«Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за публікації блогерів»
Profile picture for user Melnyk
блогер, дослідник українського національно-визвольного руху

Незбагненно і просто: про втечі повстанця з рук чекістів на Рівненщині

Ця втеча арештанта збила чекістів з пантелику. Тим паче, що з їхніх рук він випорснув уже вдруге. А цього разу ще й так, що чекістський глузд не міг збагнути, як це сталося.

Цим утікачем був Мартинюк Федір Трохимович, 1924 р.н., уродженець м. Тучин Рівненської області, українець, селянин, неодружений, вояк УПА на псевдо «Калина».

Оселя, в якій мешкала родина Мартинюків, стояла на хуторі Чернишному, що біля м.Тучин. Тут же, за якусь сотню метрів від оселі, протікала річка Горинь. Довкола розляглися поля та луки, що в теплу пору року ставали особливо мальовничими.

Так творила природа. Натомість люди потопали у своїх турботах.

На початку 1944 року на ці землі повернулася радянська влада та знову взялася утверджувати тут свої порядки. Проте це було не так вже й просто, адже, на заваді стояло українське підпілля. Для збройної боротьби з ним «совєти» використовували внутрішні війська, винищувальні батальйони, спеціальні загони і навіть підрозділи Червоної армії.

Винищувальні батальйони та спеціальні групи формували зазвичай з місцевого люду, залучаючи його до складу цих формацій як добровільно, так і примусово.

Як зазначено у зводі № 2 про агентурно-оперативну роботу Тучинського районного відділу НКГБ з 1 по 15 лютого 1945 року, станом на 15.02.1945 при райвідділі діяла одна спеціальна група чисельністю 8 осіб, яку озброєно 3 кулеметами, 3 автоматами та 2 гвинтівками. За цей проміжок часу силами спецгрупи виселено 5 сімей повстанців.

Загалом же спецгрупу використовувано для операцій зі зліквідування невеликих боївок повстанців, затримання повстанців-одинаків та нелегалів, арешту осіб, що перебувають на оперативному обліку тощо. Група діяла по-різному: самостійно, під керуванням співробітників НКГБ або спільно з іншими військовими підрозділами.

Утеча перша

У березні 1945 року Федір Мартинюк перебував удома та переховувався тут у криївці.

Мартинюк Федір Трохимович влітку 1943 року на військовому вишколі УПА в Костопільських лісах Рівненської області (наявні цятки від крові; світлину надав племінник Ігор Мартинюк)

Одного дня до Мартинюків прийшли чекісти та влаштували трус. Знайшли криївку, а в ній – Федора. Хлопцеві туго зв’язали за спиною руки, залишили біля нього охоронника, а тим часом продовжили обшукувати обійстя.

Коли спливло трохи часу, Федір попросив охоронника розв’язати йому руки, щоби справити потребу, а потім, мовляв, той знову їх зв’яже. Так і зробили. Одначе, коли охоронник вдруге зв’язував руки, то стягнув їх вільніше, ніж першого разу.

Якоїсь миті обшукувальники покликали охоронника до себе. Той пішов, залишивши Федора самого. Хлопець, користуючись з нагоди, шмигнув за ріг хати, висмикнув одну руку із зав’язки, завдяки чому друга рука теж стала вільною, і побіг до ріки Горинь, що протікала неподалік.

Там Федір сховався у снігу, де й просидів до пізнього вечора. Коли повернувся додому, то виявив, що чекісти забрали у родини коня і корову.

Утеча друга

Як зазначено у зводі № 11 про агентурно-оперативну роботу Тучинського райвідділу НКГБ за другу половину червня 1945 року, спецгрупа НКГБ станом на 01.07.1945 налічувала 5 осіб і перебувала на стадії ліквідування.

5 липня 1945 року після 18-ої години п’ять бійців спецгрупи НКГБ поверталися з покосу, від села Микулин, у містечко Тучин. При собі вони мали зброю та були зодягнені у цивільне. Троє з них поїхали підводою в об’їзд поля, а двоє попрямували навпрошки через посіви жита.

Коли для цих двох залишалося йти до Тучина ще близько двох кілометрів, раптом із жита встали два озброєних чоловіки, зодягнені урадянські військові однострої. Один з них крикнув: «Руки вгору!»– та пострілив.

Запалав нетривалий бій.

Один з бійців спецгрупи поповзом вирвався з місця бою та побіг сповістити тих, що поїхали підводою. Коли вони всі повернулися, то стали оглядати місце події і знайшли пораненого хлопця. Це був Федір.

З’ясувалося, що під час перестрілювання його поранили у ліву вилицю та плече навиліт ззаду. Другому нападнику вдалося втекти.

Обшукавши, у хлопця вилучили гвинтівку, радянський компас, багнет від гвинтівки СВТ, польові погони зі знаками сержанта Червоної армії, саморобну шкіряну сумку, в якій лежали такі речі:

  • відозва УПА – універсал Української Головної Визвольної Ради від липня 1944 року;
  • наказ Народного комісара внутрішніх справ УРСР;
  • рукопис десяти заповідей українського націоналіста;
  • три шифрувальних ключі (один з яких на липень 1945 року);
  • посвідка на ім’я робітника 5-ої будівельної дільниці Львівської залізниці громадянина Грищука Дмитра Несторовича, його харчові карточки за червень 1945 року (2 штуки), заява на ім’я начальника 5-ої будівельної дільниці Львівської залізниці;
  • текст пісні «Бій під Базаром» за підписом Стадник Ганни Григорівни;
  • світлина семи повстанців;
  • ґудзик із зображеним на ньому тризубом.

Невдовзі Мартинюка доставили до Тучинського райвідділу НКГБ, де якось допитали, попри його поранення. Проте, з огляду на важкий стан арештанта, назавтра слідство призупинили до одужання хлопця.

Відповідно до вказівки лікаря, Мартинюк мав би перебувати в лікарні, проте через брак охорони його примістили у будівлі НКГБ, в кімнаті без вікон.

12 серпня 1945 року слідство поновили, позаяк хлопець оклигав.

Наступного дня, 13.08.1945, за вказівкою відповідального чергувальника райвідділу НКГБ лейтенанта Корсакова, о 8 год. 30 хв. вахтер Федаш відчинив двері кімнати, де лежав арештант, наказав йому взяти відро з відходами та вийти у двір, щоб вилити їх.

Відтак, несучи в одній руці відро, а другою спираючись на палку, Мартинюк вийшов з будівлі. Далі за вказівкою вахтера рушив за вбиральню, щоб спорожнити відро. Вахтер у цей час перебував від убиральні на віддалі кількох метрів і стояв так, що не бачив дій арештанта.

Через деякий час, зачекавшись на Мартинюка, вахтер гукнув: «Що ж ти там так довго робиш?» – і також рушив за вбиральню. Коли він туди підійшов, то знайшов лише відро з невилитими відходами. Натомість від арештанта і сліду не було!

«Можна припустити, що Мартинюк проліз через отвір у стінці, що його залишено нижче від огорожі для стікання відходів з убиральні, але не виключено можливість, що через недбале ставлення до своїх обов’язків та відсутність належного спостерігання за арештантом з боку вахтера Федаша, бандит міг піти повз убиральню,» – недомислюючись, зазначив у спеціальній повідомі від 14.08.1945 виконувач обов’язків начальника райвідділу НКГБ лейтенант Щипанов.

«Відповідальний чергувальник РВ НКГБ лейтенант Корсаков під час виводження не був присутній, а доручив це вахтеру. Вжитими заходами розшукування, із залученням бійців місцевого гарнізону, жодних результатів не досягнуто,» – зазначено далі у тому самому документі.

Як розповіли нащадки з родини Федора, той таки сховався у вигрібній ямі вбиральні. Ніхто з чекістів не спромігся туди заглянути, бо, вочевидь, і думки не мав, що хтось  наважиться там сховатися. З настанням темряви хлопець виліз і втік.

Перегодом Мартинюка оголосили в розшук, одначе наслідок вийшов ніякий.

Зрештою, у березні 1964 року справу припинили розслідувати, позаяк отримали довідку Тучинської сільської ради про те, що хлопець загинув.

Як стало відомо з усних переказів, Федір Мартинюк трагічно загинув на Різдвяні свята у січні 1947 року під час перебування боївки ОУН під проводом «Мусія» на одному з хуторів села Гориньград тодішнього Тучинського району. На той час Федір мав псевдо «Євген».

Використані джерела.

1. УСБУ в Рівненській області, справа № 1920о67.

2. УСБУ в Рівненській області, фонд № 29, опис № 2, пор. № 4, арк. 28, 177, 206.

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте

Підпишіться на нашу розсилку

(найважливіші новини двічі на місяць)