Для того і щука у річці, щоб карась не дрімав або чи могла б «Четверта влада» працювати тепер у Московії

Оце подзвонив куму, а він мені каже, що про Торбічів знову пишуть. А я кажу, що, мовляв, хіба це вперше чи востаннє, колись ще й коктейлями для Молотова у редакції їх пригощали. А він каже, що знову підняли тему про «московську церкву» у приміщенні редакції.

За чотирнадцять років про це вже писано перенаписано. Немає смислу знов  писати і перед кимось виправдовуватися, але дещо варто пояснити.

З Володею і Тонею Торбічами ми світоглядно близькі, хоча, напевно, не у всьому. Здружилися у Церкві, а точніше у Свято-Софіївському молодіжному православному братстві, яке гуртувалося тоді на Ювілейному при Свято-Софіївській парафії Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Потім, коли з нами попрощалися у Київському Патріархаті, то збиралися, зокрема, й у приміщенні редакції «Четвертої влади».

Пізніше зареєстрували, за іншою юридичною адресою, Незалежну православну парафію преподобного Іова Почаївського, яка ніякого стосунку до Московського Патріархату не має.

Нічого нового під Сонцем не буває. Як і 500 років тому, так і нині позиція православних братств буває не співпадає з позицією єпископату, але крапля камінь точить і будуть зміни на краще, коли будуть зачатки церковної соборності, щось подібного, у світській термінології, до самоврядування.

Українські православні братства – це традиція Київської Церкви, традиція України з її волею, самоврядуванням і козаччиною на противагу Московській Церкві з її підпорядкуванню деспотичній державі.

 У Братстві була хороша молодь – багато пластунів, молодорухівців, трохи семінарістів духовної семінарії, студентів, школярів, вчителів та викладачів, лікарів  і підприємців.

У номенклатурі москвинських пропагандистських термінів таких людей називають «нациками». Вся ця інтелігентна братія хотіла не просто ходити у неділю до храму і називатися християнами, але хотіла бути спільнотою віруючих людей – українців, небайдужих до того, що відувається довкола, як би це, на перший погляд, банально не звучало б.

Кожний робив і робить свою справу. Хтось працює у вільній журналістиці, хтось навчає і виховує дітей і молодь в школах і університетах, лікує хворих, займається підприємництвом.

Наша братська спільнота видала десятки тисяч духовних книжок українською мовою та історичних книг на українську патріотичну тематику, військові молитовники рідною мовою і двадцять шість тисяч іконок з українськими молитвами для воїнів.

Адміністрували десятки проєктів і брали участь в проєктах дружніх організацій, створивши діяльні осередки для опіки над неповносправними людьми.

Працювали у фонді для допомоги важко хворим дітям, провели десятки пластових та православних таборів для дітей і молоді по всій Україні й на Заході, займалися з молоддю пошуком і відновленням могил воїнів УПА на Рівненщині та воїнів Армії УНР у Польщі, боролися проти відновлення за часів Януковича енкаведистських монументів.

Брали участь у Майдані в Рівному та в Києві. Протягом десяти років війні всі братчики волонтерять на різних напрямках, четверо воюють. Не знаю чи це буде цікаво СБУ, якій хочуть поскаржитися «пильні громадяни».

Редакція «Четвертої влади», подаючи український патріотичний матеріял, не тільки поширювала інформацію про наші проєкти, але й протягом десяти років давала нам можливість використовували приміщення редакції і займатися розвитком громадського сектору у Рівному, займатись тим, що для москвинів поперек горла стоїть – проповіддю Євангелії та вихованням українського патріотизму серед народу. Без цього не буває справжньої свободи.

Чи могла би працювати «Четверта влада» з таким контентом і редакційною політикою в Московії чи на окупованих українських територіях? Що зробила б з її журналістами ФСБ? Для мене відповідь очевидна, оскільки знаю, які журналісти, як ворожі елементи, є у розробці російських спецслужб.

Протягом останнього року довелося працювати з урядовими і неурядовими організаціями у справі визволення українських військовополоненних та цивільних бранців Кремля, зокрема, журналістів. Отримав стільки жахливої інформації про цю більшовицьку систему, яка мімкрувала в нацизм, що в мене просто бракує слів.

Одне мені цілком зрозуміло,що без знищення вільної журналістики у так званій Російській Федерації та у Білорусі, тоталітарні режими не могли б існувати, а агресію проти України без промивання мізків суспільству провадити було б важко.

Чому «Четверта влада» не може працювати у Московії? А хтось уявляє собі, що якась редакція в Росії писала би про корупцію серед чиновників, керівництва поліції та ФСБ, про захмарні премії державних службовців і відмивання державних коштів?

То може хтось хоче, щоб такі редакції і в Україні припинили існування? У Москві точно хочуть. У США не хочуть, бо підтримують проєкти для розвитку вільної журналістики. А в Рівному?

Двадцять років тому у нашому Рівному ми намагалися заборонити святкувати 23 лютого «День захисника Вітчизни» чи казали перейменовувати комуністичні вулиці, – з нас сміялися. Говорили, що не варто підтримувати УПЦ, бо це насправді РПЦ МП – структура, підконтрольна ворожій державі, – нам не довіряли.

Говорили про необхідність християнського виховання в школах, що треба припинити споювати народ і вбивати дітей в утробах, – за спиною насміхалися.

Викривали хабарі під час приватизації землі чи виділення її під забудову під час приватизації комунального майна і призначення на посади в комунальних закладах міста, зрештою, у Церкві просили ієрархію покласти край симонії – вимаганню грошей за рукопокладення у священство, – нам казали, що ми брешемо, а з Церкви ще й вигнали.

Ми говорили, що так позбудемося національних орієнтирів, послабим державні та суспільні інституції, Церкву, а відтак, цим скористається Росія і нападе, буде війна, можемо втратити державу – до цих пір памятаю гомеричний сміх депутатів Рівненської міської ради і міських керівників. Ідеалісти, мовляв, якісь, хлопчики, ми серйозними справами займаємося, а вони тут, як діти вигадують про війну та ще й з Росією.

Тільки тодішні діти виросли і дехто вже на небесах, склавши свою голову за мене, за нас і за цю багатостраждальну Україну.

Наскільки я розумію, тільки війна трохи протверезила нас і то не зовсім. Вулиці перейменували, хто наш зовнішній ворог зрозуміли, але критики на свою адресу часто не сприймаємо.

Щуку, яка плаває у річці, щоб карась не дрімав, треба берегти. Журналісти розслідувачі є такими щуками, без них буде багато спокус у кожного, особливо у тих, хто має владу і повноваження. Без них важко сподіватися на суспільний поступ.

А владці різних рівнів хай подають на журналістів до суду, якщо вважають за потрібне, бо і журналісти помиляються чи зловживають. Проте не поширюйте наклепи на них і їхніх дітей в час, коли стоїть питання життя і смерті кожного з нас і країни.

P.S. Після отримання Київською Церквою Томосу, більшість священиків та парафіян наших парафій та Братства приєдналася до ПЦУ. Сподіваємося, 10 тез для ПЦУ, які є органічно близькими для наших братчиків будуть у цій Церкві поволі втілюватися у життя.

1 Пет. 4.11: «... коли хто служить, служи надхненний силою, яку дає Бог...».