Як зробити життя набагато кращим

Багатьох людей, що користуються соцмережами, дуже збурила фраза Президента України під час виступу на Саміті стійкого розвитку в ООН. Президент сказав, що нам вдалося втричі скоротити рівень бідності в Україні. І тут понеслося…

Мені ж пригадується зовсім недалеке минуле. Я ріс і виховувався в багатодітній сім’ї. В деталях пам’ятаю часи від кінця 80-х. Пам’ятаю, з яким портфелем ішов у перший клас і які «мультимедійні» технології застосовувала моя перша вчителька.

Десь на 3-му році навчання в однокласника з’явився відеомагнітофон. То він про нього так розказував, як про поїздку на місяць, а інші заздрісно ковтали слиньки.

У мене були молодші братики і сестрички і я бачив, як замість комфортних підгузників у них між ногами були складені в кільканадцять разів простинки. Цими випраними простинками була завішана квартира і вони ледве встигали висихати.

Майже кожного дня мама прала в пральній машині, яка складалася з 2-х частин: власне пральний барабан і центрифуга, в яку потрібно було руками перекладати білизну для віджиму. Процес прання займав дуже багато часу і здавався нам, дітям, нескінченним.

Ми хотіли то їсти, то гратися з мамою. А вона була зайнята пранням, розвішуванням, прасуванням тощо. Справжні підгузники з’явилися зовсім недавно, а доступними вони стали ще пізніше. Можливо, мама почитала б фейсбук або навіть щось написала, але навіть фізично на це не мала часу.

Я завжди любив вчитися і за власною ініціативою поступив у гімназію, куди потрібно було їздити маршрутним автобусом. Кожного ранку я стояв на зупинці, заповненій людьми і разом з усіма штурмом брав старий ЛАЗ, який ще раніше заповнювався вщерть.

Якщо щастило втиснутися в перший, то за 20-30 хвилин поїздки я міг просто стоячи дрімати без страху впасти: з усіх боків так затискало пасажирами, що інколи навіть дихнути глибше було важко. І це без перебільшення.

Уже навіть під час навчання в університеті (початок 2000-х) я їздив переважно 1 раз на тиждень на переговорний пункт і замовляв там телефонну розмову з батьками. Про мобільний зв’язок із його платними вхідними-вихідними, платою за з’єднання тощо доводилося лише мріяти.

У пам’яті спливає ще багато чого, але про все не напишеш.

Проте я бачу, що в загальному за період незалежності України люди стали жити краще.

Але замість задоволення, вдячності, в дописах, розмовах – зрада, все пропало, Президент такий-сякий, уряд ще гірший, яке там краще, кожного дня все гірше і гірше…

Послухайте, я був у Гаїті і бачив людей, які в 21 сторіччі в тропіках живуть без кондиціонерів і холодильників, без підгузників і пральних машин, без електрики і елементарних побутових зручностей. Вони мріють про такий рівень, як у нас, але наразі це схоже на фантастику.

Так, 2 роки тому я міг більше купити за свою зарплату, але історія не вимірюється двома роками, бо 15-20 років тому все було навпаки.

Я хочу сказати, що на Небі є Бог. І собі уявляю, що Він дивиться на нас і немов промовляє: «Люди добрі, чого вам ще бракує, щоб сказати Мені просте людське дякую? Ви маєте, що їсти, у вас непоганий одяг, ви не живете на вулиці, вам платять пенсії і зарплати.

У вас є все найнеобхідніше і Я хочу дати вам ще більше. Але поки що Я не зроблю цього, бо ви – невдячні!

У вас були різні президенти – і ні один вам не подобається. У вас були різні роки – і вам то занадто холодно, то дуже спекотно.

У вас був різний розвиток економіки – а ви чомусь стверджуєте, що вам все гірше. У вас є багато проблем, але ви чомусь хочете, щоб усі їх вирішив хтось… А що готові зробити конкретно ви»?

Знаєте що? Нашкребіть грошей і поїдьте на Гаїті. Туди віза не потрібна. І рубильник в голові переключиться, і життя стане набагато кращим. Бо все пізнається в порівнянні…