«Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за публікації блогерів»
Profile picture for user Melnyk
Дослідник українського національно-визвольного руху

Здобувачі свободи: п’ять історій з Рівненщини

Це п’ять історій про людей, що боролися за свободу для України. Боролися так, як уміли, – словом, зброєю. І заплатили за це свою ціну.

 

Історія перша. Поет

Року 1939-го в Тучині, що на Рівненщині, оселився непересічний чоловік. Щоправда, прожити тут довго йому не судилося.

Бувши уродженцем Сумщини, прізвище мав не властиве тій частині України – Ковальчук.

Ковальчук Петро Степанович, 1885 року народження.

Під час Першої світової війни служив у війську Української Народної Республіки. У вихорі тогочасних подій опинився на території Західної України, де й залишився мешкати.

Одначе цей чоловік мав ще одне прізвище – літературний псевдонім. Позаяк був поетом.

Петро Коваль-Степовий.

Під цим псевдонімом видав три збірнички віршів: «Перед світанком», «До схід сонця», «Молодим».

Петро Коваль-Степовий

У вірші «На Вкраїні» Коваль-Степовий написав:

Не лунає стара пісня,

Як колись лунала…

Наша славна Україна

Живим трупом стала.

У спогадах «Шляхом боротьби» є такі слова:

Сараною укривали

Нашу землю більшаки,

Петлюрівців мордували

У підвалах злі кати…

А ще такі рядки:

Злодіянню злих чекістів

Не було видно кінця…

В Україні від насильства –

Аж здрігалася земля…

У вірші «На цвинтарищі» Коваль-Степовий написав:

Наче тіні, йдуть селяни із колхозу на роботу,

Йдуть під ранній спів пташиний на нову свою Голготу.

За селом рабів вітає перше соняшне проміння

І на церкві хрест їм сяє – символ муки і спасіння.

09 березня 1940 року Ковальчука П.С. заарештувало НКВД.

Розслідивши справу, енкаведисти у звинувальному висновку зазначили, що у збірничках своїх віршів Коваль-Степовий «обмовляв комуністичну партію та радянський уряд і керівників, колгоспне життя, а також закликав українську людність до створення самостійної української держави так званої «Самостійної України».

Постановою Особливої Наради при НКВД СРСР навесні 1941 року Ковальчука П.С. визнано соціально-небезпечним елементом і ув’язнено у виправно-трудовому таборі строком на 8 років.

Покару відбував у таборах Казахстану. Десь там і губляться його сліди. Схоже, десь там він і знайшов свій останній спочинок.

 

Історія друга. Емігрант

Восени 1925 року у Чехословаччині постала Легія українських націоналістів.

Легія мала відзнаку у формі щита в українських національних барвах з Тризубом. Щита охоплює колом ланцюг, як символ соборності. З-під щита виглядає руків'я і кінець меча, що перехрещує щит. На щиті напис: «Думка – думкою, меч – мечем!».

Саме в Легії вперше запровадили вітання «Слава Україні!», запозичене з військового вітання полку Чорних запорожців.

Членом Легії став уродженець містечка Тучин, що на Рівненщині, Ніцкевич Микола Володимирович, 1906 року народження. За кілька років після його народження родина виселилася з Тучина.

Наприкінці 1920-х років Ніцкевич оселився у Чехословаччині.

Ніцкевич Микола Володимирович

1929 року Легія українських націоналістів увійшла до складу новоствореної Організації Українських Націоналістів (ОУН), як одна з її засновниць. Отож, Ніцкевич став членом ОУН.

Проте радянська репресивна машина діяла і за межами СРСР – у жовтні 1944-го, вже у Болгарії, Ніцкевича затримав відділ контррозвідки «Смерш».

У лютому 1945 року військовий трибунал під головуванням людини з одіозним прізвищем Іудін засудив Ніцкевича до найвищої кари – розстрілу.

І це попри те, що Микола не був громадянином СРСР і свою діяльність провадив за його межами. У вироку трибунал перерахував злочини, які нібито вчинив Микола, зокрема, що він:

«<…> упродовж року працював секретарем подебрадського відділу Легії {українських націоналістів}. Ця організація ставила за мету виховання націоналістичних кадрів, боротьбу з радянською владою і створення на території Радянської України «Націоналістичної Соборної України».

1929 року Легія Українських Націоналістів увійшла до складу організації українських націоналістів і Ніцкевич, опісля, був членом цієї організації.

1933 року, коли Ніцкевич виїжджав на мешкання до Болгарії, то центральний провід «Організації українських націоналістів» доручив розгорнути там націоналістичну роботу. <…>

Того ж 1933 року вступив в іншу контрреволюційну організацію білоемігрантів «Українське культурне об’єднання» <…> Співпрацював у різних друкових виданках, уміщуючи в них свої статті націоналістичного змісту.

1941 року провадив перемовини з німецьким представником Блюмером про послання націоналістів-емігрантів в зокуповані області України для господарсько-адміністративної роботи <…>.

1942 року Ніцкевич добровільно виїхав до Німеччини для роботи в промисловості і там зустрічався з керівниками центрального проводу ОУН, під час яких сповіщав їх про стан роботи в Болгарії.»

Згодом Президія Верховної Ради СРСР замінила Ніцкевичу розстріл на 20 років каторжних робіт. А у вересні 1956 року Миколу достроково звільнили з таборів.

Перебуваючи на волі, 1964 року Ніцкевич написав скаргу до генерального прокурора СРСР, в якій попросив переглянути його справу та скасувати вирок. У скарзі Микола, зокрема, зазначив:

«<…> Я цілком розумію чому людину з біографією, подібною до моєї, радянські власті розцінили, як соціально небезпечну, але водночас я не можу зректися тієї думки, що за суттю у моїх вчинках відсутній склад злочину, карний за будь-якими статтями кримінального кодексу. <…>.»

Розглянувши цю скаргу, вирок щодо Ніцкевича скасували – за відсутністю того ж таки складу злочину.

 

Історія третя. Безпековець

Період між двома світовими війнами та під час другої з них видався українцям «щедрим» на окупаційні режими: польський, радянський, німецький, знову радянський. За таких умов люди все ясніше усвідомлювали, що жоден окупант не подарує їм свободи.

Найпотужнішу силу, що стояла у той час на чітких позиціях державної незалежності України і боролася з усіма окупаційними режимами, становила ОУН.

У структурі ОУН діяв спеціальний підрозділ – Служба безпеки (СБ).

СБ провадила розвідувальну і контррозвідувальну діяльність, захищала визвольний рух від ворожої агентури, а також виконувала каральні функції, зокрема, знищувала зрадників.

ОУН та її СБ активно діяла під час німецько-радянської війни й у Тучинському районі Рівненської області.

1943 року районну СБ очолив Осипчук Федір Матвійович, 1921 року народження, уродженець містечка Тучин, псевдо «Гомін».

Осипчук Федір Матвійович

Найзухвалішою акцією, яку зорганізувала СБ в районі, став напад у Тучині на районні відділи НКВД й НКГБ, учинений вночі 14 лютого 1944 року. Щоправда, напад цей не увінчався успіхом.

У липні 1944 року, коли «Гомін» перебував удома, його затримало НКВД.

У грудні 1944-го відбувся суд, який присудив скарати Осипчука  на горло.

Виконати вирок вирішили привселюдно у районному центрі.

Для зведення шибениці у центрі Тучина залучили арештантів, зокрема, й Федора Осипчука.

У вівторок, 26 грудня 1944 року, на місці страти зібрався люд: хтось прийшов за вказівкою органів радянської влади, хтось – з власної волі. Із місцевої школи привели учнів.

Незабаром доставили Федора Осипчука. Автомобілем під’їхали під шибеницю, поставили його на авто, накинули петлю на шию. Подейкують, що страченець вигукнув: «Прощай, жінко і дитино! Слава Україні!». Хоча, останнє слово цієї фрази вимовити повністю не встиг.

Кат зреагував миттєво, здогадавшись, що саме хоче вигукнути страченець, і з розмаху вдарив його в обличчя. З носа побігла кров, а слово «Україні» вийшло недомовленим. Автомобіль від'їхав і тіло загойдалося на мотузці. Три дні воно висіло на шибениці, яку власноруч зводив Федір.

 

Історія четверта. Курінний

Він, як і Степан Бандера, народився 1909 року. Народився у тодішньому містечку Тучині.

Звали його Трохимчук Степан Климентійович.

Трохимчук Степан Климентійович

Юнацькі роки хлопця минали в умовах утиску українців з боку поляків. За цих обставин Степан зацікавився націоналістичною літературою.

На той час у Західній Україні активно діяла ОУН, що політично і збройно боролася з польським поневолювачем. Зокрема, здійснила атентат, себто політичне вбивство, міністра внутрішніх справ Польщі Перацького. Атентат став відповіддю на репресивну політику пацифікації українців, якою керував Перацький.

З неабияким інтересом Степан слідкував за судом над учасниками цього атентату. Фельдшер Гуменюк, який мешкав неподалік від Трохимчука, у подробицях пояснював хлопцеві ким є звинуваченці, що постали перед польським судом.

«Це люди, – казав фельдшер Гуменюк, – які в ім’я ідеї звільнення українського народу ладні піти на шибеницю. У них незламна воля. Ось у кого нам треба вчитися жити й боротися.»

Гуменюк Василь Іванович

Пізнавши умов життя за польської, німецької й радянської окупацій, Степан, зрештою, обрав свій шлях – боротися за самостійну Україну.

Коли постала Українська Повстанська Армія, Трохимчука призначили сотенним, а згодом – курінним УПА. Присвоїли псевдо «Недоля».

Загонам УПА, якими керував «Недоля», довелося повоювати з німцями і «совєтами».

Одначе доля склалася так, що у червні 1944 року Степан потрапив до рук НКВД – його виявили у криївці у селі Пустомити.

Слідство щодо Трохимчука С.К. провадили у Києві, а судили його у Рівному напередодні нового року – 31 грудня 1944-го. Присудили скарати на горло.

Показову страту Трохимчука та ще сімох осіб влаштували у Рівному 04 січня 1945 року на центральній площі, яка нині має назву «Театральна».

Про перебіг страти дізнаємося зі спогадів Анастасії Денищук (Павелко), які записав історик Гурій Бухало:

«А було це так. Настя Павелко, 18-річна дівчина, у 1945 році була ученицею кооперативного технікуму. Десь перед обідом 4 січня було дано команду учням вийти на вулицю, вишикуватись по чотирьох і прямувати у центр міста.

І коли учні прийшли на центральну площу, вони побачили тут багато людей. Тут були і учні старших класів, студенти вчительського інституту, робітники, службовці, окремими групами стояли селяни, очевидно, з навколишніх сіл.

Вздовж головної вулиці щільно – один біля одного – стояли солдати «червонопогонники». Посеред площі також були солдати. Вони утворили великий квадрат, у центрі якого стояло вісім споруд, кожна з яких являла собою збудовану з дерева літеру «П», з кожної звисав товстий шнурок, який закінчувався… петлею.

І ось на центральній вулиці з’явилася вантажна автомашина з натягнутим тентом. Вона під’їхала до одної з шибениць, зупинилася. З-під тенту висунулась рука, яка схопила петлю.

Через лічені секунди автомашина різко рвонула вперед, і з-під тенту випала людина, яка заколивалась на шибениці. Натовп скрикнув, жінки заголосили. Люди оніміли від жаху.

Так повторилося сім разів. Але коли під’їхала увосьме автомашина і коли рука потягнула петлю, з-за тенту почувся голосний вигук «Слава Україні», і на шибениці повисла восьма людина.»

 

Історія п’ята. Учитель

У ніч на 26 липня 1948 року на копальні золота імені Горького (Колима), на табірному пункті № 3 ОЛП. Ат-Урях, сталася надзвичайна подія – втекла група каторжан!

Тікаючи, убили старшого наглядача, двох чергувальників, кількох осіб зв’язали, роззброїли загін охорони, забрали 1 кулемет, 7 автоматів, 3 гвинтівки, 3 нагани, далековид, компас, чимало патронів.

Усього втікачів було дванадцять: десять – українців, двоє – росіян.

Із дванадцяти втікачів одинадцять засуджено в Україні.

Дев’ять з дванадцяти – учасники українських націоналістичних формацій.

У числі втікачів був уродженець Тучина Дем’янюк Дмитро Васильович, 1921 року народження. У цивільному житті працював учителем. Водночас належав до ОУН, обіймав посаду підрайонного політреферента, мав псевдо «Демон».

У березні 1945 року його засудили до 20 років каторжних робіт. У вироку перерахували злочини, які нібито  вчинив Дем’янюк:

«<…> Бувши підрайонним політреферентом Дем’янюк мав у своєму підпорядкуванні 4-х пропагандистів, котрим доручав писати антирадянські гасла і бесідувати з людьми про допомогу т.з. «УПА» .

Сам особисто Дем’янюк написав 20 антирадянських гасел з вихвалянням оунівської організації. Ще він написав 2 лекції антирадянського змісту «боротьба «ОУН» з більшовизмом за свободу і незалежність України. <…>.»

І ось він в числі 12-ти бранців утік з табірного пункту на Колимі, де відбував покару.

За втікачами почато гонитву. Кілька разів між ними й переслідувачами виникала стрілянина. Кілька разів група втікачів розділювалася на менші групки, кожна з яких рухалася далі своїм шляхом.

У підсумку гонитви втікачі вбили трьох переслідувачів, натомість у своїх лавах мали значно більші втрати – дев’ять осіб.

Трьох утікачів, зокрема, й Дем’янюка, впіймали.

Щодо впійманців почали нове слідство. Участь Дем’янюка у знищенні охоронців табору і переслідувачів слідство не довело. Небавом  Військовий Трибунал військ МВД при Дальбуді засудив утікачів до 25 років ув’язнення.

З таборів Дмитра Дем’янюка звільнили у жовтні 1964 року, себто у неволі він перебував  19 років та 7 місяців.

Варто наголосити, що ця групова втеча в’язнів лягла в основу оповіді російського письменника Варлама Шаламова «Останній бій майора Пугачова».

Однак його оповідь виявилася доволі перекрученою, позаяк втікачів – українських націоналістів – він замінив на росіян-червоноармійців. А 2005 року російський кінематоргаф навіть зняв відповідний художній фільм, в якому втікачами також є червоноармійці.

Так героїчна втеча українських націоналістів стала основою для героїзування радянських солдат.

Це п’ять історій про людей, що боролися за свободу для України. Боролися так, як уміли, – словом, зброєю. І заплатили за це свою ціну.

«Думка – думкою, меч – мечем!»


Використані джерела:

1. ДАРО, фонд № Р-2771, опис № 2, справа № 909.

2. УСБУ в Рівненській області, справа П-3215.

3. УСБУ в Рівненській області, справа № 2143.

4. ГДА СБУ, справа № 67430.

5. УСБУ в Рівненській області, справа № 18829.

6. УСБУ в Рівненській області, справа П-8521.

7. Александр Бирюков «Побег двенадцати каторжников».

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте