Чого бояться активні рівняни

Страх – базова емоція людини. Якщо його в міру – має корисний вплив: захищає, тримає у напрузі та мотивує.

Напередодні Хеловіну, який рясніє темою страху, «Четверта влада» вирішали поцікавитися чого бояться рівняни, яких ми знаємо як активних і сильних особистостей, які своєю діяльністю роблять життя у місті більш справедливим та комфортним.

На жаль, не всім, до кого ми звернулися, вийшло оперативно відповісти.

«Чим більше я взнаю про українську медицину, тим більше я боюсь»

Голова благодійного фонду «Скарбниця Надії» Мар'яна Рева каже що найбільше її турбує стан української медицини:

«Чим більше я знаю про українську медицину, тим більше я боюсь. Я дуже боюсь що захворіє хтось з моїх рідних і я не зможу допомогти: знайти хорошого лікаря, знайти гроші, знайти ліки. Боюсь що потрібних ліків не опиниться в аптеках, бо вони не пройдуть реєстрацію.

Боюсь що в лікарні не буде необхідного обладнання або навіть якоїсь комплектуючої до обладнання. 

Це страх, ніби внутрішній, який стосується моєї родини. 

А загалом, глобально боюсь того, що ми всі разом не зможемо побудувати міцну, багату і незалежну країну. Дуже боюсь щоб смерті Героїв Небесної Сотні та Героїв, які гинуть на Сході, не виявились марними».

«Боюся реваншу «русского міра» і популістів»

У голови координаційної ради об'єднання громадських організацій та ініціатив «Рада реформ Рівного» Святослава Клічука найбільше викликає страх питання смерті близьких людей.

«Якщо про особисте, то боюся смерті своїх близьких.

Якщо про громадське – боюся, що ми ще будемо десятиліттями топтатися в болоті, і врешті так і залишимося відсталою країною, а ще гірше, боюся реваншу «русского міра» і популістів».

«Боюсь публічних виступів»

Координаторка ініціативи «Рівне – місто дружнє до дитини» Олена Пінчук переймається щодо майбутнього дітей.

«Я намагаюсь дивитись на світ позитивно і боротися із почуттям страху, контролюю свої емоції. Фобій у мене немає, павуків вже перестала боятись.

Іноді виникають почуття тривоги, наприклад, за майбутнє дітей, перед відвідуванням лікаря, перед поїздкою автомобілем за межами міста.

Але я розумію, що часто ці тривоги є надуманими і все буде добре.

Не люблю публічності і маю боязнь перед публічними виступами. Над подоланням цього страху ще працюю».

«Та в принципі всього, особливо, коли уявлю наслідки»

«Лікарняний клоун» і учасник АТО Тарас Обоїста каже що страх – то частий супутник його життя.

«Дуже розмите питання, як на мене))) Що я боюсь? Та в принципі всього, особливо, коли уявлю наслідки. Їду за кермом – страшно що дурень виїде на зустрічну смугу. Йдеш пішки – що дурне вискочить на тротуар.

Коротше, питання страху, воно, звичайно цікаве але незрозуміле для мене))) 

Але напередодні Хелловіну буду боятись всяку нечисть, щоб їй сумно не було)))».

«Раніше боявся висоти»

Член громадської ради при Міністерстві охорони здоров'я, директор приватної медичної клініки Юрій Поліщук боїться витрачати час на непотрібні справи.

«Раніше боявся висоти. Розвідбат вилікував)

Чого зараз боюсь? Навіть не знаю...

Напевно єдиного – витратити час на непотрібні речі та непотрібних людей. Його, часу, є не так багато».

«Крім Бога, не боюсь у цьому світі нічого і нікого»

Речниця патрульної поліції Рівненщини, радіоведуча Оксана Юрченко боїться нашкодити.

«Зараз немодно зізнаватись у своїй прихильності до релігії, Бога і християнства, але я ризикну репутацією сучасної «просунутої» демократичної людини і скажу, що крім Бога, не боюсь у цьому світі нічого і нікого.

Боюсь втратити себе в марноті днів і швидкоплинності часу. Боюсь втратити головне. 

Ну а в роботі, звісно, боюсь помилитись, боюсь дати недостовірну інформацію, боюсь нашкодити. Тому, сто разів подумаю та перевірю, перш ніж щось прокоментувати і, розумію, що це може шкодити оперативності, однак – дивись речення вище ))) 

За Державу теж серце болить, бо я тут живу і не планую нікуди виїжджати, навіть моя дитина-випускниця, попри можливості, заявила про своє непереборне бажання вчитись саме в Україні. Тому – я хочу, щоб на землі, де жити моїм дітям і внукам, був мир, злагода і благополуччя.

Боюсь війни, боюсь розбрату, боюсь  за майбутнє, як і кожна, мабуть, жінка в Україні».

«Часто сумніваюся у необхідності своєї праці»

Рівненський казкар, режисер, актор, диктор, педагог, мім, клоун Корній Демидюк цікавиться страхами.

«Страх? Це нормально. Відсутність страху викликає сумнів у власній адекватності. 

Часто запитують, чи є в мене страх перед аудиторією? Так, є. Я до нього звик, і знаю, що мені робити, як діяти в стандартних положеннях. 

Стандартні ситуації у кожного свої. Хто на кого вчився.

Люди, потрапляючи у пригоду, жахаються невизначеності і можливої безпорадності. Що робити, як діяти?

Практикую, занурююсь у варіанти ситуацій. Страх лишається, проте він стає більш витонченою невпевненістю.

Я не впевнений у своїх фінансових справах. Прикро, що в дитинстві не привчили до культури поводження з грошима.

Моя невпевненість полягає також у соціальній затребуваності моїх справ. Я часто сумніваюся у необхідності своєї праці. Я вчуся відчувати баланс між власними амбіціями і потребами суспільства.

Мене приводить у ступор небезпека порушити чиїсь кордони. Я досліджую власні кордони, межі інших.

Є безліч острахів, які мені цікаві. Трішки менше живуть в мені. З дрібкою я знайомий. Описати все на одній сторінці наразі не можливо.

Історія про страх це запитання. Правильно вибудоване речення із знаком запитання – половина справи у примиренні із своїм страхом».

«Боюся підвести і не виконати обіцяне»

«З особистого, то боюсь втрати рідних і близьких людей.

Про діяльність, то підвести і не виконати обіцяне/домовлене»

«Було страшно що мені відірве руку чи ногу»

Координаторка волонтерської групи «Дар» Вікторія Шинкаренко каже що найбільше зараз переймається щоб рідні та близькі були живими і здоровими.

«Найбільше за кого хвилююся – це мої близькі і рідні. Хвилююся за їхнє здоров'я і щоб вони були живі. Стільки щодня у світі виявляють онкологічних захворювань, стільки бід довкола великих, і я думаю, слава Богу, що у мене всі живі і здорові.

Коли була на війні, то не було страшно що мене вб'ють. Було страшно що мені відірве руку чи ногу. Бо я розуміла що в цій країні я нікому не потрібна».

«Можу втратити час та можливості»

Член координаційної ради Громадянської мережі ОПОРА Андрій Токарський боїться не витримати балансу пріоритетів.

«Боюся, що через  свою зайнятість, часті поїздки для реалізації ідей та проектів, втрачаю дорогоцінний час, який можна було б провести з сім’єю.

З іншої сторони є страх, що можу втратити час та можливість робити зміни у середовищі, де живу,  місті чи країні… особливо, знаючи, що міг на це вплинути.

Тобто боюсь помилитися у розстановці пріоритетів і не витримати баланс часу на родину і роботу у необхідній для кожної мірі.