Донбас, частівки і радянське безкультур’я: як судили селянина з Рівненщини

На судовому засіданні Михайло не признався до вини, хоча на попередньому слідстві було навпаки.

Тоді, за підсумками попереднього слідства, чоловіка звинуватили в антирадянській пропаганді й агітації, зокрема, в тому, що  «поширював серед селян села Собівка Тучинського району антирадянські наклепницькі чутки, спрямовані на дискредитацію колгоспного будівництва, а також поширював неправдиві чутки про буцімто погане життя робітників у СРСР».

Матеріали слідчої справи містили зізнання чоловіка у цих «злочинах».

Отож, перед судом постав Жигадло Михайло Гілярович, 1888 року народження, із села Собівка Тучинського району Рівненської області, селянин, одружений, батько семи дітей, за національністю поляк.

До арешту Жигадло господарював на власній землі, якої мав 18 гектарів. Поза тим, мав 2 коней, 5 корів, телицю, кілька овець, січкарню тощо.

Господарював, доки не прийшла радянська влада.

Відтоді Михайло Гілярович став «кулаком», себто, за радянськими мірками, злочинцем.

А в березні 1940 року його заарештували.

17 серпня 1940 року Рівненський обласний суд у складі голови Ковшара, народних засідателів Бібко та Гущановської, секретаря Василенко, за участю прокурора Гриценко та захисника Книжника розглянув кримінальну справу щодо звинувачення Жигадла.

Судове засідання розпочато о 20 год. 25 хв.

Оскільки вже на початку підсудний не признався до вини, суд вирішив почати засідання із його допиту.

– 1 лютого 1940 року Собівська сільська рада, позаяк я мав коней, відправила мене перевозити переселенців, які поверталися з радвлади на німецькі колонії, – почав розповідати Жигадло.

– Перевозячи переселенців, я чув від них, як вони обмовляли радянську владу та співали частівки, спрямовані проти колгоспного ладу, такі як: «А в колгоспі добре жить, десять робить, сто лежить, а як сонце припече, то й тих десять утече», «Ходить баба по стерні та рахує трудодні, ні корови, ні свині», а далі слова цієї пісні дискредитували вождя народів тов. Сталіна.

Що ж це за слова такі, що «дискредитували вождя народів тов. Сталіна»? Ось повний куплет частівки:

«Ходить баба по стерні та рахує трудодні,

Ні корови, ні свині,

Лише Сталін на стіні».

Жигадло свідчив далі:

– Крім того, переселенці розповідали, що над трудівниками у радвладі нема жодної опіки та зазначали, що вони тут лише перезимують, а на весну розлізуться, як комахи. Я, приїхавши на другий день після обіду додому, відразу пішов до сільської ради заявити голові про те, що я чув від переселенців. Дорогою я зустрів Колодку Петра, який у той час був заступником голови сільської ради і розповів йому про все, що чув від переселенців, а потім пішов до сільської ради, де були присутні Попович Василь та Жигадло Петро. Для них я також розповів. Крім цих трьох я більше цього нікому не розповідав.

У покази втрутився прокурор. На його запитання Жигадло відповів:

– Між переселенцями були такі, які працювали у шахті на Донбасі, і вони розповідали, що в шахтах за людей зовсім не дбають, та, що над робітниками немає жодної опіки. Про це, про що мені розповідали переселенці, я заявив Колодці Петру, Поповичу Василю та Жигадлу Петру, а вони всі три в той час були членами сільради. Сам від себе я не говорив, що в радвладі погано жити, бо я там не був, я лише повторив слова переселенців.

Далі до показів долучився захисник. На запитання свого адвоката Михайло Гілярович відповів:

– Перевозячи переселенців, я дуже покалічив коня, і, коли я приїхав у своє село, відразу пішов до сільської ради, щоб мені сільрада видала иншого коня, та заявити про все те, що я чув від переселенців. У своєму господарстві я мав 18 гектарів землі, найманою силою я не послуговувався ніколи. Земля моя була піскова та мокра. Від 1915-го до 1918 року я служив у царській армії.

Тут Жигадло мусив відповісти на уточнювальне запитання голови суду:

– Йдучи до сільської ради, дорогою, крім Колодки Петра, я більше нікому не розповідав те, що я чув від переселенців. Червоної армії я для того не зустрічав, що вона через наше село не проходила.

Далі як свідок свідчив Попович Василь Михайлович, мешканець с. Собівка.

– 2 лютого 1940 року я разом з Жигадло Петром сиділи в хаті мого брата. Надвечір прийшов до нас Жигадло Михайло і став розповідати, що, перевозячи переселеців, чув від них, що в радвладі погано людям жити, що в колгоспах люде бідують, та розповів дві частівки, спрямовані супроти колгоспного ладу. Від себе підсудний додав, що такий лад, який існує в радвладі, довго існувати не може і не буде, – засвідчив Попович.

На запитання прокурора свідок Попович відповів:

– Передусім, коли він увійшов до хати, то розповів, що, перевозячи переселенців, покалічив собі коня і домагався, щоб сільська рада дала йому иншого. А потім став розповідати те, що чув від переселенців, а саме, як трудівники живуть у радвладі. При цій балачці були присутні я, Жигадло Петро і дівчина шкільного віку. У присутності нас всіх підсудний заявив, що така держава як радвлада довго не існуватиме, причому зазначав, що при царській та при польській владі було краще жити, аніж при радвладі. Підсудний серед людності цілого села проводив антирадянську агітацію.

За питання захисника підсудного свідок Попович відповів:

– Підсудний вірив у слова переселенців, найманою силою не послуговувався, на мітингах та на різних зборах я по ньому нічого не помічав. Коли Жигадлу Михайлу було погано жити при польській владі, так він нарікав і на Польщу.

– Про те, що радвлада довго не існуватиме, я не говорив, – заперечив сказане раніше підсудний.

– Крім Жигадла Михайла, з нашого села їздили й инші люде перевозити переселенців, але, крім підсудного, я більше ні від кого не чув контрреволюційної балачки, – зазначив свідок Попович на запитання голови суду.

Далі настала черга другого свідка, Колодки Петра Вікентійовича, мешканця с. Собівка.

– У лютому, йдучи з сільської ради, я дорогою зустрів підсудного, який мені став розповідати, про що він чув від переселенців. Говорив він, що в колгоспах з голоду вся худоба пропадає, а біля паши стоїть варта і нікому не дає, та, що там все гниє, на шахтах люде працюють тяжко і з праці нічого не мають. А від себе підсудний додав, що він може дати зрубати голову, що Червона армія так, як сюди прийшла, так і звідси піде, – засвідчив Колодка.

На запитання прокурора свідок Колодка відповів:

– У той час в селі Собівка я був заступником голови сільради й агітатором. Підсудний запевняв мене, що в радвладі з людьми не рахуються. Його в селі вважали селянином-кулаком: мав 18 гектарів землі, 5 корів та 2 коней, земля в нього була піскова і мокра.

На запитання захисника свідок Колодка відповів:

– Коли були якісь зібрання в селі, він на них приходив, але про те, що він радвладою не задоволений, сам мені казав. Як він виховував своїх дітей, – про це мені не відомо.

А далі Колодка доповнив, уже відповідаючи на запитання голови суду.

– Балачки контрреволюційного змісту я від нього чув два рази.

– У селі Собівка я живу з 1937 року. Підсудний часто говорив, що польська держава давала людям культуру, а радвлада зовсім безкультурна, він був задоволений польською владою. Дуже часто в його хаті відбувалися зібрання, на яких він ніколи нічого не говорив, лишень слухав. Він не був осадником, – продовжив свідчити Колодка.

Уточнювальне питання прозвучало з вуст захисника. Колодка відповів:

– Коли я підсудного зустрів на дорозі і запитав куди він іде, то останній відповів, що іде в сільську раду зажадать там иншого коня.

Суд заслухав думку сторін про викликання в судове засідання кількох свідків. Обміркувавши це клопотання, ухвалив відхилити його.

Судове слідство оголосили завершеним.

Слово надали прокуророві Гриценкові, який попросив суд обрати підсудному покару у вигляді позбавлення волі на строк не менше чотирьох років.

Захисник Книжник у своїй промові попросив суд звернути увагу на старший вік підсудного та присудити йому м’якшу покару.

Настала черга і для останнього слова Жигадла у суді: Михайло попросив присудити йому умовну покару.

Суд пішов до нарадчої кімнати, щоб виректи присуд. Згодом повернувся, оголосив присуд та порядок його оскарження.

Отож, Михайла визнали винним в антирадянській пропаганді й агітації, присудили 5 років таборів у далеких краях та три роки обмеження політичних прав після відбуття таборів.

Судове засідання завершено о 23 год. 15 хв.

Відповідно до висновку Прокуратури Рівненської області від 1991 року, Жигадла Михайла Гіляровича зреабілітовано.

Використане джерело:

1. УСБУ в Рівненській області, справа П-6064.