«Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за публікації блогерів»
Profile picture for user SolomiaBobrovska
народна депутатка України, фракція ГОЛОС, рівнянка

Стокгольмський синдром по-рівненськи

З криміналістики нам відомо, що «Стокгольмський синдром» – психологічний несвідомий захисний стан, який характеризується прив'язаністю жертв до кривдника. Зазвичай це відбувається в процесі захоплення, викрадення або застосування насильства до жертви.

Внаслідок цього останні починають співчувати своїм загарбникам та виправдовувати їх дії та мотиви. Цю тему дуже люблять кіносценаристи, фільмів знято чимало. Проте українцям, щоб побачити цей синдром не обов’язково звертатися до кінематографа, завітати до Рівного.

Мало де ще можна побачити, як в центрі міста аж до цього часу стоять монументи двом радянським полководцям, які в часи національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. встановлювали радянську владу, шляхом знищення молодої української держави, вбиваючи тисячі українців.

На території скверу Українських добровольців встановлений пам’ятник росіянину Богомолову Михайлу Михайловичу. Він двічі встановлював радянську владу в місті Рівному.

Вперше у 1920 році у складі Першої кінної армії садиста – «Мотороли свого часу» Семена Будьонного. Вдруге, у вересні 1939, командуючи танковою бригадою Червоної Армії, на честь якої і встановлено так званий «танчик».

Нетривалий час Богомолов був комендантом Рівненського військового гарнізону, а під час неоголошеної радянсько-фінської війни, як справжній «русскій отпускнік» керував автобронетанковими військами Північно-Західного фронту.

У парку культури та відпочинку імені Тараса Шевченка встановлений пам’ятник іншому червоному злочинцю – сербу Олеко Дундичу, який теж у складі будьонівської Першої кінної армії у 1920 році штурмував Рівне, але загинув і став одним із героїв радянської міфології, про якого писали книжки та знімали фільми.

На пам’ятнику, який виконує роль його могили красномовно написано: «Красный Дундич».

Відповідно до положень Закону України про декомунізацію місцеві ради або їхні голови повинні протягом шести місяців з дня вступу закону в дію здійснити демонтаж всіх пам’ятників що встановлені у пам’ять особам, що боролися проти української державності, або були діячами радянського тоталітарного режиму в межах населених пунктів, на які поширюються їхні повноваження.

У випадку, якщо місцеві ради чи їхні голови протягом шести місяців не демонтують такі пам’ятник, це зобов’язаний зробити голова відповідної ОДА протягом трьох місяців. Тому пам’ятники Богомолову та Дундичу мали бути демонтовані, як максимум на початку 2016 року.

Проте до міста Рівного це правило поки не застосовується.

Багаторазові звернення громадськості до міської влади стосовно демонтажу пам’ятників цим діячам не дали результатів.

Міська рада Рівного не бажає демонтувати пам’ятники комуністичним полководцям, адже серед неї чимало людей для яких «танчік Богомолова» – символ дитинства, а «Красный Дундич» місце комсомольських зборів на червоні дні календарю.

Ну як колишні свідомі радянські громадяни можуть посягнути на свою молодість?

Більше того, ці монументи мають й досі статус – пам’ятників історії місцевого значення та охороняються державою, через що будь-які дії пов’язані з їхньою зміною, перенесенням, чи демонтажем потребують попереднього погодження та дозволу органів у сфері охорони культурної спадщини.

Зневірившись у рівненській міській владі, я подала депутатське звернення в Рівненську ОДА стосовно демонтажу пам’ятника Богомолова.

У своїй відповіді Рівненська ОДА аргументувала відмову від знесення пам’ятнику тим, що він не включений до списку осіб, на яких поширюється закон про декомунізацію створений Українським інститутом національної пам’яті та перебуває на державному обліку (згідно з рішенням виконкому Рівненської обласної ради депутатів трудящих № 102 від 17 лютого 1970 року!).

На основі цієї відповіді я підготувала депутатський запит до Українського інституту національної пам’яті з проханням включити Богомолова М.М. до переліку осіб, на яких поширюється дія закону про декомунізацію.

У своїй відповіді інститут національної пам’яті повідомив, що складений ними список має виключно рекомендаційний характер і відсутність у цьому списку радянського полководця, що боровся проти незалежності України не є підставою до невиконання вимог закону про декомунізацію.

Тому рівненські міська рада та ОДА порушують чинне законодавство відмовляючись демонтувати пам’ятники Дундичу та Богомолову.

З метою дотримання чинного законодавства я повторно надіслала депутатське звернення до Голови Рівненської ОДА стосовно демонтажу пам’ятників Богомолову та Дундичу, а також звернення до Прем’єр-міністра України та Керівника Офісу Президента України з проханням проконтролювати виконання Головою ОДА вимог по демонтажу пам’ятників катам українського народу. 

Якщо ви думаєте, що ця проблема актуальна лише для Рівного, то, на жаль, це не так.

Так у Києві й досі стоїть пам'ятник червоному загарбнику міста, героїзованому Сталіним «дорогому товаріщу Щорсу», встановлений 30 квітня 1954 року на перетині вулиці Симона Петлюри та бульвару Тараса Шевченка з нагоди 300-річчя Переяславської ради.

Мотивація місцевих чиновників схожа: пам'ятник історії, красивий кінь та й взагалі сам Леонід Кравчук у 20 років для нього позував.

Червоній ностальгії чиновників сприяють слабка історична пам'ять та побутовий інфантилізм деяких громадян, які ставлять шлунок на противагу гідності, ідентичності та свободі.

Страшних наслідків цього не усвідомлює ні влада, ні частина населення, яка підтримує президентське гасло: «немає різниці, біля якого пам’ятника ти чекаєш дівчину, в яку ти закоханий».

Адже захищаючи «красивий маленький танчик» чи «красивого коня з Щорсом», можна не помітити, як по аналогії з Кримом та Донбасом в решті українських міст з'являться справжні російські танки з новими Богомоловами, Дундичами та Щорсами, намотуючи на гусениці патріотів та знищуючи нашу незалежність.

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте