої людської драми.

Обіцяла вам розповісти ще восени про Миколку із нічних жахіть. Але саме сьогодні, у День захисту дітей, заполонили спогади. В суді багато справ, які стосуються інтересів дітей І вони найскладніші. Це і позбавлення батьківських прав, і спори щодо участі у вихованні дитини, і аліменти, і усиновлення ітд.

Я можу розповідати ще десятки історій.

Про зневіреного студента… про батька-пиятика, який обожнював свого 6-річного сина… і про батька, який заробляв чималі гроші, але викреслив 5-річну доньку зі свого життя... про тих, хто робить дітей заручниками своїх власних інтересів… про 13-річну дівчинку, яка ненавиділа матір… про підлітків, над якими втратили контроль… про булінг і т.д. і т.п.

Але чомусь тільки Миколка мені сниться…

Хочеться побажати лише одного: щоб діти були щасливі і їх не довелось захищати.

Будьте мудрі. Любіть і поважайте дітей.

П.с. Звичайно, історія реальна, але ім’я, час, вік – змінені. Всі спів падіння – випадкові.