«Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за публікації блогерів»
Profile picture for user Melnyk
блогер, дослідник українського національно-визвольного руху

«Через цього коня я пропаду,» – як зрепресували селянина з Рівненщини

Наприкінці травня 1947 року вночі, коли Іван уже спав, надворі загавкав пес. Вийшовши з хати, господар побачив трьох озброєних чоловіків верхи на конях. Усі були зодягнені у військове та озброєні. Поза тим, тримали на поводах ще двох коней із кавалерійськими сідлами на них.

Вочевидь, старший серед прибульців, звелів Іванові взяти одного з приведених коней та берегти, доки вони його не заберуть.

Так в господарстві Бондарчука Івана Дмитровича, 1895 року народження, мешканця села Мичів Тучинського району Рівненської області, українця, селянина, одруженого, з’явився ще один кінь, – гнідої масти.

З отриманого коня господар зняв кавалерійське сідло та сховав на горищі. Гнідого ж стриножив і вивів на пасовище. Опісля кілька днів використовував його для роботи.

28 травня 1947 року Бондарчук запряг двійко коней – свого й отриманого від нічних «гостей» – та поїхав на базар у містечко Гощу Рівненської області. Коли повертався додому, то зупинився на лужку неподалік від села Воронів Тучинського району. Перегодом до нього під’їхав мешканець сусіднього села Матіївка, Захарук Іван Макарович, який також повертався з Гощі.

Розмовляючи, Захарук став бідкатися на свого коня, що, мовляв, той поганий, нема на чому працювати. Почувши це, Бондарчук запропонував йому одного зі своїх коней, а коли стане потреба, – забере назад. Захарук погодився. Отож, Бондарчук дав знайомцеві гнідого, якого отримав від «нічних гостей». При цьому не сповістив, що кінь йому не належить.

Далі підводу Бондарчука потягнув додому лише його власний кінь.

Докіль Бондарчук з’їздив на базар, до його хати прийшли емгебісти. У цей час вдома були лише донька Ганна та син Микола. Оглядаючи оселю, на горищі у соломі виявили сідло. Ганна запевнила, що батько знайшов його у лісі. Відтак доньку та сина забрали у районний відділ МГБ.

Повернувшись додому, Бондарчук дізнався про те, що сталося за його відсутності.

Уривок з акту про виявлення сідла (з матеріалів архівно-кримінальної справи)​​​

Тим часом у райвідділі МГБ сина допитали.

Емгебістів зацікавила, зокрема, світлина, яку знайшли у хлопця під час обшукування. На ній було засвітлиновано двох дівчат, а на звороті намальовано Тризуб! До однієї з цих дівчат Микола залицявся, отож, вона подарувала йому знімка, на якому була разом з подружкою. Щодо того, хто намалював Тризуб, то Микола запевнив, що не знає цього.

Звісно ж, емгебістів зацікавило ще й звідкіля вдома взялося кавалерійське сідло. Микола відповів, що знайшов його у Пустомитівському лісі, куди разом з батьком та братом поїхали по дрова.

Урешті, потримавши трохи, Миколу та Ганну відпустили.

Повертаючись додому, Ганна розповіла Миколі, що пообіцяла емгебістам виказати оунівця на псевдо «Кнопка» (Пашковця Андрія Івановича, уродженця м. Тучин) та його охорону.

Коли повернулися, то вдома знову нікого не було. А невдовзі до хати прийшов «Кнопка» та ще п’ять повстанців. Він наказав Ганні зібратися та піти з ними, бо, мовляв, потрібно порозмовляти. Ганна промовила до брата «До побачення», відтак пішла з «Кнопкою» у напрямку до Пустомитівського лісу.

Коли батьки повернулися додому, то Микола розповів, що Ганну забрали озброєні люди.

Через кілька днів на допити в МГБ стали викликати й Бондарчука.

Допитували, проте не заарештовували, а відпускали додому.

Спочатку Бондарчук заперечував те, що вночі йому привели коня, хоча емгебісти й запитували про це, вочевидь, щось знаючи або здогадуючись. Невдовзі ж допитуванець таки зізнався, але запевнив, що, випустивши гнідого на пасовище, зранку там його не знайшов.

Поза тим, емгебістів зацікавило, де перебуває Бондарчукова донька Ганна, яку підозрювали у зв’язках з українськими повстанцями. У відповідь батько зазначив, що її забрали якісь військовики в кількості 5 чи 6 осіб і відтоді він про неї нічого не знає.

Бондарчука емгебісти також підозрювали у зв’язках з українськими повстанцями, вважаючи, що вони й дали йому коня. Одначе, поки що збирали необхідну інформацію.

Тяжкою уразою для Бондарчука та його дружини Марини стало 24 липня 1947 року.

Цього дня у селі Невірків Межиріцького району Рівненської області емгебісти провели чекістсько-військову операцію. Тоді в оселі Невірковця Михайла Павловича, на сіні у хліві, вони виявили двох дівчат. Одна з них спробувала втекти, проте під час переслідування її вбили. Другу дівчину затримали.

Знову ж таки цього самого дня Бондарчукам надали для впізнання тіло вбитої. У небіжчиці батьки впізнали свою доньку Ганну.

Назавтра емгебісти допитали Невірковця М.П., який розповів, що приблизно десятого липня до нього прийшла Ганна та сказала, що, позаяк є далекою родичкою його родини, то хоче допомогти в господарських справах. Той погодився. Відтоді дівчина мешкала у Невірковця, проте иноді кудись відлучалася. Ночувала ж Ганна завжди у хліві, а разом з нею часто ночувала сестра дружини Невірковця – Ткачук Євгенія Юхимівна. Саме її емгебісти й затримали у підсумку чекістсько-військової операції.

Одного дня, на базарі в районному центрі, містечку Тучині, Бондарчук зустрів Захарука.

Того у цей самий день вже допитали в райвідділі МГБ. Зустрівшись, Захарук запитав, чому Бондарчук, даючи йому коня, не повідомив, що гнідий належить оунівцям, про що він дізнався лишень сьогодні від емгебістів.

Бондарчук відповів, що гнідого йому залишили якісь невідомі люди у військовому одязі. А ще сказав, що його доньку вбито та розповів про знайдене на горищі сідло.

Тоді ж Бондарчук сповістив, що про цього коня ніхто не знав, а він сам не зізнавався на допитах про його наявність. Сказав, що через цього коня він пропаде.

Порозмовлявши, розійшлися.

Гнідий же і досі перебував у Захарука. Невдовзі, 05.08.1947, емгебісти та бійці винищувального батальйону його вилучили. Про вилучення склали відповідний акт, в якому зазначили, що коня було взято на «таємне зберігання від органів радянської влади».

Зрештою, дійшла черга і до Бондарчука, – 26.08.1947 прокурор осанкціював його арешт. Відтепер чоловіка взяли під варту, а справу продовжили розслідувати.

У вересні її до свого провадження прийняв старший розслідувач УМГБ Рівненської області старший лейтенант Посаженніков.

Бондарчука та свідків укотре допитано.

Через місяць, у жовтні 1947-го, розслідування завершили, а 15 листопада того самого року затвердили звинувальний висновок.

Речовим доводом у злочині, в якому звинуватили Бондарчука, було кавалерійське сідло. Його, щоправда, здали на склад Тучинського райвідділу МГБ в останній день червня 1947-го.

02 грудня 1947 року Військовий Трибунал військ НКВД Рівненської області у складі головувальника – капітана юстиції Алєксєєва, членів – капітана Сімакова і молодшого лейтенанта Руденко, секретаря – старшого лейтенанта Рєзніка, без участі звинувача й захисника, у закритому судовому засіданні, що відбулося у місті Рівне, розглянув справу щодо звинувачення Бондарчука.

Судове засідання тривало 40 хвилин – з 12 год. 15 хв. до 12 год. 55 хв.

У присуді Трибунал зазначив таке:

«Підсудний Бондарчук у травні 1947 року прийняв від бандитів УПА на зберігання коня та сідло. Сідло впродовж кількох днів зберігав у себе на горищі, а коня, з метою приховання слідів злочину і зв’язків з бандитами, передав мешканцеві иншого села – Матіївка – Захарчукові Іванові.

Під час обшукування у Бондарчука сідло виявлено, проте Бондарчук приховав, що це сідло належить бандитам УПА, а заявив, що він його знайшов у лісі. Крім того, наперед знаючи, що кінь, якого він передав Захарчукові Іванові, належить бандитам УПА, також від органів радянської влади приховував до 27.08.

Своїми діями Бондарчук допомагав бандитам, чим учинив злочин, передбачений статтею 20-54-1 «а» КК УРСР, в чому Військовий Трибунал і визнав його винним.»

Отож, Бондарчука засудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, 5 років обмеження прав та сконфіскування майна.

За кілька днів Бондарчук написав касаційну скаргу, однак її не задовольнили, а присуд залишили в силі.

31 березня 1955 року комісія Рівненської області з перегляду кримінальних справ щодо осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, утримуваних у таборах, колоніях і тюрмах СРСР, і таких, що їх вислано на поселення, знизила Бондарчукові покару до 8 років.

Щоправда, звільнили Бондарчука ще до цього, а саме, 20 листопада 1954 року. Отже, у неволі він пробув 7 років, 2 місяці, 23 дні.

Згідно з висновком Прокуратури Рівненської області від грудня 1992 року Бондарчука Івана Дмитровича зреабілітовано.


Використані джерела:
1. УСБУ в Рівненській області, П-10702.
2. УСБУ в Рівненській області, фонд 29, опис 7, пор. 14, арк. 82зв., 91.

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте

Підпишіться на нашу розсилку

(найважливіші новини двічі на місяць)