10 років за неспівані пісні: про засудженку з Рівненщини

Увечері наприкінці квітня чи на початку травня 1948 року Євгенія поверталася додому з молодіжної гулянки і біля сільської ради зустріла чотирьох повстанців. Один з них підійшов до дівчини і вона його впізнала. Решту – трьох, що стояли віддалік, не розгледіла.

Той, що підійшов, був тутешній – Андрій Семенюк.

Він дав дівчині кілька аркушів із зошита, що містили тексти українських патріотичних пісень: «Ми у вічі сміємося смерті», «Збудись, Україно, повстань», «Серед вічних степів», «Як ви умирали», «Зелений гай, пахуче зілля», «Ой, там при долині», «Спіть, хлопці, спіть», «Як землю виоруть гармати».

Семенюк сказав Євгенії, щоб з дівчатами вивчили ці пісні і співали їх.

Прийшовши додому, Євгенія сховала аркуші під кришкою стола, на перекладині.

Ці події відбувалися у селі Дроздів тодішнього Тучинського району Рівненської області з Гордійчук Євгенією Гордіївною, 1930-го року народження, українкою, незаміжньою, що мала 4 класи освіти та працювала у своїй господарці.

За кілька днів Євгенія зустріла свою подружку, мешканку цього ж села, Романчук Ганну Романівну і розповіла їй, що бачилася з повстанцями. А ще за кілька днів, пасучи на полі корову, знову зустріла Романчук Ганну, що саме полола буряки. Євгенія прочитала їй одну з тих пісень:

Як ви умирали…

Як ви умирали, вам дзвони не грали,

Ніхто не заплакав за вами,

Лиш в чистому полі ревіли гармати,

А зорі вмивалися сльозами.

Як вас хоронили у темну могилу,

Від крові земля червоніла,

Під хмарами круки стадами літали

І бурею битва гриміла.

На ваших могилах хрести похилились,

Калина зігнулась додолу.

Спіть, орли-соколи, ми гостримо зброю

І ждемо на поклик до бою.

***

Нижче на аркуші були ще й такі слова:

Сміло всі,

з піснею на устах до завзятого бою

з відвічним ворогом – червоною Москвою!

Незабаром Гордійчук дізналася, що повстанець Семенюк, який дав їй пісні, загинув.

Сталося це за таких обставин.

Кількаразово агент «Іванов» повідомляв Тучинський районний відділ МГБ про те, що Давнюк Савету Григорівну, яка мешкає на хуторі біля сусіднього села Горбів, часто відвідують два повстанці – «Бенеда» та «Ігор».

Зважаючи на це, МГБ двічі влаштовувало засідки біля дому Давнюк, але наслідок вийшов ніякий.

21 травня 1948 року МГБ сформувало військову групу з чотирьох солдат, які добре знали дім Давнюк, та скерували їх у містечко Гощу через село Горбів. Групу проінструктували, що в дорозі вона має перевірити дім і надвірні будівлі Давнюк, нібито для того, щоб взяти підводу для поїздки в Гощу.

Коли військова група підійшла до будинку Давнюк, то з хліва вибігли два чоловіки. Під час перестрілювання їх убили. Убитими виявилися повстанці:

Семенюк Андрій Адамович, 1920 р.н., уродженець с. Дроздів, комендант місцевої боївки СБ ОУН, псевдо «Влас», «Бенеда»;

Марчук Петро Гнатович, 1927 р.н., уродженець с. Дроздів, член місцевої боївки СБ ОУН, псевдо «Ігор».

В убитих вилучено зброю та дві сумки з оунівськими документами й листівками. Серед документів, що належали Марчуку П.Г., знайшли зошит з історії України та аркуші з текстами пісень: «Місяць і зорі по небі сяють», «Зелений гай, пахуче зілля», «Як землю виоруть гармати».

Себто дві пісні такі ж, як і в Гордійчук. Ба більше, запис пісні «Зелений гай, пахуче зілля» був копією, написаною через перебивний папір з того примірника, що його знайшли у Гордійчук.

Минуло трохи часу.

На початку серпня 1948 року ситуація кількамісячної давності повторилася, – повертаючись увечері додому, Євгенія зустріла повстанця. Цього разу це був Марчук Гнат Ясонович на псевдо «Явір», батько Марчука Петра, вбитого 21.05.1948.

Повстанець запитав чи вивчила дівчина отримані  від Семенюка пісні і чи роздала їх дівчатам. Євгенія відповіла, що не вивчила, позаяк бракувало часу. Тоді Марчук наголосив, що пісні треба вивчити й співати. Дівчина запевнила, що зробить це. На тому й розійшлися.

А вже 18.08.1948 у дім Гордійчук прийшли чекісти. Обшукали житло. Знайшли сховані на перекладині під кришкою стола аркуші з піснями. Отож, дівчину затримали за підозрою у зв’язку з націоналістичним підпіллям та постановили утримувати її у камері попереднього ув’язнення при Тучинському МВД.

Допитували ж Євгенію співробітники районного відділу МГБ.

Спочатку дівчина розповідала різні версії того, де взяла пісні. Зокрема, 18.08.1948 старшому оперуповноваженому лейтенанту Фролову вона сказала, що аркуші з піснями знайшла ввечері 8-го серпня, коли поверталася з дівчатами з молодіжної гулянки.

Хотіла, мовляв, дістати з кишені піджака носову хустинку, а виявила там аркуші з піснями. Хто їх туди поклав, вона, нібито, не знає.

19.08.1948 начальнику Тучинського райвідділу МГБ майору Єфімову Гордійчук розповіла, що, повертаючись увечері 8 серпня, зустріла повстанця Марчука Гната. При зустрічі, він, мовляв, і дав їй аркуші з піснями. Цього разу Євгенія зазначила, що з гулянки йшла сама. Сказала, що згодом пісні показала для Романчук.

Отож, чекісти допитали Романчук, а перегодом  влаштували зводини (рос. «очную ставку») Романчук з Гордійчук.

Після цього Євгенія визнала, що пісні їй дав Семенюк Андрій ще наприкінці квітня чи на початку травня 1948 року.

21 серпня 1948 року Євгенію заарештували – досі вона перебувала у статусі затриманки.

Знову обшукали дім, але нічого забороненого цього разу не знайшли.

Наявне у родини майно заарештували: дім, що його збудовано 1941 року; корову на масть руду з білими плямами; кобилу гніду.

Євгенію знову допитав лейтенант Фролов. Тепер дівчина не приховувала, що пісні отримала від Семенюка.

А далі слідчу справу передали з Тучина до обласного центру – міста Рівного. Там її до свого провадження прийняв розслідувач УМГБ Рівненської області молодший лейтенант Дєгтярьов. Відповідно й Гордійчук перевели до в’язниці у Рівному.

– З ким Ви ще виучували отримані антирадянські націоналістичні пісні? – запитав Дєгтярьов під час допитування 02.09.1948.

– Я ці пісні показувала лише Романчук Ганні, і пісні, написані на обкладинці зошита, прочитала. Більше я ці пісні нікому не показувала, не виучувала сама і не давала іншим, – відповіла Євгенія.

14.09.1948 затвердили звинувальний висновок, в якому Гордійчук звинуватили в тому, що вона

«мала зв’язок з учасниками банди ОУН Семенюк-«Влас» і Марчук-«Явір», отримала від них антирадянські націоналістичні пісні із завданням виучити і співати на збіговиськах молоді, які зберігала до дня виявлення».

25 вересня 1948 року Рівненський обласний суд розглянув справу щодо звинувачення Гордійчук Є.Г. Склад суду був такий: головувальник – Белохвост, члени суду – Дем’янчук і Крот, секретар – Волкова. Участь у судовому засіданні взяли прокурор Єльчищев та адвокат Нішпал.

Під час судового засідання Гордійчук не визнала себе винною в інкримінованому злочині.

На запитання представника суду відповіла, що отримані пісні брала лише один раз, на поле, але не співала їх, оскільки не знала мотиву. Про пісні, мовляв, розповіла лише Романчук Ганні, більше – нікому. У своєму останньому слові попросила суд, щоби звільнив її.

Натомість суд визнав 18-річну Гордійчук винною і на підставі статті 54-10 ч. 1 КК УСРР засудив за антирадянську пропаганду й агітацію на 10 років виправно-трудових таборів, без обмеження прав.

На вирок суду Євгенія та адвокат написали касаційну скаргу. Розглянувши її, Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду УРСР ухвалила залишити вирок в силі, позаяк вважала, що матеріалами кримінальної справи злочин Гордійчук доведено, а присуджена кара відповідала вчиненому.

24 червня 1954 року до Президії Верховної Ради УРСР з письмовим проханням помилувати доньку звернувся батько Євгенії. Проте й цього разу радянське правосуддя було невблаганним: кару не змінили, а заяву про помилування – відхилили.

Перегодом дівчину таки звільнили. Сталося це 1955 року на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 14.07.1954, згідно з яким звільняли осіб, що довели своє виправлення чесним ставленням до праці та зразковою поведінкою, а також відбули не менше двох третин строку покари.

Відповідно до висновку Прокуратури Рівненської області від грудня 1991 року Гордійчук Євгенію Гордіївну зреабілітовано.

У похідній шинелі в житах.

Ми у вічі сміємося смерті,

А вмирати прийдеться лиш раз.

Наша сотня ударна залізна,

Наша сотня в боях – ураган.

Нас Тризуба веде знамя грізне

І завзятий наш друг отаман.

За потоптану честь України,

За поганьблену землю святу.

Ми ідем, щоб підняти з руїни

Українську Державу нову!

Ну і що ж, що буде виглядати

У воротях дівча, плачучи.

Ще нам будуть маршовії грати,

В чистім полі гранати рвучись.

Свищуть кулі і рвуться гранати,

Ми до бою вперід все йдемо.

Краще буде в бою умирати,

Як носити ганебне ярмо.

 

Зелений гай, пахуче зілля

Зелений гай, пахуче зілля

В тюрмі приснилося мені,

Що степ широкий, наче море,

І тихий сум навкружині.

Садок вишневий біля хати,

Вечірня літняя пора,

А в хаті в тій журилась мати

І нудьгувалося дівча.

Воно зажурене крізь сльози

Далеко дивиться кудись,

Немов шукає по дорозі

Того, що стратило колись.

Любив її і звав своєю,

Неначе пташечку кохав.

В садок, лісок ходив я з нею,

Пісні свої я їй співав.

Змарніло личко, згаслі очі,

Надія вмерла, стан зігнувсь

І я заплакав у півночі

І тихо плачучи заснув.

Сниться мені, що я на волі,

Що Україна вже вільна,

Що місто Київ став столицею,

А провалилася Москва.

А як прокинувсь і дивлюся,

То я ще й досі у тюрмі.

І сам не знаю чи діждуся,

Того, що снилося мені.

 

Як землю виоруть гармати

Як землю виоруть гармати,

З-під волі виросте посів.

В жнива побачите дівчата

Нас – партизанських косарів.

На грудях кулеметна стрічка,

В руках граната ще й наган,

Дарма, дівчино, плачеш нічку,

Твій милий свеї волі пан.

І шкода сліз, і шкода жалю,

Найду від тебе кращу кралю,

Бо ти лишилась не одна,

А краля пишна – це війна.

Війна палка рум’янолиця

За кров дає свою любов,

Дарма, дівчино, тобі сниться,

Що вернусь я живий, здоров.

Ти зістанешся десь удома,

Пісню співатимеш сама,

Тихенько хтось там застукоче,

У вечір до твого вікна.

Там кінь стоїть, гризе уздечку,

Вийди, спитай його сама

Чого на його сіделечку

Твойого милого нема.

Твій милий десь далеко в лісі

Лежить в терневому вінку.

Згадай, дівчино, хоч у пісні

У ясний вечір у садку.

Як другий милий запитає,

Про кого пісня ця сумна,

Ти не кажи, нехай не знає,

Цю тайну знай лиш ти сама.

---

Використані джерела:

1. УСБУ в Рівненській області, справа П-6418.

2. УСБУ в Рівненській області, фонд № 29, опис № 8, пор. № 13, арк. 96, 98-99, 107-108.