Сім'я з Ірпеня, яка потрапила на обкладинку Time, розповіла про свій порятунок з-під обстрілів і шлях до Рівного

«Це був найстрашніший день нашого життя», – згадує Юлія Павлюк момент, коли вона із сім'єю тікала з Ірпеня від обстрілів російських загарбників.

Ви побачите фото Юлії далі, але ймовірно, бачили і раніше. 5 березня вона з чоловіком і кількамісячною донькою евакуювалися з Ірпеня. Тоді ж Юлію сфотографував журналіст американського видання Time: вона плаче, а її немовля тримає на руках український військовий. Нині Юлія, її чоловік Олег та донька Емма живуть у Рівному. Подружжя працює в ІТ-сфері.

«Четвертій владі» Юлія й Олег Павлюки розповіли про життя в Ірпені до евакуації, про мить з обкладинки та шлях у відносну безпеку.

– 24 лютого я спала не дуже міцно, тому почула гучний звук. Думала, що мені здалося або що це літак. Розбудила Олега. Він глянув новини: наче все нормально. Ми збиралися спати далі, але знову почули гучний звук, і Олег побачив спалах у вікні. Це був аеропорт «Жуляни», який нам дуже добре видно з 10 поверху.

– Ми скочили з ліжка і почали хаотично збирати речі, але якоїсь чіткої схеми в голові не було. Дехто зі знайомих позбирав тривожні валізки, а ми чомусь були впевнені, що все буде добре, – пригадує Юлія.

– За 10 хвилин після цього я побачив, як путін оголошує початок «спецоперації». Подзвонив батьку і сказав, що війна почалася, – розповідає Олег. 

Олегів батько застерігав, що про можливу війну попереджають не дарма і що вона станеться. З 2014 року він готувався: з друзями щовихідних тренувався і стріляв. Та в першу звістку про початок повномасштабного вторгнення не міг повірити. Зрештою після 24 лютого доєднався до лав тероборони.

Юлія з Олегом вирішили переміститися зі свого багатоквартирного будинку у приватний будинок Олегових батьків, теж в Ірпені.

– Нам навіть вдалося викликати таксі. Але брали найнеобхідніше, бо думали, що на тиждень максимум ідемо туди. 25 лютого Олег ще їздив у магазин, але тоді ще більш-менш нормальна обстановка була, – каже Юлія.

– З 1 березня ми зрозуміли серйозність війни. 1-2 березня по місту почала прилітати артилерія, а 2-5 над нами вже літали літаки й кидали бомби. Я чув, як свистіло, – говорить Олег.

– Одного разу звук був так близько, що я дико злякався, малу взяв на руки, притиснувся до стінки. Думав, що знесе дім. А коли ми вже почали чути танкові бої, кулеметні черги, артилерію в районі Бучі, за 10 кілометрів від Ірпеня, то вирішили евакуюватися.

– 5 березня зібрали документи. О 8-й ранку прокинулася, о 10-й – вийшли. Близько трьох кілометрів довелося йти пішки до церкви, – Олег.

Біля церкви на людей мали чекати автобуси для евакуації. На цих автобусах можна було дістатися до зруйнованого моста в Романівці. Далі довелося би пішки перейти міст і пересісти на наступний транспорт.

– Біля церкви було дуже багато людей, у всіх обличчя реально перелякані. І ми чекали, щоб нас всіх забрали і довезли до мосту в Романівці. Нам казали, що в автобуси беруть у першу чергу жінок і дітей. Але крім автобусів, людей підбирали місцеві мешканці на легкових автомобілях. Мама, брат Олега і я з дитиною сіли в одне таке авто, а для Олега місця не було.

– Ми розлучилися, і я почала плакати, бо вже не знаєш, що буде через п’ять хвилин. Біля мосту ми чекали Олега на узбіччі і він по телефону сказав, що його теж підвезуть.

Він добирався недовго, але це здавалося вічністю.

– Потім ми швидко перейшли міст в Романівці, бо нас із малою пропускали. А далі чекали на Олега, він хвилин 40 не міг перебратися до нас.

– Ми стояли на зупинці, де потім вбили сім’ю (Юлія має на увазі історію цієї родини – ред.). І на тій зупинці був, напевно, найстрашніший момент в моєму житті. Я не знаю, де мій чоловік, телефонує мама, питає, де ми. Емма дуже сильно плакала. Військові казали йти далі, казали, що там стояти небезпечно. Ми відповідали, що чекаємо на чоловіка. І в один момент військовий просто підійшов із візком із супермаркета, взяв наш багаж і відвів нас далі.

– Ми вже були біля автобуса, я дзвоню Олегу, питаю, де він, бо ми ж не сядем без нього. Він сказав: я вже біжу, вже поряд. Потім він розповів: коли біг до нас, побачив, що вся преса просто лягла на асфальт. Він почув кулеметну чергу, але нахилився і побіг далі.

– Якраз в ту мить зробили мою фотографію, яка потрапила на обкладинку журналу Time. Військовий стояв поряд. Я не пам'ятаю, якщо чесно, чому він взяв у мене малу. Він почав її заспокоювати, а я була на зв'язку з Олегом і махала йому руками, щоб він мене побачив. Я тільки пам'ятаю, що було дуже багато преси, нас багато фотографували, але тоді було байдуже.

– Потім Олег прибіг, і нас посадили в ті буси. Довезли до кінця Ірпінської траси. Туди під’їхав поліцейський бус, який, напевно, просто проїжджав повз. Цей бус нас дуже швидко довіз до вокзалу, і звідти ми поїхали в Рівне. Бо знайомі моєї подруги в Рівному знайшли нам житло.

– Вже коли ми поїхали, в Ірпені на подвір’ї батьків в одному з приміщень повибивало вікна. У Юліної мами взагалі снаряд влетів поруч із домом, горів підвал. У двір сусідів влучило, паркани рознесло, вікна повибивало і вбило нашу собаку, яку ми залишили на догляд сусідів – хвилювалися, що з нею не зможемо виїхати, – каже Олег.

– Про те, що я на обкладинці TIME, мені написали в інстаграмі. Інколи не віриться, що це все було правдою. І фото таке важке. Після нього було дуже багато уваги: писали з-за кордону, пропонували речі, просто підтримували, – розповідає Юлія.

– Цінності змінилися. Усе, що можна знову заробити – це не цінності. Головне, що ти живий залишився, що все добре з тобою і з твоїми рідними. Раніше я не дивився на це так, – говорить Олег.

– Люди поважного віку постійно говорили: головне – здоров’я і щоб війни не було. Ми сміялися з цього й питали: Яка війна? Що ви кажете? А зараз я розумію, чому вони так казали, і я сама так вважаю. Я почала розуміти бабусь, які змушують їсти, які роблять запаси. Цінності точно змінилися, – каже Юлія.

Сьогодні (31 травня, – авт.) їдемо додому. Потяг опівночі. Дивні емоції, бо це не той Ірпінь, в який ми їдемо. Але насправді ми раді.

– Ви вже назавжди туди?

– Сподіваємось, що так, – обоє сміються.

– Якщо знову солдати не прийдуть, вже будемо в Ірпені, – додає Олег.

– Нам у Рівному сподобалося, ми будемо сумувати. Ми знайшли тут місця, які нам подобаються. Є улюблені місця, де ми гуляємо і звикли насправді. Є знайомі, сусідів знаємо, вони нас знають. У нас багато друзів повернулися, батьки повернулися. Плануємо повернутися до звичного життя, – каже Юлія.

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів»

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.

Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське ЗМІ – підтримайте «Четверту владу».