Що для мене вишиванка

Мої дві вишиванки я люблю вдягати не тільки на свято. Самі сорочки зношувалися і шилися нові, а вишивка пришивалася знову.

Першу вишиванку мені подарували батьки Олег Поровчук і Євгенія Поровчук десь у середині дев'яностих. Купив я її у знаної рівненської вишивальниці та однієї з перших рівненських рухівок – Вероніки Велігурської (на фото – зеленого кольору). Її назва – «Колір надії».

Кожну вишиванку пані Вероніка якось називає, а орнаменти придумує сама. Нещодавно спілкувався з нею телефоном, вона у свої поважні літа далі вишиває і притому, без окулярів.

Мої спогади, пов'язані з цією вишиванкою, про період надії та сподівань. Були великі сподівання у мене і в друзів на відродження християнської віри в народі та нашої Церкви, на поступ Української держави. Тоді у вишиванках мало хто ходив повсякденно, натомість, ми носили вишиванки не тільки на рухівських, молодорухівських, пластових чи братських церковних заходах, але й повсякчас.

Наприклад, я ходив в університет викладати у «Кольорі надії», ходив на церковні прощі чи їздив на молодорухівські й братські табори на «Козацьких могилах» у Пляшевій, пластові табори. Дуже цікаво було спостерігати за реакцією людей на вишиванку під час моїх подорожей автостопом Україною та світом. Буває стоїш з наплечником при дорозі, стопиш, а водії та пасажири аж голови повертають на 180° і проводжають тебе допитливим поглядом.

Була в мене у той час інша надія – зустріти хорошу, добру і віруючу дівчину, щоб любити один одного, бути разом, мати сім'ю, дітей. Господь благословив мені таку зустріч під час моєї прощі до Почаєва і Божої гори з нашим молодіжним братством.

Моя дружина Оленка Поровчук вишила з любов'ю мені нову вишиванку (на фото червона). Це наслідування буковинського взору. Вона мені особливо дорога, бо це подарунок від серця моєї дружини і мами наших шести дітей. Це один з багатьох її прекрасних подарунків.

Дякую Богові за це і бажаю всім нам вчитися бачити прекрасне, яке завжди поруч, любити це прекрасне і берегти.