«Не відпускати нікуди доньку, бо дівчата зникають», – переселенка з Нової Каховки про життя в окупації

За час повномасштабного вторгнення росії в Україну на Рівненщину вимушено переселилися понад 50 тисяч українців. Частина з них була свідками злочинів, які чинили російські війська у містах і селах України. Щоб висвітлювати ці злочини і поширювати правдиву інформацію від свідків подій, «Четверта влада» спілкується із переселенцями. Сьогодні розповідаємо історію Олени з Нової Каховки на Херсонщині.

Олена приїхала на Рівненщину з чоловіком, сімнадцятирічною донькою та ще шістьома родичами після 45 днів в окупації.

Росіяни окупували Нову Каховку 24 лютого, першого ж дня повномасштабного вторгнення. Дехто із родичів нашої співрозмовниці і досі там, тому ми змінили її ім'я, щоб не наражати її близьких на небезпеку.

«Перше бажання – виїхати в безпечніше місце»

Ми прокинулися від потужного вибуху. Вибухів було декілька. Це було дуже-дуже рано. За моїм будинком – ліс, за лісом – військова частина. Ми прокинулися саме від вибухів ракет – бомбили військову частину. Було дуже велике полум’я і гуркіт. Я дзвонила своєму брату, але не запам'ятала цей момент. З’ясували це, вже як приїхали на Рівненщину.

Перше, що я зробила, – подзвонила мамі та старшій сестрі, попросила їх зібратися. Перше бажання – виїхати в безпечніше місце. Ми зібрали речі, але не знали, куди їхати. Були дуже великі черги на заправках, паніка. Наших військових ми не бачили, були лише цивільні.

Ми не виїхали першого дня, бо в нас багато родичів. Ми не могли всі розміститися у машинах. Треба було когось обрати, щоб поміститися, але кого ж можна вибрати? Вирішили триматися разом.

Десь об одинадцятій годині ранку нашою вулицею вже їхали російські танки.

«Якщо хтось зробить погано, то це буде не наша армія»

Ми живемо на лівому березі, а першого тижня росіяни обстрілювали правий берег – села Веселе, Козацьке, Шилову Балку. Наскільки я знаю, десь там були наші хлопці. Росіяни стріляли по них і розбомбили дуже багато будинків у Веселому і Козацькому.

Бачили, як пролітав літак з нашого берега на правий і скидав бомби. Ми бачили з камер, що їх кидали у річку, а не на людей.

Ми зібрали рідню у нашому домі та трималися разом. Коли почали обстрілювати правий берег, ми перебігли до сусідів і ховалися у підвалі. 

Це було дуже страшно. Не думали, що воно затягнеться. Першого дня переночували у підвалі. З нами були мама і мама сусідів – літні люди. Були маленькі діти. Всі перелякані. На якихось дошках пересиділи – переночували.

Потім чоловіки почали потроху вибігати з підвалу: збирали матраци з ліжок, ковдри, щоб вкриватися – було дуже холодно. Наступної ночі ми вже спали на матрацах. Робили «наскоки» на кухню зварити якогось борщу, їли також у підвалі.

Так тривало п'ять днів.

Спочатку під час пострілів ти не розумієш, що коїться і що треба робити. Потім ми почали розрізняти, що ось цей звук – це вихід ракети і що ми можемо не боятися, бо вона йде з нашої сторони й на нас не впаде. Ракети пролітали над нашими будинками, над річкою і падали на іншому березі.

Було таке відчуття, що якщо десь там є наша армія, то вона не стрілятиме в нас. Ми розуміли, що треба десь ховатися, але відчували: якщо хтось зробить погано, це буде не наша армія. 

«Були настільки втомлені, що не почули, як летіли ракети»

Потім ми повернулися до будинку. Облаштували кімнату на першому поверсі на випадок, що доведеться екстрено спускатися. Вікна заклеїли ще з перших днів.

Під час комендантської години не можна було залишати ввімкнене світло. Якщо десь світилося, окупанти проїжджали під час патрулювання по вулиці й могли світити у вікна, що означало: «Гасіть».

Однієї ночі прокинулися донька із моєю племінницею і стали біля нашої спальні. А ми спимо. Мабуть, були вже настільки втомленими, що не почули, як летіли ракети. Нас розбудили. Після того донька дуже злякалася, що вона може отак заснути й не почути звуку ракети. Тому почала спати на першому поверсі на підлозі в гардеробній.

«Люди – як зомбі, в яких одна думка – якось вижити, знайти продукти»

Ми думали, що за декілька днів все закінчиться і місто відіб’ють. А потім з’явилося відчуття безвиході. Спочатку ми намагалися брати продукти у магазинах поблизу нашого мікрорайону. Коли магазини почали спустошувати, ми намагалися виїхати до центру у супермаркети. Спочатку нам це не вдалося, бо окупанти робили блокпости біля нашого району, не дозволяли людям переміщатися.

Коли блокпости почали забирати, ми поїхали в місто.

То була така картина, ніби апокаліпсис: люди – як зомбі, в яких одна думка – якось вижити, знайти продукти. Були величезні черги, люди годинами могли стояти. Магазини були напівпорожні, ліків майже не було.

У нас були свої запаси, а коли вони закінчувалися, ми виїжджали й купували. Асортимент продуктів значно зменшився, але вони були – ще з тих запасів, що залишилися у місті.

Окупанти блокували під’їзди до міста, неможливо було постачати їжу. Ми вже не застали цей момент, але згодом почали підвозити продукти з Криму, а наші гумконвої так і не пускають до міста.

Багато спілкувалися зі знайомими про російську гуманітарку. Всі нею гидували. Звичайно, були й такі, що брали, але їх було дуже мало. Вважаю, що це могли бути немісцеві, а переодягнені окупанти.

Коли вони розмістилися в одному з мікрорайонів нашого міста, якийсь хлопець заскочив на їхню машину, повибивав фари. До нього прийшли військові з автоматами й забрали. Свідком цього була моя колега.

«Всі налякані – їм весело»

Є свідки, з якими ми спілкувалися, є фото, відео про те, що росіяни вбивали цивільних. Їхала одна родина через гідроелектростанцію, тобто з правого берега на лівий. Вони не зупинилися на вимогу росіян і їм розстріляли машину. Це була родина з маленькими дітьми.

Потім чоловік їхав на велосипеді з дачі, був одягнений у камуфляжні штани. Його розстріляли. У місті ми бачили згорілі цивільні машини.

Зі слів мого знайомого, коли люди стояли в черзі до аптеки, російські військові, ідучи повз, пустили автоматну чергу людям над головами. Просто щоб посміятися. Люди розбіглися, всі налякані – а їм весело.

Вони грабували заправки, магазини. Моя знайома з правого берега казала, що окупанти винесли продукти з її магазину.

Мій брат живе в тій частині міста, де були удари. Ми періодично тримали зв’язок, але дуже часто його глушили. Це робили переважно тоді, як окупанти боялися, що люди вийдуть на мітинг. Коли ми спілкувалися, брат казав не відпускати нікуди доньку, бо дівчата зникають.

«Повз наші будинки їхала військова техніка»

Росіяни хаотично оглядали машини, що їздили містом. Ми з ними майже не спілкувалися, вони вимагали відкрити багажник, оглядали й ми проїжджали далі.

Була проблема з бензином, тому ми робили одне одному замовлення, підвозили одне одного. Вулиці були порожні.

Одного разу ми зустріли двох дівчат. Вони несли дуже великі пакети, було видно, що важко. Ми під’їхали до них, запропонували довезти. Це були цивільні, які просто скупились. Транспорт не ходив, а місто велике, тому вони пішки йшли з цими сумками.

Вони розповіли, що вулиці часто патрулюють військові машини, де зверху сидить автоматник. Дівчина казала, що коли біля них проїжджали, то направили автомат і посміхалися при цьому – залякували.

Також повз наші будинки їхала військова техніка. Та, що ми бачили в місті, переважно патрулювала. А так… колони техніки йшли. Здебільшого – в темний час доби, вночі. Гуркіт дуже сильний, дуже багато техніки – як машин, так і БМП, тягнули якісь міномети. 

«Нова Каховка – це Україна»

6 березня ми вийшли – це був перший мітинг. Ми пішли лише з чоловіком. Я була вражена, що було дуже багато вчителів. Зібралися біля кінотеатру. Я не знаю, скільки точно, але люди виходили тисячами – дуже багато. Всі з прапорами, співали гімн, кричалки.

Ми пройшлися Першотравневою вулицею від кінотеатру до стадіону – це вже центр. На проспекті Дніпровського пройшли вздовж будинків до площі. Там знаходиться міськрада та будинок культури. На міськраді, на жаль, уже висіла трикольорова ганчірка. 

Співали гімн уже в центрі. Було тихо, ми не бачили військових. Але, мені здається, були переодягнені чоловіки. Вони роздивлялися, слухали. Трималися осторонь, але йшли серед людей. У них дуже відрізнялася поведінка, ти розумів, що це не свої.

Спочатку все було мирно. Хлопці навіть залізли на дах будинку культури і почіпляли наші прапори. 

Коли ми вже змістилися, почалася стрілянина. У нас кидали світло-шумові гранати зі сльозогінним газом, були постріли в повітря. Більшість розійшлася. Були постраждалі. Хтось звернувся за медичною допомогою, хтось обробляв рани вдома. Це було дійсно страшно.

У нас є дуже активний чоловік – один із організаторів мітингу. Одразу після мітингу він зник. Десь близько місяця пройшло, як він з’явився [на зв'язку]. Але він десь в росії в такому стані, що розуміємо – то вже не він. Або «промитий», або піддався тортурам.

Після цього ще пробували зібратися на мітинг, але щось завадило, не вдалося. У Херсоні люди виходили частіше, бо вони не були окуповані на початку. Херсон – більше місто, можливо, їм було простіше. А ми – всі на виду.

У місцеву поліцію почали набирати вже «добровольців». Якусь росгвардію пригнали, то все стало набагато жорсткіше у цьому плані. Тому люди не виходили.

Але робили якісь флешмоби у фейсбуці: мовляв, передавайте естафету, що Херсонщина – це Україна, Нова Каховка – це Україна.

«Зрозуміли, що треба щось робити»

Усі спостерігали за подіями в недалекому Маріуполі, бачили звірства в Бучі. Ми розуміли, що ці території були в окупації і ми в окупації. І ніколи не знати, що в окупантів у голові.

Останнім часом вони ходили п’яними або їздили по дорозі по зустрічній смузі. Це небезпечно. Моїй дитині 17 років, вона не виходила з дому через це. Ніхто нікуди не ходив. Ти сидиш 45 днів закритий. Ми зрозуміли, що треба щось робити. Поширювали чутки, що комусь вдалось виїхати, от ми ризикнули – і виїхали. 

Спочатку люди виїжджали через Крим. Були чутки, що навіть таксисти відвозили до кордону з Кримом і провозили. Враховуючи ситуацію з Кримом з 2014 року, ми цей варіант навіть не розглядали, бо у нас є чоловіки. Для літніх людей, для дітей, можливо, це вихід. 

Потім ми почули, що виїжджають через Миколаївський напрямок. То був для нас єдиний вихід. 

Спочатку ми хотіли їхати в один день, але дізналися, що якусь колону завернули, і вирішили зачекати. Минуло ще кілька днів і ми поїхали.

«Казали, що їдемо в Херсон до родичів»

Виїхали десь об одинадцятій ранку. Швидко зібралися і рушили з дому з наміром переночувати в Херсоні, а зранку стати в колону і їхати з усіма. 

Ми минали вулиці, де не були від початку війни. Спалена техніка, росіяни окопані сидять, дуже багато робочої техніки.

До Херсона ми проїхали п’ять блокпостів. На кожному зупиняли, перевіряли багажники. В когось речі переглядали, в когось не дуже, в когось швидко – глянув і впустив. Канючили їжу, сигарети, цукор.

Ми казали, що нічого не веземо. Казали, що їдемо в Херсон до родичів. У нас були маленькі рюкзаки: буквально двоє джинсів, дві кофти, щоб не складати враження, що виїжджаємо, бо не знали, як вони на це відреагують. Так само ми казали, як їхали з Херсона до Миколаєва.

Ми боялися взяти з собою бельгійську вівчарку. Боялися, якщо відкриють багажник, то вона буде гавкати. Переживали, що вони з переляку розстріляють собаку. Тому її залишили в розпліднику. Як повернемося – заберемо. А кицьку взяли з собою.

«Відчуття, що життя продовжується»

Ми проїхали 20 блокпостів, поки опинилися на підконтрольній Україні території. Коли ми під’їжджали до першого блокпоста з нашими хлопцями, дивимося – нашивки наші. Бачимо, що це наші хлопці, і не віримо. Я кажу: «Це наші?». Всі: «Не знаю». Під'їжджаю ближче: «То наші ж, кажу», – але ми не віримо. 

Перше, про що ми подумали, коли виїхали: ти дихаєш інакше, ти вільно дихаєш. Це правда.

Люди зупинялися, обнімалися з нашими солдатами. Всі плакали. На всіх блокпостах, які потім проїжджали до Кропивницького, хотілося кожного підійти й обійняти.

Всі машини, що проїхали цей шлях, зібралися вже на нашій території. Це нагадало таку зустріч старих друзів. Всі зупинилися, люди повиходили, обіймаються, говорять. Хтось дістає термос і чай-каву п’є. І ти відчуваєш, ніби ти серед рідні, серед друзів – всі свої, одна велика родина. Це відчуття, що життя продовжується.

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів»

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.

Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське ЗМІ – підтримайте «Четверту владу»