«Не скажу, що буде третій Майдан, але ми вже не такі, як були раніше», – дружина героя Небесної Сотні Вікторія Опанасюк

«Моєму сину було було майже місяць від народження, то я на довго не їздив… Хоча як дізнався, що у Валерія стільки дітей, відчув себе боягузом. Він був командиром нашої групи, ми в лікарні пильнували поранених майданівців, щоб їх не витягнули «беркути» чи мєнти.

Говорили про риболовлю, кораблики на радіоуправлінні, він казав, що може зробити такий… Розповідав, що має п'ятеро дітей: одного від першого шлюбу та чотирьох від другого. Казав про сина, який любить читати, хоча маленький.

Дочка питала, що він їй з Майдану привезе. Він відповів – свободу. 

За три дні нашого знайомства я зрозумів, що він дуже хоче змін в країні. Востаннє бачив його на автовокзалі в Рівному. Він сказав, що ще поїде на Майдан, як одужає. Коли почалися розстріли, мені прийшла смс – хто може, їдьте на Майдан. Мене сім'я не пустила.

А він поїхав у лютому якраз на розстріли».

Так згадує Героя Небесної сотні Валерія Опанасюка інший майданівець і художник – Андрій Шевчук. Він провів із Валерієм у Києві три дні в січні 2014 року. Разом чоловіки чергували в лікарні.

Валерій Опанасюк – один із 48 учасників Революції Гідності, які загинули в Києві 20 лютого. У їхньому вбивстві обвинувачують п’ятірку ексберкутівців – ексзаступника командира київського «Беркуту»Олега Янішевського, бійців Сергія Зінченка, Павла Аброськіна, Сергія Тамтуру та Олександра Маринченка.

Двоє з них були у слідчому ізоляторі з квітня 2014-го, троє – з лютого 2015-го. У жовтні минулого 2019-го із СІЗО під нічний домашній арешт вийшов Тамтура, у грудні – Маринченко. Усіх п’ятьох внаслідок великого обміну віддали на окуповані території. Президент Володимир Зеленський назвав їхню участь умовою обміну. 

8 лютого двоє з п’яти ексберкутівців – Тамтура та Маринченко – повернулися з окупованих територій, аби «відновити чесне ім'я спецпідрозділу “Беркут”». Суд у їхній справі продовжується.

«Четверта влада» поговорила з дружиною Валерія Опанасюка Вікторією на першому судовому засіданні після звільнення ексберкутівців. Вона п’ять років їздить на суди у справі Майдану до Києва й досі не знає, хто вбив її чоловіка.

– Коли ви дізналися, що у вбивстві вашого чоловіка підозрюють 5 ексберкутівців? 

– Коли йшли розслідування. Я не знала, хто саме це зробив, знала лише, що беркутівці стріляли. Кулі, фрагменти – це все передали в суд, і вже тут, у суді, розглядали, і ми дізнавалися – хто, що, до чого і як. Це був 2015 рік.

– А коли приїхали на перше судове засідання?

– Ми приїжджали часто, навіть коли нас і не викликали як свідків. Коли була моя справа, то дзвонили прокурори, я приїжджала і свідчила. Це було неодноразово. 

– Ця справа дуже велика, до неї входить 48 загиблих саме 20 лютого, 80 поранених. Коли ми приходили, то якусь справу вели, і всі докази – не тільки в моїй справі, а по кожному загиблому, постраждалому – розглядали впродовж цих п’яти років.

– Скільки засідань ви відвідали за п’ять років?

Десять, може, двадцять.

– Їздили машиною всіма рівненськими родинами? 

– Не завжди. Бувало, що я була сама, бувало, разом. Їздила маршруткою або всі разом машиною, скидалися і приїжджали.

– З яким відчуттям поверталися до Рівного: що стаєте на крок ближче до істини чи що ситуація не змінюється?

– Щоразу у суді ми сподівалися, що мине час і ми дійдемо до логічного завершення – винесення правдивих, справедливих вироків. 

– Коли я приїжджала… це було розчарування. Коли суди мали закінчитися, ніхто достеменно не знав. Але була надія на справедливе рішення суду.

– Якими ви запам’ятали з цих засідань ексберкутівців? 

– Вони не виглядали як люди, які справді відчувають свою провину чи жалкують. Було відео, на якому вони говорили, що не винні. Було відео, на якому казали, що виконували свій службовий обов’язок. Фактично вони заперечували свою причетність до розстрілу людей.

– Вони дивилися в очі суддів, потерпілих, адвокатів?

– Дивилися, але співчуття в їхніх очах не було. У них були скляні очі. Крім того, їхні адвокати сиділи такі набундючені, впевнені, що вони захистять своїх клієнтів. Адвокатів узагалі було троє.

– Беркутівців, яким інкримінували вину, було 26. До того, як подали документи в суд, вони здебільшого втекли в Росію, до країни-агресора. Залишилося шестеро. Перший —  Садовник. Його випустили під домашній арешт, і він зразу втік у Росію (ексзаступник командира роти «Беркуту» Садовник перебуває в розшуку Міністерства внутрішніх справ з 4 жовтня 2014 року. У грудні того ж року отримав громадянство Росії, РФ відмовилася його видати Україні, – ред.).

– Ще п’ятеро: Тамтуру та Маринченка випустили під домашній арешт, а ще троє сиділи за ґратами. І ось їх на цьому апеляційному суді випустили.

– Їхні родичі з вами ніколи не намагалися поговорити?

– Не знаю, як з ким, але зі мною ніколи.

– Як часто за ці п'ять років звучало ім’я саме Валерія Опанасюка? 

– Не можу сказати, як часто це відбувалося. Коли дивилися відео розстрілів людей, казали про час: того вбили в такий-то час, то в такий-то, того в такий-то. Коли це обговорювалося, то звучали імена загиблих. 

– Яка картинка 20 лютого склалася у вас після п'яти років засідань? Як розгорталися події?

– Коли це все почалося, я була вдома з дітьми, у мене їх четверо. Найменшим на момент розстрілу було 3 і 4 рочки. Я не знаю, як це почалося, а в суді дізналася, що чоловік загинув на вулиці Інститутській, приблизно о 9:20.

– А те, що ви чули на суді, дивилися відео, — це все складалося в цілісну картинку подій 20 лютого?

– У мене складалася жахлива картина. Коли розстрілювали ні в чому невинних людей, які хотіли відстояти свої права. Їх просто розстрілювали як… Вони йшли зі щитами, дрючками, стояли за деревами, а їх просто розстрілювали. Яка в мене може скластися картинка? Це жахливо. 

– Чи є після 5 років відчуття того, що ви досі живете в невідомості, не знаєте, що сталося 20 лютого? 

– Не можу сказати, що в мене є відчуття невідомості. Є відчуття втрати чоловіка, батька своїх дітей. Я цим живу вже 6 років. Без чоловіка, без батька, без допомоги, без підтримки для дітей, без виховання чоловічого. 

– Мені хотілося би повернутися назад, і щоб цього не було. Щоб чоловік був живий, підтримував мене, допомагав виховувати та ставити на ноги дітей. Але я розумію, що цього не повернеш. Розумію, що люди виходили на Майдан не просто так. За цінності, за вільне висловлювання своєї думки, за судову систему, якій можна довіряти.

– А що ми бачимо зараз? Хто керує судом? Президент, генеральний прокурор. Суд – це державний орган, який має бути незалежним від президента чи інших органів. Він має виносити рішення без впливу інших людей чи обставин. А зараз правосуддя як такого немає, довіри людей до суду немає.

– Після того, що відбулося в Апеляційному суді, я взагалі втратила віру в те, що ми можемо добитися справедливості у цій справі. Окрім того, ці беркутівці проходять у справі державної зради Януковича. Якщо ця справа розвалиться, то й та теж. 

– Що буде далі, я не знаю, мабуть, як ви кажете, я у невідомості. Наші адвокати та ми, родини, намагаємося робити все, щоб повпливати і на президента, і на генпрокурора, на органи державної влади, аби вони якось схаменулися. Наскільки це можливо – час покаже.

– Коли ви дізналися, що ексберкутівців готують на обмін? 

– У ЗМІ були згадки, але конкретної інформації, що їх готують на обмін, не було. Про апеляційний суд ми дізналися 26-го ввечері після 20 години. Наша адвокат Закревська Женя повідомила, що наче на завтра готується судове засідання про зміну запобіжного заходу ексберкутівцям. Уже о 9 ранку 27 числа вона була в суді й чекала, на котру годину і де цю справу слухатимуть. 

– Того ж дня, 27 числа, коли був суд, нам не дали повісток, належним чином про це не повідомили, не надали копії апеляційних скарг. Під час розгляду прийшли нові люди, як виявилося – це була нова група прокурорів. На наступний день, 28 числа, новий склад прокурорів дав від Рябошапки листа, в якому йшлося, що ці беркутівці готуються до обміну.

– Це було щось раптове?

– Так, ми йшли в суд, щоб їх не випустили під домашній арешт. А прийшли – крім того, що змінили сторону обвинувачення, то ще й оголосили, що ці люди йдуть на обмін. Усе було настільки швидко, нікого не попередили… ми були, як оті сліпі котята, які не знають, що на них чекає.

– Ніхто з Офісу президента чи генпрокурора не пояснював вам, чому це роблять? 

– Ні. 27 числа, коли відбулося засідання в апеляційному суді, ми ввечері зібралися з потерпілими, родинами загиблих героїв Небесної Сотні, адвокатами і пішли до Офісу генерального прокурора. Нас туди не пустили, ми на вулиці написали звернення – його не прийняли в Генпрокуратурі. Ми його опублікували на фейсбуку.

– Вимагали зустрічі з генпрокурором, аби він пояснив, що це таке відбувається у судовому засіданні. На підставі чого він звільнив наших прокурорів, які вели цю справу, на тих, які взагалі не знають і підтримують не потерпілих, а підтримують сторону обвинувачення. З нами до цього часу ніхто не зустрівся, не подзвонив, не пояснив. 

– Перша та остання, мабуть, зустріч із Зеленським була 21 листопада, у День відзначення Гідності та Свободи. Мене не було. Наша громадська організація «Родина Героїв Небесної Сотні» делегувала декілька родин на зустріч з президентом. До цього часу він до нас не звернувся, ми до нього написали звернення, чекаємо на відповідь.

– Також різні родини подали в обласні ради звернення, просимо підтримати наші вимоги. Ми розклали по пунктах, як велося розслідування, чому так довго. Пояснили, чому ця справа 48 вбивств і 80 замахів на вбивство, – найбільша за всю історію України й не має аналогів. Це приблизно 140 томів справи в суді.

– Справу насправді розглядали максимально швидко, враховуючи кількість епізодів. Суд двічі на тиждень розглядав справу, було понад 200 засідань. Ми зазначили декілька вимог до Офісу генпрокурора, ДБР, законодавства України і просимо наші обласні ради врахувати та підтримати нас у зверненні до Офісів генпрокурора та президента.

– Що б ви хотіли почути від Зеленського?

– Хотілося б із ним зустрітися, подивитися йому в очі. Щоб він пояснив, що взагалі відбувається, чому це робиться таємно. Він як президент має вийти до народу та пояснити свої дії. Цього не сталося. Він мав пояснити, чому він так вчиняє, порадитися з нами, ми б йому свою думку сказали.

– Ми ж не проти обміну як такого, але ж є закони та Конституція, які мають бути для гаранта на першому місці. Він фактично їх усіх порушує. 

– 28 грудня рішення відпустити беркутівців зал зустрів криками «ганьба». Це слово було співзвучним з тим, що ви відчували в той момент?

– Звичайно. Це більше, ніж ганьба. Судову владу зґвалтували, її там просто не було. Колегія суддів вчинила злочин, вони порушили норми Кримінального процесуального кодексу, морально-етичні. Не врахували ті обставини, які справді треба було врахувати. 

– Як на мене, вони взагалі не мали права. Ми їм неодноразово заявляли відвід: як суддям, так і прокурорам. І вони відхиляли всі наші зауваження. Я досі вважаю це незаконним і думаю, що буде справедливе рішення і покарають тих, хто до цього причетний.

– Тобто це була ганьба не прокурору, не президенту, а системі правосуддя?

– Це була їхня спільна ганьба.

– Як поводилися беркутівці на цьому засіданні?

– На попередніх засіданнях вони завжди були за огорожею, а вже в апеляційному суді був конференц-зв’язок із СІЗО, тому що вони побоялися прийти. Ті двоє, які були під домашнім арештом, Сергій Тамтура та Олександр Маринченко, прийшли.

– Поводилися спокійно, переживання в їхніх очах я не побачила. Зараз я можу зробити висновок, що вони, найімовірніше, вже знали, що їх будуть передавати, і почувалися спокійно.

– Відчуття справедливості згубилося після того, як беркутівців віддали на обмін?

– У мене тиск піднявся настільки, що навіть рвотний рефлекс підсилився. Не було слів, одні емоції, чесно. Втрата віри в правосуддя як таке в нашій Україні. Не знаю, що має статися, щоб вона у мене відновилася. 

– Чи чекаєте ви ще на вироки у цій справі?

– Коли люди вийшли на Майдан, вони показали, що саме народ обирає владу, а не влада обирає їх. Я думаю, що люди все-таки прокинуться.

– Не скажу, що буде третій Майдан, але ми вже не такі, як були раніше. Ми вже обізнані – як, що, до чого. Ми переконалися, що все-таки можна добитися справедливості. Якщо не через суд, то, можливо, дійде до того, що люди знову вийдуть на Майдан.

– Віра завжди помирає останньою. Не скажу, що я вірю, але мені дуже хочеться вірити, що все-таки справедливість у нашій країні відновиться.

– У вас четверо дітей. Що ви їм розповідаєте про суди, коли повертаєтеся до Рівного?

– Ви знаєте, вони останнім часом мене й не питають. Вони звикли, що я часто у від’їзді на Київ, їм доводиться мене чекати.

– Звичайно, діти хочуть розуміти, вони вже трішки доросліші. Прийде час, і мені доведеться їм пояснити достеменно. Якщо доросла людина не розуміє всього, що зараз відбувається в країні, зокрема в законодавчій системі, судовій, то діти тим паче – вони ще маленькі. Інколи буває, що мені мені не хочеться їх засмучувати. Кажу: так, я була в суді, так, триває розслідування, а що там буде – життя покаже.

– З одного боку, я втратила чоловіка, а з іншого – пишаюся, що він не злякався, приїхав на Майдан, був разом із людьми, із побратимами, відстоював права і свободи людей, гідне майбутнє для наших поколінь. Я певною мірою йому дуже вдячна, що він мав такий чоловічий стержень і патріотичну позицію. Він не втік, не злякався, а був там, був у найпекельніші моменти, де його потребували. 

– Звичайно, я його вже не поверну. Але ми дуже горді за нього як за чоловіка і батька. Мої діти навчені, що їхній тато – герой.

– П'ятирічні поїздки на суд – це для вас боротьба за що? За пам’ять свого чоловіка, за справедливість?

– Ми як на долоні у всієї України, не тільки України, а взагалі всіх країн. Майдан, на мою думку, розвернув обличчям до нас всіх, і показав, що ми сильна нація, сильна країна, ми патріотичний народ і ми вільні люди. Ми хочемо жити у вільній, незалежній, демократичній і патріотичній країні. І за пам’ять теж. Наше покоління має пам’ятати, за що ці люди гинули, чого вони добилися, що вони прагнули змінити.

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі або на сторінку у фейсбуку.