«Коли-небудь цю справу викриють і нас розстріляють», – про оунівців з Рівненщини

Одного вересневого вечора 1940 року, коли Микола Сидорчук перебував у сільському клубі, то зустрів свого односельця Петра Кучера. Той покликав його надвір для важливої розмови.

Вийшовши, хлопці відійшли вбік, а далі Кучер розповів, що на території Західної України існує Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка бореться за створення самостійної України. Сказав, що й сам є членом цієї організації та запропонував Сидорчукові теж долучитися до неї.

Повагавшись, той погодився, та запитав, хто ще з села належить до ОУН. Кучер відповів, щоби Сидорчук у четвер ввечері прийшов на луг, а там, мовляв, дізнається.

Перегодом на лужку біля ріки Горинь, що протікає побіч села Шубків на Рівненщині, сільська молодь зібралася на гуляння. Доки більшість розважалася, чого зазвичай прагне молода душа, дехто завітав на це дійство з иншою метою.

Зокрема, той таки Петро Кучер цього разу підійшов до Андрія Рідкодубського. Хлопці відійшли вбік, трохи порозмовляли про загальні справи, відтак Кучер повідомив співбесіднику про існування ОУН. Проте подробиць не розповів, а запросив того прийти завтра о 22:00 год. на це саме місце.

Невдовзі після розмови з Кучером, у цей самий вечір, Рідкодубський зустрів ще одного односельця, Олександра Теодоровича. У розмові той зазначив, що на території Західної України існує ОУН і запропонував Рідкодубському також долучитися до неї. Почувши вдруге за вечір про цю організацію, Рідкодубський погодився.

На цей час минув рік, як у Західну Україну прийшла радянська влада та принесла сюди свої порядки. До того тут владарювали поляки. 01 вересня 1939 року на Польщу напала нацистська Німеччина, а 17 вересня з иншого боку те саме зробив СРСР.

Так Німеччина та СРСР спільними зусиллями зруйнували Польську державу. Відтоді Західна Україна опинилася під владою «совєтів». Одначе з таким становищем українці не змирилися. Протирадянську діяльність провадила, зокрема, ОУН.

До початку німецької-радянської війни залишалося ще трохи часу.

Настав четвер вересня 1940 року – день призначеної зустрічі на лузі.

Рідкодубський за вказівкою Теодоровича одразу пішов до умовленого місця. Натомість Теодорович вийшов завчасно, щоб зустріти незнайомця, що мав прийти з боку сусіднього села Тучина, та провести його до решти учасників зустрічі.

До умовленого місця попрямував і Сидорчук. Коли він підходив, то помітив у темряві чиюсь постать. Зблизившись, упізнав Рідкодубського.

– Що ж тут буде? – запитав у нього Сидорчук.

– Коли-небудь цю справу викриють і нас розстріляють, – відповів Рідкодубський.

Перегодом до хлопців прийшов Кучер і повів їх на цвинтар, що біля церкви. Туди мали прийти инші учасники.

Тим часом Теодорович зустрів незнайомця та повів його на цвинтар. Дорогою до них приєднався ще один незнайомець.

За кілька хвилин пролунав стук біля церкви, у відповідь Кучер також постукав. Після цього умовного сигналу підійшли Теодорович та двоє незнайомців. Себто всього присутніх біля церкви назбиралося шестеро. Крім двох незнайомців, це були:

Кучер Петро Павлович, 1921  р.н., мешканець с. Шубків тогочасного Тучинського району Рівненської області, українець, працював секретарем у тутешній школі, неодружений;

Теодорович Олександр Семенович, 1909 р.н., мешканець с. Шубків, українець, за фахом зоотехнік, неодружений, активний учасник діяльности просвітянської хати у селі;

Рідкодубський Андрій Михайлович, 1916 р.н., мешканець с. Шубків, українець, домороб з лозоплетення (дрібниий промислоовець, що готує різні ви́роби вдоома, рукаами, без фабриицьких машиин, або на проостому приладді), розлучений, писав вірші;

Сидорчук Микола Мойсейович, 1920 р.н., мешканець с. Шубків, українець, працював у своїй господарці, неодружений.

На початку зборів один з незнайомців, що мав псевдо «Коля», розповів про становище, в якому перебуває українська нація, та про історію України. Відтак поставив хлопців у шеренгу і сказав: «Віднині ви члени Організації Українських Націоналістів, що бореться за створення Самостійної України.»

Опісля запропонував хлопцям заприсягтися, що вони й зробили. При цьому незнайомець читав Декалог українського націоналіста, а решта – повторювали.

Далі розповів про завдання, що їх ставить перед собою ОУН, та про правила конспірації.

Другий незнайомець увесь час стояв на сторожі.

Урешті завершили та розійшлися.

До кінця 1940 року хлопці ще разів зо п’ять збиралися у пізню пору доби. Ці збори відбувалися у старій хаті Кучера, за винятком одного разу, коли їх провели біля клуні Рідкодубського.

Майже кожного разу у зборах брав участь оунівець на псевдо «Коля», що приходив з боку Тучина. Розмовляв літературною українською мовою.

Ще від початку «Коля» наголосив, що кожен український націоналіст має добре знати історію України, отож, щоразу щось розповідав про неї. Поза тим, повсякчас нагадував присутнім про завдання ОУН та правила конспірації.

З огляду на це, у своїй діяльности хлопці послуговувалися псевдами: Кучер – «Гармашиха», Теодорович – «Корж», Рідкодубський – «Буровий», Сидорчук – «Дубина».

Ще «Коля» зазначив, що оунівці не повинні вживати горілку та курити.

Якось він запропонував хлопцям записати кілька пісень, одна з яких містила такі слова:

«Запрягайте, хлопці, коней,

Та поїдем воювать,

Проклятущую комуну

З України виганять!»

Того разу, коли збори відбулися біля клуні Рідкодубського, по завершенню Теодорович попросив Рідкодубського взяти оунівця «Колю» на ночівлю. Отож, «Коля» пробув у Рідкодубського добу – до наступного вечора, а з настанням темряви пішов.

Докіль він перебував у Рідкодубського, той дав йому прочитати два своїх вірші: «Слова батькові» та «Світанок». Прочитавши, «Коля» виправив у них граматичні помилки.

Окрім участі у зборах, хлопці долучилися до діяльності ОУН ще й власними коштами. Зокрема,  Рідкодубський здав на фонд організації 29 рублів, Теодорович та Сидорчук – по 5 рублів.

Як членам організації Рідкодубському та Сидорчукові навіть видали оунівські значки.

У грудні 1940 року Кучера викликали в районний відділ НКГБ, де зобов’язали таємно співпрацювати з ними. Проте виконувати цю вказівку він не хотів, за що йому самому загрожував арешт.

Щоб уникнути цього, Кучер вирішив переховуватися. Щоправда, про становище, в якому опинився, розповів Теодоровичеві, Рідкодубському і Сидорчукові. Опісля став переховуватися.

Деякий час про Кучера не було вістки. Проте у січні 1941 року хлопці дізналися, що він з’явився і хоче з ними зустрітися.

Невдовзі, 22 січня того самого року, о 22:00 годині, Теодорович, Рідкодубський та Сидорчук прийшли на зустріч з Кучером до Шубківського лісу. Вийшовши з лощини, Кучер передусім запитав, що про нього балакають люди, та що в селі відбувається. Поспілкувавшись ще трішки, попрощалися.

Загалом ця зустріч тривала недовго. На останок Кучер шепнув Теодоровичеві, що до 12 години ночі з’явиться в його дворі. Розійшлися. Кучер попрямував у напрямку до Шубківського лісу.

Ані того дня, ані наступного, у дворі Теодоровича Кучер не з’явився.

Наприкінці березня 1941 року, десь о 23 годині, Теодорович почув гавкання собаки. Вийшовши надвір, побачив Кучера біля хліва. Той передав йому зошит, що містив записані дати історичного розвитку України. Натомість Теодорович віддав йому гроші, що їх зібрав на фонд організації.

Ще Кучер запевнив, що згодом знову прийде до Теодоровича, та показав обріз наявної у нього гвинтівки.

Одначе це була остання зустріч Теодоровича з Кучером.

Зошит, що його Теодорович отримав від Кучера, він дав Рідкодубському. Після прочитання той його повернув.

Тим часом Німеччина та СРСР нарощували військову міць. Ці вдавані союзники, які нещодавно разом розділили Польщу, тепер готувалися до війни між собою.

Органи НКВД та НКГБ вишукували всіх, хто будь-яким чином загрожував «совєцькій» владі. Дотягнулися їхні руки й до шубківських оунівців.

29 травня 1941 року заарештували Рідкодубського, 04 червня – Теодоровича, а 06 червня – Сидорчука. Обшукавши оселі, у Рідкодубського вилучили 60 аркушів усіляких листів, у Теодоровича – гвинтівкові капсулі, а в Сидорчука – набір гумового шрифту польською мовою, 22 аркуші всіляких листів, 18 світлин, 4 книжки та компас.

А далі було слідство та допити як його невіднятний складник.

Однак довго воно не тривало: останній допит у справі податовано 18 червня 1941 року. А вже 22-го числа спалахнула німецько-радянська війна. Колишні союзники – нацистська Німеччина та комуністичний СРСР – зійшлися у смертельному герці!

Початок війни завадив розслідуванню справи. Постало питання, що робити з в’язнями, що їх утримують у тюрмах Західної України. Рішенець ухвалили простий: тих, кого не могли зевакуювати, вирішили розстріляти.

Однак хлопців така доля оминула – їх доставили до міста Камишин Сталінградської області РСФСР, де продовжили розслідувати справу.

Щоправда, якихось нових вагомих матеріалів у перебігу цього розслідування не здобули. Восени 1941 року його завершили на підставі документів, здобутих ще під час довоєнного слідства на Рівненщині.

Зрештою, 18.11.1941 затвердили звинувальний висновок, в якому хлопців звинуватили за статтями 58-2 (збройне повстання або будь-яка дія з наміром силоміць відірвати від Радянського Союзу будь-яку частину території або вторгнення з метою захопити владу) та 58-11 (будь-яка організаційна діяльність, спрямована на підготовку і вчинення контрреволюційних злочинів) Кримінального кодексу РСФРР.

21.12.1941 Судова колегія з кримінальних справ Сталінградського обласного суду в місті Камишин, у складі головувальника Миронова, народних засідателів Курсєкової та Панової, секретаря Павліка розглянула справу щодо Теодоровича, Рідкодубського та Сидорчука і засудила їх до найвищої кари – розстрілу й сконфіскування майна.

16.02.1942 Судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду РСФСР у складі головувальника Пашутіної, членів – Хайбулліна та Шевченко, залишила в силі присуд щодо Теодоровича та Рідкодубського, натомість Сидорчукові замінила розстріл на 10 років позбавлення волі та 5 років обмеження політичних прав.

Одначе зміна присуду не врятувала Сидорчука – 13.03.1942 він помер у радянських таборах.

Аби зберегти життя Теодоровичеві й Рідкодубському, до Президії Верховної Ради СРСР скерували клопотання про помилування. Заслухавши його 09.04.1942, і ця інстанція залишила присуд в силі. Так поставили крапку на долях двох людей.

22.04.1942 Теодоровича та Рідкодубського розстріляли.

Стосовно до Кучера П.П., то він ще тривалий час брав участь в українському підпіллі. Врешті-решт у червні 1949 року його затримали – виявили у схроні, облаштованому у батьківській садибі. При собі він мав націоналістичну літературу, власні рукописи та малюнки.

22.03.1950 Особлива Нарада при МГБ СРСР постановила ув’язнити Кучера за «участь в антирадянській банді українських націоналістів» на 10 років виправно-трудових таборів. Але туди він не потрапив, позаяк 04.04.1950 помер у тюрмі міста Острога на Рівненщині.

Відповідно до висновків Прокуратури Рівненської області від 1993 року, Теодоровича, Рідкодубського, Сидорчука і Кучера зреабілітовано. Та хоча висновки про реабілітацію і поновлюють добру славу необґрунтовано засуджених людей, проте втрачене життя не вернеш.  

Використані джерела:

1. УСБУ в Рівненській області, П-13406.

2. УСБУ в Рівненській області, П-14351.