Сепаратисти чи антикорупціонери

За що живе багатодітний священик, який ще 9 років тому виступив проти корупції в структурах Рівненської єпархії? Чим займається парафія, яку досі критикує газета Київського Патріархату? В інтерв'ю з керівником благодійної місії «Православне діло», священиком Віталієм Поровчуком.

Ми спілкувалися ще 7-го листопада. Приводом стала чергова публікація в газеті Рівненської єпархії УПЦ КП «Духовна нива». В ній вже не вперше отця Віталія звинуватили в тому, що він представляє гібридну форму російського православ'я. Втім ні доказів, ні вагомих аргументів не наведено.

Для тих, хто не знає передісторії конфлікту, нагадаємо, що в червні 2008 року члени Єпархіальної ради Рівненської єпархії УПЦ КП диякон Віталій Поровчук, настоятель Свято-Покровського собору священик Юрій Велігурський та юрист єпархії, священик Степан Маринич, а також кілька десятків вірян виступили проти корупції та інших зловживань в Єпархії.

Їх також підтримали пластуни і Рівненське молодіжне Свято-Софіївське братство – молодь, яка займається соціальним служінням.

Патріарх Філарет ігнорував численні звернення священнослужителів та вірян щодо того, що купуються і продаються парафії, щоб отримати сан – треба заплатити хабаря, храми торгують послугами, як фірми, а управління всім цим відбувається авторитарно без соборноправності (відсутності щорічних соборів, які мали б займатися управлінням православними релігійними громадами області).

Йшлося також про домагання, хуліганство та інші порушення в духовній семінарії.

Оскільки патріарх ігнорував звернення і відмовлявся прийняти священиків, отець Юрій повернув йому орден Святого Христа Спасителя, який отримав від патріарха в 2000 році.

Зрештою борців з корупцією в церкві виключили з лав Київського патріархату.

Частина з них пішла в Українську Автокефальну Православну Церкву, а частина створила Незалежну православну парафію преподобного Іова Почаївського (під такою назвою зареєстрована в органах державної влади згідно законодавства для таких громад).

Також вони створили і якийсь час випускали на пожертви свою православну газету, щоб розповісти пересічним вірянам що відбувається.

Православна парафія служить в недобудованому будинку своїх парафіян і продовжує займатися соціальним служінням і роботою з дітьми та молоддю.

Чому в УПЦ КП згадали про конфлікт, якому наступного року виповниться вже 10 років, але який давно пройшов активну фазу – невідомо. Ми поспілкувалися зі священиком парафії Віталієм Поровчуком, батьком чотирьох синів і однієї доньки, на якого продовжують зводити наклепи, про життя невеликої релігійної громади.

– У 2009-му ви і ще група вірян та священнослужителів залишили Київський патріархат через конфлікт навколо корупції та інших зловживань. Нагадайте хронологію читачам, що після цього відбувалося?

– Ми не залишили, нас змусили залишити. Тобто ми не хотіли виходити з Київського патріархату, бо вважали і вважаємо, що Православна Церква в Україні, хоч юрисдикційно і розділена у зв'язку, в першу чергу, з московськими імперськими зазіханнями, але в кожній юрисдикції є люди віруючі, стараються молитися, працювати і жити чесно.

Якщо нас Бог поставив у Київському Патріархаті служити, то ми й служили. І піднімали ми всі ці питання для того, щоб оздоровити церковне життя, і дати перспективу, і поштовх до оновлення.

– Але чому вас змусили піти?

– Так вони нас просто рішенням Синоду вигнали. Прийняли рішення виключити зі складу УПЦ КП. Нас навіть не викликали на цей Синод, тобто суд відбувся без нас. Хоча ми готові були приїхати і постати перед Синодом. Мене звинувачували в наклепі, говорили про те що ми заявляємо про симонію, тобто купівлю і продаж таїнств, зокрема, таїнства рукопокладення, хабарництво при призначенні на парафії, про різні інші зловживання.

Казали що такого нема, що ми наклепники. В нас були свідчення що таке є, і ми готові були свідчити. До цього долучилися і священики, і віряни, і семінаристи. Свідчення були письмові.

Отець Степан Маринич був юристом Рівненської єпархії УПЦ КП. Він добре знав церковне і світське право. Він ретельно збирав ці свідчення як фахівець. Але Синод нас не запросив, тому нас ніхто не питав. Нас поставили перед фактом і вигнали з храмів, з парафій де ми служили.

– Куди Ви пішли далі?

– Оскільки ми спілкувалися з православними із закордону, зокрема, з монастирем святих Кирила й Мефодія в Уйковичах (Польща), то були змушені довгий час їздити закордон, щоб там молитися, сповідатися й причащатися, це ті люди хто мали закордонні паспорти й візи.

Ті хто не мав, просто збиралися й молилися по домівках, але шукали єпископа, який зміг би нас взяти під свій омофор тимчасово, і зміг би духовно окормляти.

– На наші прохання відгукнувся єпископ Іриней Кліпенштейн, на той час єпископ Російської православної церкви за кордоном (РПЦЗ), єпископ Ліоніський і Західноєвропейський – це та частина Російської православної Церкви за кордоном, яка не приєдналася до Московського патріархату у 2007-му році.

Ці люди знали про великі канонічні зловживання в Московському патріархаті, єресі, які там сповідувалися, і практику співпраці з радянським та пострадянським режимом.

Вони не захотіли приєднуватися і далі служили на Заході, в Україні, Росії та інших країнах колишнього Радянського Союзу, як і служили в часи більшовизму.

В СРСР це була Церква підпільна, катакомбна, так званої істинно-православної традиції. В часи пострадянські в Україні, Прибалтиці, певний період в Росії, ця Церква вийшла з катакомб, тому що настала свобода.

Тепер в Росії цю Церкву переслідують, вона знову пішла в катакомби. В Україні тепер свобода, і ми можемо сповідувати віру вільно, належати до тієї юрисдикції, до якої хочемо.

– Але ж РПЦЗ знову розкололася на кілька частин.

– Більша частина ієрархії цієї Церкви з'єдналася з Московським патріархатом. Це призвело до того, що почали загострюватися протиріччя в цьому середовищі. Але ми не належимо до РПЦЗ. Ми – українська Православна Церква.

Ми – парафія, яка тимчасово була під омофором єпископа, який подав нам руку допомоги. Оскільки наші єпископи, наші співбраття, отці, священики, віряни, навіть ті хто нас підтримував і розумів, що наша позиція правильна, вони просто промовчали. І в нас не було виходу, бо Церкви без єпископа не буває. Тож нам потрібен був єпископ.

Тому ми, за порадою отців Уйковицього монастиря святих Кирила і Мефодія в Польщі, звернулися саме до єпископа Іринея Кліпенштейна.

Він дав нам антимінс (посвячена хустина із зашитою частинкою мощів святих на престолі в православних церквах. На антимінсі звершується під час Літургії таїнство Євхаристії. Без антимінса не можна служити Літургії, – ред.), благословив нам служити і взяв нас тимчасово під свій омофор.

Це німець за національністю, християнин за духом, підтримує ідею створення помісної Української Церкви, народився і виростав на засланні, разом з українцями, в Казахстані, в репресованій німецькій сім'ї.

Людина, яка довгий час була в Істинно-Православній Церкві, був духовним учнем і чадом останнього катакомбного православного єпископа Лазаря Журбенка – багаторічного в'язня радянських таборів та психушок. Він як ніхто розумів нашу ситуацію, наші проблеми, і ми йому за це дякуємо.

Нас підтримав інший в`язень комуністичного режиму і борець за вільну Україну – Євген Сверстюк своїми публікаціями у «Нашій вірі».

– Зараз владика якій Церкві після розколу РПЦЗ?

– Зараз владика Іриней Кліпенштейн – в юрисдикції патріарха Єрусалимського Іринея Скопелітиса, який окормляє ті православні парафії і єпархії істинно-православної катакомбної традиції, які існують в різних регіонах світу, зокрема, і в Україні.

Патріарх – грек за національністю і свого часу був незаконно відсторонений зі своєї кафедри в Єрусалимі.

Частина Церкви звинуватила його в оборудках із земельною власністю, і на цій підставі відсторонили від патріаршества.

Натомість ізраїльський державний суд, який розглядав це питання, повністю його виправдав, заявивши що він непричетний до жодних оборудок.

Патріарх Іриней заявив, що він став жертвою інтриг людей, які були незадоволені тим, що патріарх підняв питання великих порушень в Єрусалимській церкві, зокрема, симонії і гомосексуалізму в деяких монастирях.

Патріарх Іриней говорив, що безпосередньо до справи його усунення був причетний на той час керівник відділу зовнішніх церковних зносин Російської Православної Церкви (МП) митрополит Кірил Гундяєв, тепер патріарх московський.

– Тобто Московський патріархат вплинув спочатку на РПЦЗ, розколовши її, і впливає на інші Православні Церкви?

– Я так думаю, що йдеться про церковно-політичні впливи в різних помісних Церквах. Московська патріархія, яка фактично керується Російською світською владою, російськими спецслужбами, впливає на церковне життя в різних регіонах світу і в різних Православних Церквах.

Ті єпископи, які не хочуть підпорядковуватися цьому тиску і бути залежними від інтересів Кремля, хочуть зберегти чистоту православної віри, очевидно, стають жертвами різних інтриг.

Патріарх Іриней вирішив просто не виходити з приміщення патріархії, був довгий час замурований там. Сам себе замурував. Він там декілька років жив. Його годувала паства, яка залишилася йому вірною, і навіть мусульмани – сусіди, які його добре знали.

Він у затворі служив, до нього приїжджали вірні, зокрема, і наші парафіяни, з наших, українських парафій, зокрема, з Волині.

Туди їздять і священики, які є капеланами в українському війську. Спілкувалися з владикою Іринеєм через вікно його помешкання. Але владика вийшов із затвору, бо стан його здоров'я не дозволяв далі перебувати там. Потребував операції. Зараз він вже не в затворі.

– Люди питають з якого ви патріархату?

– Ми – українська парафія в юрисдикції єрусалимського патріарха Іринея Скопелітиса. Ми є українською Церквою. На жаль, поки що Українська Церква розділена юрисдикційно. Ми не належимо до великих всім відомих юрисдикцій, таких як Київський Патріархат, Московський Патріархат, УАПЦ. Але ми теж православні християни, патріоти свого народу, країни.

Молимося щоб ця церковна єдність настала. Проте, ця єдність має будуватися на наріжному камені – Ісусові Христові, на Його Євангелії, на церковних канонах, віровченні.

Тоді Православна Церква вповні зможе виконувати головне своє завдання – проповідувати Євангелію Ісуса Христа словом і ділом та вести людей до Царства Божого і спасіння у вічності.

Київський, як і Московський патріархат, на нашу думку, не позбавилися спадщини радянської червоної патріархії, єресі сергіанства, вони далі беруть участь у політичних процесах на тому чи іншому боці, займаються бізнесом і комерцією в Церкві.

Це призводить до великих єресей. Ми не можемо брати в цьому участь.

Церква не повинна бути поза політикою, але вона не може брати участь у політичній боротьбі. Вона має бути над політикою, тобто Церква має молитися за державу, її самостійність, свободу, за українську владу, український народ.

Має давати духовні та моральні орієнтири для суспільства. Боротися не з грішниками, а з гріхом. Показувати де праведність, а де лукавство. Де добро, де зло. Розказувати що таке гріх.

Якщо в суспільстві гріх стає панувати в тих чи інших сферах, зокрема, і у високих політичний сферах, Церква має про це говорити, волати, викривати і давати приклад доброчесності. Натомість бачимо байдужість і прислужництво ієрархії сильним цього світу.

– Церква має займатися духовною освітою і просвітою, підтримувати культуру, українську мову і традицію, виховувати дітей і молодь. Цим має займатися Церква над політикою.

– Ми, християни, маємо допомагати хворим, немічним, покинутим, допомагати війську, яке захищає свою країну. В тих великих юрисдикціях теж є люди, єпископи, священики, віряни, які стараються так служити і так служать.

Але вони, на жаль, не визначають курс у Церкві. Ті люди, які визначають курс, мають впливи і важіль, вони, на жаль, цим майже не займаються. Тому нас вигнали, тому ми не можемо бути з ними.

– Нещодавно газета рівненської єпархії УПЦ КП «Духовна нива» написали про вас мало не то що ви російський шпигун. Чому вони так пишуть?

– Це треба їх запитати. Я не можу сказати чому вони так пишуть. Я недавно зустрічався з головним редактором газети Михайлом Якимовичем. Нічого не буває випадковим. Ми зустрілися в кав'ярні. Михайлу Івановичу, я сказав що це все що написано – обман. Він не заперечив. Сказав лише навіщо ви пішли в Російську Церкву. Я сказав що ми в Російську Церкву не пішли, що ми – Українська Церква.

Просто українські єпископи Київського патріархату нас вигнали незаконно і безпідставно. Тому це їх треба питати чому так написали. Мені прикро що вони так сприймають ситуацію, при тому всьому що ми з Київським патріархатом не воюємо, більше того, шукаємо точки перетину.

Служимо і працюємо для всіх, в тому числі для їхньої пастви. Наприклад, ми служимо для людей з особливими потребами, для дітей і молоді.

Значна частина сімей цих людей є вірними Київського патріархату. Ми служимо для української скаутської організації «Пласт». Значна частина цих дітей, якщо не більшість родин пластунів є вірними Київського патріархату.

Працюємо для них, духовно окормляємо, залучаємо якісь кошти, організаційні засоби. І завжди кажемо, щоб кожен з них був активний на своїй парафії. Не кажемо – не ходіть туди. Служимо для українського війська. Наші священики є капеланами як на передовій, так і в навчальних центрах.

– Які це священики?

– Наприклад, отець ієромонах Савва, який теж поминає патріарха Іринея Скопелітиса. Він був з перших днів війни на передовій – на горі Карачун, у Дебальцеві, є капеланом українських морських піхотинців, інших підрозділів.

Наша парафія підготувала молитовник війська українського, 5 тисяч примірників, духовну і просвітницьку літературу, іконки для солдатів з короткими молитвами і повчаннями загальним накладом 20 тисяч примірників, які поширювалися по всій лінії фронту і в тилу, в госпіталях.

Наші парафіяни служать в Збройних силах України або є волонтерами. Наприклад, зараз читець нашої парафії Сергій Одарченко, як офіцер збройних сил, перебуває на лінії зіткнення (він, до речі, був також засуджений Синодом Київського патріархату і відрахований з Рівненської духовної семінарії).

Ірина Приходько, активна волонтерка місії «Православне діло», служить (на момент спілкування – авт.) як лікар-волонтер у Станиці Луганській. Писати про цих людей, що вони якісь агенти ФСБ – це некоректно і неправильно, м'яко кажучи.

– Отець Юрій – відомий рівненський священик, один з тих хто розбудовував Свято-Покровський собор, в той час виступив проти корупції і зловживань в КП, повернув свій орден патріарху Філарету на протест проти того, що Філарет не реагує на ситуацію зі зловживаннями.

Але його родичі залишилися у КП. І в цій публікації в «Духовній ниві» він згадується у тому контексті ніби його шантажують, погрожують через нього його рідним.

– У деталях некоректно говорити про це без отця Юрія. Скажу лише, що ця публікація лиш нагадує публікації радянських видань «Правда» чи «Известия» в 1930-х роках.

Там написано приблизно таке. Ці люди є агентами російських спецслужб, працюють на Росію, глибоко законспіровані, але в Церкві є їхні родичі і друзі, тож будьте пильними. Очевидно, це виглядає як шантаж. В умовах війни це виглядає взагалі непристойно.

Як на парафії отця Юрія вітали із 75-річчям

– Шантаж у чому? Вони сподіваються, що священик, якого вони вигнали, повернеться до них?

– Не знаю. Спитайте у них. Я можу відповідати лише за себе. От вони, наприклад, взяли, побудували цю статтю, взявши мій блог. Вони вирвали мої слова з контексту, що в Україні війна через наші гріхи.

Дійсно, одна з причин війни – це наші гріхи. Я говорив про те що ми живемо без Бога, не читаємо Євангелія, не живемо за тими заповідями, що ми вбиваємо своїх дітей абортами, сотнями-тисячами-мільйонами, і не хочемо змінитися, що наш народ споюють і ми просто йдемо в прірву, що в нас шість чи сім мільйонів алкоголіків, що в нас бажання збагатитися за рахунок ближнього, відтак крадіжки і корупція, не тільки на верхах, а й знизу, в Церкві зокрема.

Я говорив, що якщо так народ живе, то він – ослаблений, не має благословення, його легко захопити.

Але разом з тим я там говорю про російський імперіалізм, зовнішні загрози, що ми маємо допомагати людям, які захищають країну: солдатам, волонтерам, а також людям в окупації, вигнанцям, полоненим. Я говорив про те що значна частина нашого народу є людьми віруючими і жертовними, аж до смертного стояння жертовними.

Я говорив про шальки терезів – люди, які стараються служити і працювати, і навіть вмирають за ідеали, і люди, які забули про покаяння.

Куди схиляться шальки терезів і на чиїй стороні ми. Про це я говорив. Ну а в статті [в «Духовній ниві»] написали що я зводжу наклеп на наш народ, про те що не згадую про зовнішню загрозу, що я фактично працюю на московську пропаганду.

– Якщо люди так вільно тлумачать, м'яко кажучи, те про що я кажу... Вони ж не могли не знати що я кажу, тому що моніторили перед тим як писати цю статтю, мої публікації, відеометаріали.

Тому що взяли моє фото з інтерв'ю в Українському католицькому університеті коли була зустріч активістів руху «За життя», і ми там готували законопроект про заборону абортів.

Тобто вони не можуть не знати чим ми займаємося, але свідомо написали неправду. Я можу говорити тільки про себе, про те що я говорю, кажу, пишу. Але я не знаю, які у них думки та плани. Можу сказати лиш те, що це неправильно так робити.

Якщо єпархіальна газета дає вже другу неправдиву публікацію, прямо звинувачує в тому що ми належимо до якихось ворожих російських законспірованих груп, якихось структур, пов'язаних із сепаратистами в Криму, Закарпатті і таке інше, то це значить що у людей немає жодного покаяння.

Що всі ті проблеми, пов'язані з симонією, церковною корупцією, занепадом місіонерської благодійної праці, занепадом духовної освіти та просвіти, з великими непорядками в житті духовенства і семінарій, аж до гомосексуалізму – на жаль, вони залишаються.

Це велика проблема як в Московському, так і Київському патріархаті. Ця церковна ієрархія, як Московського, так і Київського патріархату, яка була поставлена колись радянськими спецслужбами ,ця ієрархія не покаялася, не змінила систему церковного управління.

Це така собі система політичного православ'я. Коли немає повернення до витоків справжнього християнства – починаються такі жахливі проблеми.

Не знаю що там зараз відбувається, зрозумійте мене правильно, бо я вже не в УПЦ КП 8 років. Але коли люди пишуть такі статті, то очевидно що покаяння і переосмислення немає.

Люди не хочуть шукати точок перетину. Цікаво, що коли сюди прийшов нинішній архієпископ Іларіон, ми до нього завітали. Отець Юрій Велігурський, отець Анатолій Рябчевський, я прийшли до нього і сказали, що не шукаємо протиріч і протистояння.

Хочемо разом спільно служити, працювати. Хай не в одній юрисдикції, хай ми не можемо разом співслужити і причащатися, але можемо спільно займатися справами виховання молоді, справами допомоги людям у потребі, хворим, розвивати тверезницький рух, рух «За життя».

Згодом почалася війна, то спільно допомагати військовим. Владика сказав – добре, я теж готовий, сказав що вірить що ми колись разом і послужимо. Така була в нас розмова... І потім почали з`являтися такі статті в «Духовній ниві». Ми ні на кого не тримаємо зла і далі готові шукати шляхів порозуміння.

– Ви кажете що вісім років не в УПЦ КП, але ж спілкуєтеся зі священиками, вірянами КП. І що вони розповідають? Ситуація змінилася зі зміною єпископа?

– Одні кажуть,що дещо змінилося, інші кажуть що не змінилося. Я не можу говорити про гомосексуальні домагання чи доведення до самогубства священиків, чи про симонію, як це було раніше. Я можу говорити достеменно тільки про те, що знаю.

Коли я дев'ять років тому про це говорив, то я достеменно знав, і моя совість чиста. А зараз говорять про те, що нічого не змінилося в системних підходах до організації діяльності.

От наприклад, єпархіальні збори як не збиралися, так і не збираються. А ми про це ще тоді говорили, що Церква має бути соборноправною. Навіть згідно із Статутом Київського патріархату кожен рік мають збиратися єпархіальні збори.

Тобто мають бути представлені на Соборі малої Церкви люди від кожної парафії, як віряни так і духовенство. Люди мають там молитися і вирішувати нагальні питання церковного життя, духовного окормлення пастви, допомоги хворим та немічним і все інше про що я казав вище.

Має бути звітність церковної ієрархії, духовенства, вірян про роботу, яка проводилася протягом звітного періоду, мають звітувати єпархіальні відділи, представники єпархіальної ради, благочинні, має відбуватися ротація керівного складу, вибори. Але нічого цього не відбувається.

Витворена вертикаль влади, як при Радянському Союзі, коли стоїть патріарх, вузьке оточення, він ставить своїх ставлеників у єпархіях.

Помісні Собори теж не скликаються. Якщо і скликаються, то вони мають декоративний характер: якісь ювілейні Собори, загальні питання хіба обговорюються.

Архієрейські собори теж мають формальний характер. Єпископів не обирають таємним прямим голосування на архієрейських соборах, як це передбачено канонічним правом. Незалежного церковного суду як не було, так і немає. Всі питання вирішує патріарх і його вузьке оточення.

В УПЦ (МП) ця проблема загострюється ще й тим, що їхня ієрархія є під повним контролем Кремля і російських спецслужб та покликана русифікувати не тільки церковне життя, але й український народ і проводити підривну антидержавну працю.

Хоч треба сказати, що і в цій юрисдикції є віруючі та чесні люди, патріоти, які як можуть намагаються служити Богу і Україні. Проте неправославна система все стримує.

Така закрита система і така вертикаль не притаманна взагалі Православній Церкві, вона гальмує розвиток церковного життя і зрештою ми бачимо, як молоді люди йдуть від Церкви.

– Тобто якщо говорити світською мовою, то мова йде про відсутність демократії, прозорості, звітності?

– Якщо світською мовою, то так. Хоча в Церкві демократії бути не може.

– Ну якщо ви говорите що збирається Собор, спільно вирішують щось – то це вже є форма демократії в тому плані, що всі учасники можуть брати участь у вирішенні тих чи інших питань.

– Так. Але остаточне рішення у Церкві, якщо йдеться,наприклад, про єпархіальні збори, приймає єпископ, предстоятель. Благословляє те чи інше рішення.

Всі рішення єпархіальних зборів мають рекомендаційний характер. І коли більшість людей приймає те чи інше рішення, звісно, якщо ці рішення не суперечать нормам канонічного права і догматам Церкви, єпископат це благословляє.

Коли приймаються здорові нормальні рішення, їх приймають і затверджують в інших помісних Церквах. У нас цього немає. У нас фактично рядове духовенство і віруючі люди усунені від керівництва церковним життям. При тому всьому, рядове духовенство матеріально у дуже скрутному становищі.

– Пригадую Собор, коли вас засуджували. І фактично цей Собор звівся до радянських партійних зборів, а не до якоїсь форми демократії. Збори священиків, які мовчки сиділи, а частина ніби по команді оголошувала промови засудження.

– Це не був Собор, це були збори священиків. Собор передбачає участь вірян і духовенства.

– Який толк збирати, якщо по команді голосуватимуть?

– Я думаю, якби собори збиралися, туди приїжджали більше різних людей, духовенство було би більш розкуте, вони би відчували підтримку вірян. Якби кожен рік збиралися Собори, молитва і праця – два крила – дали би свої результати. Це не зразу робиться, це питання часу. Але розпочинати ж колись потрібно.

А щоб розпочинати, треба хоча б означити проблему, говорити. От ми це і робимо. Нам легше, бо ми маємо таку можливість говорити вільно і публічно, на відміну від духовенства УПЦ КП, РПЦ МП(УПЦ) чи УАПЦ.

Без вирішення цих проблем, без покаяння у співпраці з безбожними комуністами, без повернення до церковної соборності, говорити про об`єднання православних юрисдикцій і створення помісної автокефальної Української Православної Церкви є недалекоглядною ілюзією.

Церква – це Тіло Христове. Члени Церкви – члени цього Тіла. Всякий організм може хворіти. І ми, члени Церкви, можемо мати свої духовні хвороби , які треба лікувати.

Багато людей зневірюється через такі непорядки у Церкві, але ми не можемо непорядки приховувати і замовчувати. Навпаки, дискусія, обговорення, викриття непорядків з любов'ю, пошук шляхів вирішення проблеми і щира молитва-свідчення того, що Церкві чужий дух сектантства і вона є міцним організмом, здатним до оновлення, бо з нами Бог.

– Але час працює, як на мене, не на Православну Церкву, бо молодь не дуже зацікавлена відвідувати Церкву. Церква не дуже працює з молоддю. Як має щось змінитися коли немає школи виховання хороших священиків? Якщо немає місій потужних, які займалися би служінням, щоб люди це бачили і приєднувалися?

– Ми про це й говорили 10 років тому. Ми в цьому напрямку і працюємо. Наприклад, ми не маємо свого великого храму, служимо в домових церквах, в домівках наших парафіян.

Зосередили свої організаційні і матеріальні ресурси саме для того, щоб розбудовувати благодійну місію і духовну освіту і просвіту, перш за все, для молодих людей і дітей з особливими потребами, а також для пластунів. Там де є майданчик, де ми можемо працювати. Ми працюємо і дружимо, і спілкуємося з сотнями людей, в тому числі з молоддю.

– А ще чим Ваша парафія займається?

– «Рух за життя» – намагаємося проповідувати про безцінність людського життя з моменту зачаття. Говоримо про те що чистота до шлюбу і вірність у шлюбі – велике благо і добро.

Говоримо про те що народження дітей – це велике благословення, бо діти – насліддя Боже. Говоримо, що аборти – злочин. Проповідуємо про це у школах та університетах, у ЗМІ.

Брали участь у розробці законопроекту про заборону абортів. Щонеділі збираємося по домівках один одного для біблійних читань.

Працюємо в тверезницькому русі, на рівні проповідей і профілактичних заходів (читаємо лекції, показуємо фільми у школах, університетах, інших навчальних закладах). Готуємо ролики і фільми на телебаченні, поширюємо їх в інтернет-мережі.

Підтримуємо законодавчі ініціативи, зокрема, брали участь у підтримці законопроекту 2062 щодо обмеження доступу населення до алкоголю і заборони реклами алкоголю.

Маємо «Золоту книгу тверезості» на парафії.Брати і сестри, записуючись у неї на якийсь період чи на все життя, дають обіцянку перед Богом і Церквою повністю відмовитися від вживання всякого алкоголю.

Працювали і працюємо в ініціативних групах в комітетах ВР, які стосуються захисту сімейних цінностей, зокрема, протистояли прийняттю змін до Конституції щодо зміни визначення сім`ї як союзу чоловіка та жінки. Брали участь у дебатах в комітетах ВР щодо цього, у Києво-Могилянській академії, в Парламенті.

Брали участь в організації та забезпечення вуличних хресних ходів та акцій на захист традиційної християнської сім`ї, виступали у ЗМІ. Зверталися до представників Московського і Київського патріархату за підтримкою цих ініціатив, на жаль, відгуку не було.

– Скажіть, у вас велика сім`я, п'ятеро дітей, за що ви утримуєте сім'ю?

– Я працюю у «Пласті». Держава підтримала наш пластовий проект – пілотний по Україні – розвиток пластових осередків при сільських школах у Рівненському районі. Тобто мені платить зарплату відділ освіти Рівненської райради.

Це дуже хороший проект, коли держава підтримала наші намагання сприяти вихованню молоді в християнському і патріотичному дусі. Бо раніше ми, пластуни, працювали лише як волонтери.

І жертвують люди на парафії, які підтримують мене як свого священика. Держава підтримує багатодітні сім`ї, маємо великі субсидії та пільги для дітей, які безкоштовно ходять на гуртки та мають безкоштовний проїзд. Матеріальну допомогу платять.

– А скільки людей у парафії Іова Почаївського і що це за люди?

– Понад 60 осіб. Значна частина цих наших парафіян, певно третина, це діти, адже у нас є багатодітні сім`ї. Це діти переважно молодшого віку, немовлята, але також є і підлітки, інші люди, переважно молоді, віком 30-40 років.

– Також є старші люди, наші батьки, друзі, їх меншість. Середній вік парафії – доволі молодий. В основному це люди з вищою освітою. Це медики, військові, журналісти, викладачі, працівники благодійних місій, зокрема, БФ «Скарбниця надії», який допомагає онкохворим дітям, багато пластунів.

– Яке майбутнє парафії?

– Ми усвідомлюємо що наша ситуація є складна і, сподіваємося, тимчасова. Ми хочемо щоб була єдина помісна Церква. У нас є єпископ, є кілька парафій, але в нас нема семінарій, немає де в Україні готувати священиків.

І ми хочемо єдності, але єдності на основі істинного сповідання віри, на основі правди, любові, церковних канонів і християнського православного віровчення.

Ми шукаємо цієї єдності, перебуваючи в молитві і праці. Коли ми, наприклад, їдемо на прощу, паломництво чи робимо якийсь табір для людей з особливими потребами, чи для пластунів. То там є люди з різних юрисдикцій: Київського, Московського патріархатів, УАПЦ, і є наші парафіяни.

Між нами нема жодних протиріч. Особливо нема протиріч коли допомагаємо людям у потребі, хворим, у війську. Біда єднає.

Але як об`єднатися юрисдикційно – не знаю. Молюся і працюю там де можу працювати. Про це хай думають єпископи. Господь знає як воно буде далі.

– Ми говорили про те куди нам іти далі – чи нам повернутися, наприклад, у Київський Патріархат. Ми це обговорюємо, намагаємося соборно вирішувати чи можемо ми вернутися і на яких умовах. Але поки що нас туди ніхто не кличе (посміхається – авт.) Статті свідчать що нас там не готові бачити.

З іншого боку більшість парафіян наших теж не готові повернутися.

– Але об’єднують цінності, а ми бачимо що цінності парафії Іова Почаївського і керівництва Київського чи Московського патріархату різняться.

– Не співпадають. Але можу сказати, що особисто знаю багато священиків і вірян у Московському, Київському патріархатах, УАПЦ, які поділяють наші цінності, а ми – їхні.

Наші цінності – це Христос – Бог і Його Любов. І духовна традиція святих отців і матерів, якій дві тисячі років. Наші цінності – це таїнства церковні, наша віра.

І людей таких хороших, добрих, віруючих є доволі багато. Тому я сподіваюся що Господь-Бог нас приведе до єдності.

Але для цього треба починати з себе. Ми намагаємося починати з себе. Наскільки в нас це виходить – не нам судити. Господь бачить – хай Він оцінить, хай люди оцінять. Нам своє робити, а час покаже.