Банди Волині (1993–1996). Частина перша

Джерело
Ілюстративне фото з сайту fanaberiy.net

Двадцять років тому…

Рівно двадцять років тому виконано вирок у справі Олександра Іванова, засудженого до розстрілу за вбивство Вадима Плюща, сина тодішнього спікера Верховної Ради України.

У камері смертників Іванова тримали понад рік. На суді він стверджував, що зізнання в убивстві з нього вибили в слідчому ізоляторі. Пише Ігор Чуб для «Хронік Любарта» на Фейсбуці.

У 1995-му було убито донецького авторитета Ахатя Брагіна, у 1996-му – політика і бізнесмена Євгена Щербаня.

Було чим «похвалитися» і Волині.

Сьогодні ми починаємо згадувати, як усе було «у нас».

1. БАНДИТИ НА ЕКСПОРТ  

Польська газета «Кур’єр Любельський» у середині 90-х років у статті «Жорстокі злочинці з незначним акцентом» писала: «Довготривале слідство, яке вели правоохоронці Хелма, встановило, хто саме по-звірячому замордував подружжя пенсіонерів із Барок.

На лаві підсудних – троє громадян України. Навіть найдосвідченіші поліцейські та співробітники прокуратури зізналися, що не пам’ятають випадку, щоб убивство було скоєне так жорстоко!»

Як виявилося, злочинці працювали чорноробочими в тому самому селі на хелмсько-волинському кордоні.

Убивць відшукали у Баришівці Київської області. «Це стало можливим за допомогою волинської міліції та прикордонників», – говорять хелмські поліцаї».

«Бандити на експорт», перебуваючи в Польщі, відправляли на той світ не тільки тамтешніх жителів, а переважно своїх земляків.

Далі «Кур’єр Любельський» розповідає про убивство двадцятип’ятирічного Петра Саса.

Прив’язані до дерева рештки трупа Саса знайшли у серпні 1995 року в лісі у Хелмському воєводстві. Як виявилося, троє злочинців убили його, щоб відібрати автомобіль «Форд-Сієра».

Через деякий час двох із трьох убивць затримали волинські УБОЗівці на автопереході «Ягодин».

У них відшукали і знаряддя тортур, зокрема удавки, виготовлені з гітарних струн. Їх було викрито й у скоєнні ще одного розбійного нападу на території сусідньої держави. У результаті цього нападу потерпілий позбувся автівки «Ауді-100».

Двох із трьох убивць Саса засудили до 12 років позбавлення волі. Третій вчасно зметикував, що й до чого, втік до Ізраїлю на постійне проживання, там прийняв ізраїльське громадянство.

Відтак видача його українській стороні унеможливилася, майже унеможливилася. На жаль, автор не зміг дізнатися, чи отримав третій із злочинців строк.

…Коли вдова Саса приїхала до Луцька, щоб забрати автомобіль, який став причиною загибелі її чоловіка, ключі цій жінці віддав особисто тодішній начальник відділу боротьби з міжнародною злочинністю УМВС України у Волинській області Дмитро Юзвик.

– Територію Польщі поділено на сфери впливу, – казав Юзвик.

– Хтось контролює свою ділянку дороги і збиває мито з власників авто. Хтось тримає ринок Любліна, хтось – Хелма, Влодави, Замостя чи Варшави. Скоюють злочини проти українців і поляки. Втім українці поводяться набагато жорстокіше і переважно убивають чи грабують своїх земляків. 

Тобто випадок із Сасом непоодинокий. Задовго до його убивства Польщу заполонили злочинці з усіх країн СНД, у тому числі з України і, зокрема, звичайно ж, з Волині.

Регулярність, з якою в сусідній державі викрадали автомобілі, рекет, розбої, дозволяє зробити висновок: волинські злочинці почувалися у Польщі як удома.

Авторекет був одним із найулюбленіших занять українських «бригад» у Республіці Польща.

Скажімо, у середині 1995-го на автопереході «Ягодин» співробітники волинського УБОЗу разом з волинськими митниками та прикордонниками затримали автомобілі ВАЗ-2107, BMW та «Опель», що в’їжджали в Україну.

Виявилося, що дві з цих трьох автівок група українців відібрала у своїх земляків неподалік Варшави. «Злочинці на експорт» не гребували навіть вимаганням спирту – по кілька десятків пляшок з жертви, яка потрапила під руку.

А втім, помилковою була б думка, що на території Польщі українців убивали суто українці.

У квітні 1996-го поліція Любліна в одному із закутків цього міста натрапила на поліетиленовий мішок з рештками людського трупа. Обличчя було понівечене, руки та ноги відрубані, а тому ідентифікувати особу виявилося надзвичайно важко. Єдине, що не викликало сумніву, – стать жертви: жінка.

Українська сторона стала шукати тих, чиї родичі кілька місяців тому виїхали до Польщі і тривалий час не давали про себе знати. В одній із волинських сімей сказали: так, наша родичка поїхала працювати до одного поляка ще перед Різдвом. Навіть повідомили точну його адресу!

На кухні в хаті цього поляка виявили плями від крові, у руках правоохоронців опинився і скальпель, яким убивця розчленив жертву. Причина убивства – ревнощі. Потерпіла, коли приїздила працювати до Польщі, співмешкала зі своїм майбутнім убивцею, якому було… шістдесят літ!

2. НАРОДЖЕНІ НА «ВАРШАВЦІ»

Епоха народжує героїв.

Та епоха народила рекетирів, бандитів, бригади, авторитетів, кидал, братву, убивць.

Розвитку організованої злочинності як в обласному центрі Волині, так і в інших містах регіону сприяло сусідство Волині з Польщею, наявність не так далеко від Луцька державного кордону.

Бо, можливо, якби не кордон неподалік, у Луцьку не було б саме такого Варшавського ринку, де і поляки, і українці торгували привезеним з Польщі крамом.

– Знаю у Луцьку групу людей, процвітання яких розпочалося десь так у році 1987-му – саме з відкриттям «варшавки», – говорив років з двадцять тому тоді начальник головного «антибандитського» відділу управління із боротьби з організованою злочинністю волинської міліції, ще підполковник, фактично один із співавторів цього твору Олександр Сохацький.

– Причому вони – не перекупники, а ті, хто брав з перекупників данину за вхід на ринок та за право там торгувати. І коштувало це право від десяти радянських карбованців до п’ятдесяти. Уже тоді на ринку сформувалися угруповання з різними функціями.

Хтось крав сумки, пролазячи під прилавками. Хтось виривав речі у поляків просто з рук і передавав їх по ланцюжку – якомога далі, до того свого подільника, якого продавець не бачить.

Самі ж поляки демонстрували потенційному покупцеві речі суто по одній штуці, при цьому міцно учепившись за цю річ обома руками! У поле зору рекетирів-початківців не міг не потрапити кооперативний рух.

А 1989-й ознаменувався початком масових ігор у наперстки та вибиванням грошей з неугодних (зокрема і з наперсточників, які не хотіли сплачувати данину) у лісі поблизу Гаразджі.

Згодом рекет набуває цивілізованих рис, стає «комерційним». На базарі жодна група злочинців нічого не краде і не вимагає – не той рівень. Бандити, вийшовши з кліток, одягають малинові піджаки й сідають в іномарки.

Кілька літ – року так до 1994-го – справді були періодом малинових піджаків. Угруповання вже знаходять спільну мову. Бандити уже знають, що таке корупція.

Але підростає молодняк, який хоче зайняти місце старших.

– Коли той, хто вважався найбільшим у місті авторитетом, потрапляє у місця позбавлення волі, неодмінно починаються якісь перестановки, – розповідав Олександр Сохацький.

– Хтось від когось відколюється, хтось до когось приєднується. Групи роздроблюються, а отже, їх більшає. Одна група стає впливовішою за іншу, а іншій це, звичайно, не подобається. Хтось зі злочинців гине, хтось когось у цьому підозрює. Суперечка йде за підпорядкування собі комерцій: спиртової, бензинової тощо.

Великі міста намагаються узяти під опіку, у разі непокори покарати міста менші. Луцьк і Київ – не виняток.

Конфлікти між містами були надзвичайно жорстокими, і що більше місто, то страшніший конфлікт.

На стику 1993 та 1994 років львівська братва з почестями провела в останню путь чотирьох автозлодіїв.

Трупи було доставлено з Москви. Одна з московських груп запросила до російської столиці сімох львів’ян, які спеціалізувалися на автомобільних крадіжках на замовлення, начебто для обміну досвідом.

Чотирьох із них перехопила московська «фірма»-конкурент. Московські колеги влаштували хороший «допит» – дробили хлопцям кістки, здирали шкіру з живих. Насамкінець цих чотирьох львів’ян розстріляли впритул. 

Чому ж розцвів рекет?

Найбільше – через боязнь тих, кого рекетнули, зізнатися правоохоронцям, що вони –  потерпілі, жертви вимагачів; боязнь за своє життя та здоров’я, життя та здоров’я рідних. Подібне боягузтво – це також невпевненість у тому, що міліція, суд рекетирів покарають.

– Вимагання – латентний вид злочину, – казав Олександр Сохацький. – Коли не було заяви про вимагання, ми не могли відкрити кримінальної справи. Просто збирали інформацію про братву.

Ситуація направду здавалася парадоксальною. Ми знаємо в обличчя бандитів, бандити знають в обличчя нас. Ми створювали пошукові групи з осіб, з якими бандити не знайомі. У нас дуже складний шлях збору доказової бази: оперативник – слідчий – прокурор – суддя.

І якщо якась із цих ланок заражена корупцією, рекетир гулятиме на свободі. Визначення слова «вимагання», що було прописане у Кримінальному кодексі, змінилося аж 1991-го, тобто фактично вже тоді, коли рекет став поширеним явищем. Хоча чимало вимагачів, на яких потерпілі написали заяви, таки відбували покарання.

Або ж візьмімо до уваги тодішнє визначення терміну «бандитизм». Злочин ми могли назвати бандитизмом тільки тоді, коли під час нальоту в руках злочинців була вогнепальна зброя.

Втім майже всі бандити використовували не вогнепальну, а хорошу газову зброю. Але коли той, на кого нападали, бачив у руках пістолет, навряд чи він розмірковував, нарізна це зброя чи гладкоствольна, справжній «Макаров» чи його макет, вогнепальний він чи газовий.

– Злочинний світ дуже хитрий, – додавав Сохацький. – Наприклад, наприкінці 80-х – на початку 

90-х клієнт, купуючи машину, віддавав дідові не гроші, а ощадну книжку на пред’явника. І переконував продавця: «Батьку, ну навіщо вам ті 15 тисяч готівкою в руки? Хтось побачить – рекетне.

А з цієї ощадкнижки, на якій лежать 15 тисяч, зніматимете гроші, коли захочете!» Продавець автівки погоджувався. Насправді це був звичайний кидок. Кидало клав на книжку 15, а не 15000 карбованців, а підкуплена працівниця ощадкаси потрібні нулики добивала.

Потім кидали банки, використовуючи фальшиві авізо. Понад те, злочинці навіть прагнули підпорядковувати собі деякі кредитно-банківські установи.

У лідера одного з луцьких угруповань знайшли програму дій, пунктом якої було встановлення контролю над комерційними банками. 

* * *

Учителів шокує статистика. У 1992 році неповнолітні здійснили на 19 відсотків більше злочинів, ніж у 1991-му. За ними, фактично дітьми, в Україні – кожен п’ятий злочин! Шалене зростання дитячої злочинності на Волині – аж на... 71 відсоток!

Бандити озброюються. У березні зі складу розташованої в Ковелі військової частини зникло 53 (!) пістолети Макарова та чимало набоїв до них. Через деякий час 23 одиниці викраденої зброї відшукали, причому кілька – на території інших областей.

Посадові особи Волинського регіонального управління банку «Інко» допускають вихід кредитового авізо, не забезпеченого грошовою масою, на 157 мільйонів 500 тисяч карбованців (станом на 5 травня 1993-го).

Не забезпечене грошовою масою кредитове авізо – один з найпростіших способів перетворити банківську безготівку на готівку й віддати її шахраям.

За одинадцять місяців звітного року в Україні здійснено більш ніж три з половиною тисячі убивств, що на півтисячі більше, аніж у 1992-му.

Вбито у країні сто дітей.

Наприкінці 1993-го Німеччина виділила Україні, Білорусі та Росії мільярд марок. Ці гроші – компенсація так званим остарбайтерам,  які під час Великої Вітчизняної війни працювали на німців на їхній землі. Частка України – 400 мільйонів марок. Вони й зацікавлять луцьких авторитетів.

* * *

Зима – весна 1994-го.

Невідомі кинули через розбиту шибку в приміщення луцького малого підприємства «Агат» дві пляшки з легкозаймистою рідиною. Очевидно, власник «Агата» не забажав ділитися грошима з вимагачами. Підприємцеві завдано значних збитків. 

Поки головного бухгалтера малого підприємства «Милкур» не було вдома, злочинці проникли у її оселю і, зв’язавши сина, відібрали тисячу доларів, відеомагнітофон, золото.

Наприкінці робочого дня злочинець відбирає у касира «Економбанку» поліетиленовий пакет з великою кількістю американських доларів, німецьких марок, російських рублів, українських купонів.

У Ковелі заарештовують банду, яка тривалий час відбирала в людей майно і тероризувала населення міста. Майно злочинці вивозили вантажівками! Затримано п’ятьох осіб, двоє з них  перебували у розшуку.

Державний «Волиньнафтопродукт» різко опиняється в тіні – 85 відсотків пально-мастильних матеріалів надходить в Україну через комерційні структури.

За офіційної інфляції 70 відсотків щомісяця фінансово-інвестиційна компанія «Київська Русь» приймає вклади під… 2000 відсотків річних! Пропозиція банку «Інко» скромніша – вклади під 1000 відсотків річних.

Позбавляють звання і посади слідчого Луцького МВВС К., який виніс з міськвідділу і спалив десять своїх та три кримінальні справи, які були у провадженні іншого слідчого. У пʼяного і сонного інспектора А. з приміщення опорного пункту хтось зі злочинців викрадає табельну зброю.

Затримують тричі судимого уродженця села Доросині Ш. та його спільника. Вилучають два автомати АКМ, пістолет, гранати, інші боєприпаси.

Рекетири стають усе жадібнішими. Раніше вони оббирали суто туристичні (читай – комерційні) автобуси до Любліна чи Хелма, а тепер беруть по 20 доларів з кожного, хто їде до Польщі автобусом рейсовим. Заходять у рейсові автобуси втрьох, озброєні.

А за якийсь десяток кілометрів від них, по той бік кордону, працюють уже описані «злочинці на експорт»…

Автор використовував уривки зі своїх публікації у газеті «Молода Волинь» («Віче»).

Ігор ЧУБ,  «Хронік Любарта»  №6(149) від 14 лютого 2013 року

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте

Підпишіться на нашу розсилку

(найважливіші новини двічі на місяць)