Про мурал Тарасу Давидюку

Згадую Тараса Давидюка, бо точиться полеміка про мурал на честь Тараса. Той мурал йому сто років непотрібний. Він потрібен нам, щоб пам'ятати і бути вдячними.

Можна і треба дискутувати про стиль мурала чи місце розташування. Та шкода, що у Рівному кажуть, мовляв, не треба нам воєнної тематики у мистецтві та ще й у міському архітектурному просторі.

Тарас був інтелектуалом і воїном. Він офіцер у Нацгвардії та солдат в ЗСУ. Вчитель у школі та виховник у Пласті – педагог від Бога, бо любить дітей, а діти люблять його.

Тарас – історик і журналіст, борець за Україну без кримінальних рішаловських схем та "Русского міра".

Навчаючись в одинадцятому класі школи, він допомагав  у цій справі  тридцяти-сорокарічним дорослим людям з освітою, а потім у дорослому житті зробив значно більше. Такі, як Тарас робили все, щоб Україна була сильна, а значить, щоб не було війни.

Пам'ятаю літо 2014 року – час пластових таборів і початок російського вторгнення. Тарас організовував літні пластові заходи. Ми тоді декілька днів стояли на місці штабу "УПА - Південь" з підлітками, а поруч "Правий сектор" проводив  вишкіл для дорослих. Видно було, що Давидюк всіма думками своїми у війську. Він зразу ж і пішов після того табору у загін спеціального призначення "Гарпун".

Майже десять років, з невеликими перервами, на війні, а одночасно створює інформаційний портал, виховує дітей у Пласті, координує гуманітарні та освітні проєкти. Залишається добрим і небайдужим, простим і відкритим. Щоб я його не попросив – завжди допомагав, якщо міг, особливо, коли не вистачало виховників, аби попрацювати для дітей.

Взагалі, ці хлопці та дівчата – покоління теперішніх тридцяти-сорокарічних – взяли основний тягар цієї війни й основний удар.

І всі ті солдати, незалежно скільки їм років і чим вони займалися у мирний часі – найкращі.

Я згадую іншого знайомого хлопця з села, трохи старшого за Тараса, який працював на "шабашках" і жив звичайним життям, навіть трохи "вільготним", за що я його осуджував. І він став на захист всіх нас. І він з Тарасом вже не з нами.

Повинні ми бути їм вдячні, молитися за їхні душі, виховуватися на їхньому чині. "Русскій мір" всюди, де приходить, знищує  всяку згадку про український чин, щоб нас не було взагалі. Бо під час війни визначальним є свідомість і дух народу, а потім все інше.

Кожний мурал, книжка, фільм, мистецька виставка, концерт, дитячий табір, фестиваль, присвячений людям українського чину, потрібні, перш за все, нам, щоб залишитися на землі і спокійно жити у своєму місті. Такий, на жаль, час – воєнний.

Мурал Тарасу Давидюку не вивищує його над іншими полеглими героями. Просто рідні Тараса і його друзі хочуть таким чином розказати громаді про те хороше, що робив друг "Старий".

А щодо самого муралу, висловлю свою суб'єктивну думку. Можна було б використати для ескізу роботу іншого рівнянина, художника і музиканта, воїна ЗСУ Юрія Журавля з його серії "Знай наших", яка стала вже класикою вітчизняної графіки, буде прикрасою міста і матиме глибокий символічний зміст.

Хоча ескіз, який розглядають, як варіянт для муралу, робили художники, які виконали у 2015 році прекрасний мурал гетьмана Павла Скоропадського у Києві. Якби вони  зробили б у Рівному в такому ж стилі, теж було б відмінно, для цього треба трохи попрацювати над ескізом. Але останнє слово у цій справі має бути за мамою Тараса.