«Найстрашніше було, коли не бомбили» – історія Тетяни з Ірпеня, яка втекла від війни до Рівного

Коли Тетяна, із чоловіком та друзями, почала вибиратися з Ірпеня, то не впізнала обстріляного міста
Джерело
Фото авторки і фото надане Тетяною

Тетяна Дроздова приїхала з Ірпеня до Рівного 28 березня, рятуючись від російських загарбників. До цього вона місяць прожила без світла, газу та зв’язку.

Нині Тетяна живе в одному з гуртожитків Рівненського гуманітарного університету, в одній кімнаті з кумою та її двома синами, яким 14 та 17 років.

Тетяні 58. Вона народилася і все життя жила в Ірпені. За її будинком на околиці Ірпеня починається поле й ліс, а від обійстя до річки – рукою подати.

До Києва звідти 25 кілометрів, а навпростець і того менше. Тетяна розповідає, що в лісі поруч із її будинком окопалися й тримали оборону захисники Києва. Тому жінка відчула на собі, як воно – опинитися в епіцентрі бойових дій.

Далі – пряма мова Тетяни.

«Уже розумієш, як працюють гради»  

25-го лютого ми з чоловіком мали відзначати 25 років подружнього життя. Але цього дня вже бомбили Гостомель, Бучу та Ірпінь. Кума з двома дітьми жили в гуртожитку неподалік від нас. Цей гуртожиток якраз і почали бомбити.

Тетяна Дроздова

Я подзвонила кумі запитати, як вона, і запросила її з дітьми до нас. Дорога мала тривати 20 хвилин, але йшли вони дві години, постійно зупиняючись і ховаючись від вибухів. Було таке враження, що бомбить десь поруч. Бо така мощь, що ніби десь під хатою бомби розриваються. Але кума з дітьми все ж до нас дійшли. Так нас стало п’ятеро в домі: їх троє і я з чоловіком.

Нині Тетяна разом з кумою та її дітьми живуть в гуртожитку Рівненського державного гуманітарного університету

Добре, що я накупила їсти: 5-літровий бутель олії, картоплю, цукор. Була своя закрутка – у мене приватний будинок. Я завжди роблю запаси продуктів, бо магазини задалеко, щоб постійно ходити.

1 березня у нас зник зв’язок, 3 березня – світло і газ. Зарядити телефони не було де – генератора немає. Так і сиділи без зв’язку. Те місце, де в когось працював генератор, вираховував дрон. А невдовзі в ту хату прилітала бомба.

Ми виходили з хати, аби трохи погрітися на сонечку, бо в домі було дуже холодно, вже не опалювали.

За відчуттями, найбільші атаки були після того, як світло і газ вимкнули. Але найстрашніше було, коли не бомбили. «Що це за затишшя? Значить, щось буде», – думали ми.

Коли вимкнули газ, ми почали готувати на вогнищі у власному дворі. Як його розпалювали, міг прилетіти ворожий дрон. Тоді ми ховалися, щоб на хату не скинули бомбу.

Ми були брудні через вогнище, на якому готували. Нормально помитися не було де. Воду для приготування їжі набирали в баклажки із сусідської криниці. Поки на п’ятьох людей наготуєш… Ще й парканів не стало, тому всі сусідські собаки й коти почали збігатися до нас. Варим собі, варим собакам і котам. Усі біля нас.

На нашій вулиці, напевно, хат п’ять залишилося. І наш дім теж. Кожного дня рахуєш до десяти, як щось вилетить. Уже розумієш, як працюють гради. І понад хатою тільки й свист. Чоловік каже: якщо засвистіло, значить, далі впаде, якщо не свистить – значить, коло нас.

Із сусідами одні одним допомагали. Кожного ранку казали: «Привіт! Слава Богу, що живі». Вони у своєму підвалі сиділи.

Одного разу бомба потрапила в дім за дві хати від нас. Слава богу, що сусід був на вулиці і розмовляв по телефону, тому залишився живий. А хата вщент згоріла. Ми почали піском засипати, але що той пісок? Це був жах.

«Наступного дня, як вони пішли, в їхній дім влучила бомба» 

Ми двічі намагалися вийти з дому до центру Ірпеня, щоб через міст нас перевели до Києва. Міст уже зруйнували, тому прохід там був лише пішки. Нам треба було пройти 5 кілометрів до цього мосту. Через поле йти боялися – дрони літають, побачили б людей і скинули би на нас щось. Не буду ж я ризикувати дітьми.

Під час першої спроби ми відійшли від хати метрів на двісті і прямо біля нас, за кількадесят метрів, вибухнула бомба. Добре, що ми відскочили в рів.

Вдруге ми намагалися вийти через декілька днів. Але щось дрібне, наче феєрверк, упало на дерево. Ми знову злякалися й повернулися додому. А хотіли хоч кудись дійти, хоч до тероборони.

Одного разу їздив чоловік на велосипеді й усіх закликав іти у підвал семінарії, бо там безпечніше. Добре, що наші сусіди його послухались, бо наступного дня, як вони пішли, в їхній дім влучила бомба – згорів ущент.

Також, на щастя, із церкви встигли всіх вивезти – в неї теж незабаром влучили. Не знаємо, якого це сталося числа, бо ми прокидалися й засинали з півнями. Без зв’язку почали губитися в днях тижня.

«Коли побачила, що свої, думала, буду ноги їм цілувати» 

В останній день нашого перебування в Ірпені, 28 березня, коли бої вже йшли на нашій вулиці, через дві хати знову загорівся дім. Весь шифер горів і летів на нас. Я вирішила обійти навколо будинку, аби подивитися. Бачу: якісь військові йдуть. Я їх злякалася, почала тікати. А вони: жіночко-жіночко, не тікайте. Коли побачила, що свої, думала, буду ноги їм цілувати. У мене така істерика почалася.

Хлопці кажуть: «Ми вас вивеземо, бо вже до вечора вулиці може не бути. Тут проходитимуть бої, ми не даємо гарантії, що вулиця вціліє». А я ж на власні очі бачу, що навкруги будинки палають.

Коли нас вивозили, то я Ірпінь не взнала.

Фото з Ірпеня надала Тетяна

З Києва нас одразу на Рівне переправили. Ми швидко до міста доїхали – за п’ять годин. На блокпостах без проблем пропускали, коли дізнавалися, що везуть цивільних з Ірпеня. Лише раз перевірили документи.

Уже в Рівному один із синів куми почав поганенько балакати від переляку.

Кожного дня я молилася. Але дуже тяжко й зараз: як сирена гуде, одразу згадуєш все.

«Кожного дня я молилася»

Звільнили Ірпінь 29 березня – через день, як нас вивезли. Ми один день не досиділи – уже сил не було.

Мій чоловік побув три дні в Рівному з нами і не зміг більше – поїхав назад. Він взагалі не їв, переживав за тварин і за дім. Мер нашого міста написав у фейсбуці, що потрібні люди, аби розбирати завали. От чоловік і поїхав.

На щастя, наш дім вцілів. Лише побило електрику, шибки, шифер і де-не-де повибивало вікна.

Я повернуся додому, добудуємо наш будинок і працюватиму скільки вистачить сил і наснаги. Головне, щоб всі були живі і здорові та мирне небо над головою.


Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.

Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське ЗМІ – підтримайте «Четверту владу»

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте

Підпишіться на нашу розсилку

(найважливіші новини двічі на місяць)