Враження вчительки з Рівненщини про Донбас і Київ 1949 року
Зошит рівненської учительки або розповідь про одну екскурсію на схід України.
Звичайнісінький учнівський зошит у рожевій обкладинці виявили органи МГБ серед документів, що їх знайшли у знищених 24.11.1949 на Рівненщині оунівців «Мручко»-«Миколи», «Слюсаря» й «Олекси». А всередині текст, що зовсім не прийшовся до душі радянській владі.
У зошиті йшлося про екскурсію кількох вчителів із Тучинського району Рівненської області у Київ та східні області України влітку 1949 року (орфографія та пунктуація згідно з первописом):
«Після закінчення навчального 1948/49р. була оголошена екскурсія вчителів (місцевих), в східні культурні і промислові центри України.
Багато з нас, їхало в ті сторони перший раз. Всіх охоплювало почуття радості побачити столицю України – Київ, кочегарку – Донбас.
Цілу дорогу очі всіх були звернені на (Донбас) колгоспні лани – болюче місце нашого селянина. Колгоспні урожаї нам не подобалися.
Правда, Полтавщина, лише могла звернути на себе увагу, а більше – мізерні урожаї озимини і ярини. Екскурсанти вголос висловлювали своє незадоволення. Провідник пояснював тим, що в сторону Донбасу не було ще ні одного дощу.
З переходом в Києві і Харкові, ми заїхали так у Ворошиловград (назва Луганська в окремі періоди радянської окупації – прим. авт.).
Приняли нас там дуже гарно. Приймати делегації їм доводилося нераз, і вони вже привчилися, але всіх нас вразило те, що нас, українців, на Україні вітають російською мовою.
Це була для нас усіх душевна образа, з якою не дуже скривалися. Виникало питтання, чи всі тут москвичі, чи це може такі українці; та згодом дізналися ми, що там живе багато переселених із Росії, а ті українці, які залишилися, перейшли на їх стрій. У Ворошиловграді прожили цілий тиждень.
Їздили на фабрики і заводи, бували по школах, були в Краснодоні. У Ворошиловську були на шахті, і там звернув нашу увагу один важливий випадок. Скрізь, де ми не були, нам багато говорили про піклування і дбання про дітей, про сім’ї фронтовиків і т.д. І от, побачили ми це «піклування».
Перед нашим від’їздом із шахти, там убило дитину одного робітника. З криком одна робітниця прибігла до начальника і перед нами розказує про це йому. Тоді він їй сказав, щоб йшла працювати на своє місце; це – не її діло. З цим забрався і пішов з нами.
В одній Ворошиловградській їдальні, де ми столувалися, нам довелося розмовляти з уборщицею. Розказувала нам про своє тяжке становище. Чоловік її не повернувся із війни. Троє дітей ходить в школу.
Допомоги не дають жодної, ба, навіть наїстися в їдальні не може. За весь час виплакала галоші для дитини в школу і це така «допомога», про яку нам стільки нарозказували.
Під кінець сказала, що там бувають дуже часто екскурсії і що їм показувати та розказувати, знає кожний. «Туди вас не заведуть, щоб ви могли взнати правдиве життя селян і робітників» – сказала нам на закінчення.
Із Ворошиловграду ми поїхали в Київ. Там нас зібралося коло 1000 чоловік-екскурсантів. Якось усі так зблизилися, мінялися думками із перебування на Україні, і, на устах в усіх було лише незадоволення.
Хотілося побачити Україну в повному розумінні цього слова: почути культурну і літературну її мову, побачити те радісне і заможне життя, про яке ми стільки наслухалися, побачити таке Дніпро, про яке описував наш поет Т.Г.Шевченко. Та цього ми там не побачили.
Всю велич українського народу, той затишок, від якого завмирає серце, ми побачили в Києві в будинку українського мистецтва.
Один вчитель із Тернопільщини сказав правду, що русифікація на Україні зайшла далеко, одначе душа українця, його талант залишиться незмінним.
В Києві ми мали зустріч із письменниками – Олесь Гончар, Юрій Яновський, Корнійчук, Остап Вишня і інші. Всі вони читали нам уривки із своїх творів. Корнійчук був на конгресі прихильників миру в Парижі.
Розповідав нам, що він побував в деяких місцях, вів розмову із французьким народом. Розказував, яке нужденне життя там, як живуть вони без жодних хороших надій на будучність.
Ми промову його слухали із іронічною усмішкою на устах. Так, гудити чуже – добре, а хвалити своє – погане, він вже добре навчився.
Під кінець давали йому запитання в письмовій формі. Він вголос читав питання, а потім давав відповідь.
Було одне таке питання: «Чи можна сподіватися, що Польща стане Радянською республікою?»
Корнійчук дав таку відповідь: «Ми не можемо знати, чи народ Польщі цього забажає, і чи наш народ захоче цього приєднання. Так що це питання хтось подав не подумавши.»
На другий вечір ми були в будинку – театр опери і балету. Там була зустріч із вчителями м.Києва, артистами. Був знову Остап Вишня. За його фейлетон «Зенітка» дали всі йому гучну овацію. Виходить він знову і розказує фейлетон «Самостійна дірка». І тут сталася йому несподіванка.
В долоні заплескало може із 50 осіб. А що ж робила решта, якщо нас було біля 1000 осіб? Тлумачилися один перед одним тим, що цей фейлетон якийсь невдалий, тому не подобався. Я знаю, що Остап Вишня вповні зрозумів, чому саме не подобався цей фейлетон вчителям із західних областей України.
Ще один випадок в Києві нас дуже вразив. Це – зустріч із М.С.Хрущовим.
Провідник нам сказав, що підемо в будинок Ради Міністрів УРСР. Всі повинні мати із собою документи, які нам для цього випадку видало Міністерство освіти, і паспорт. Мущинам заборонив брати фотоапарати, а жінкам – радикюлі (ридикюль – жіноча сумочка, торбинка, мішечок – прим. авт.).
Дехто виявив незадоволення, що жінка без своєї сумки не може піти, там всі документи і т.д., тоді провідник сказав, що сумки ваші хоть і маленькі, то з ними вас туда не впустять. І в радикюлі, сказав, можна занести гранату.
Так опинилися ми перед будинком Ради Міністрів. Вистроїли нас парами. При вході перевірили наші документи. Зайшли всередину. На кожному кроці, в усіх дверях і закутках стояли служники із військ МГБ. В дверах, які вели в головну залю, нам знову перевірили документи. Всі мовчали.
Сама обстановка заставила нас тільки дивитися і слухати. Було ясно, що нам не дуже довіряють і бояться навіть тут, в самій столиці України. Це недовір‘я нас не обідило. Ми навіть були раді, що нас бояться. Виходить, що є чого боятися, що правда коле очі.
Зайшов М.С.Хрущов, Коротченко, Мельников і Назаренко. Як закон, повітали їх вставши із місць та овацією.
З кожної області виступав делегат, щоб розказати своє враження із екскурсії. Однако ці «враження» були записані і перевірені провідником кожної області.
Нарешті виступив М.С.Хрущов – «батько» України. Говорив російською мовою. Споминав кожну область. Хвалив Закарпатську область, що там вже суцільна колективізація, немає бандерівців.
Про Ровенську обл. сказав, що ще не виправдала себе, ще чути випадки, що бувають «українсько-німецькі націоналісти».
Нам, учителям, дав завдання – більше працювати із населенням, щоб воно не ожидало війни. А то селяни тільки і роблять, що ожидають від осені до весни, від весни до осені, що буде війна і прийде Америка.
Треба щоб селянин зрозумів, що тільки Радянська влада дасть «щасливе життя і краще майбутнє».
Повернувшись із будинку Ради Міністрів вечором ми читали листівки – звернення до української інтелегенції від УПА, які були передані з рук в руки екскурсантами.
Видно друзі наші із підпілля передбачали, яке враження справить на нас ця екскурсія і послали нам підбадьорення, свіжі сили і віру в те, що Україна завжди залишиться Україною і жодна сила її не змінить і не зрусифікує.
З вірою в це, ми поверталися додому.
Екскурсант.»
Отже, автором розповіді був хтось з учителів – учасників екскурсії.
Незабаром «екскурсанта» знайшли і 16 червня 1950 року заарештували.
Це була вчителька початкової школи села Пустомити Тучинського району Рівненської області Пилипей Віра Іванівна, 1924 року народження, українка, незаміжня. Мешкала разом з батьками у цьому ж селі. Працюючи у школі, навчалася на четвертому курсі Костопільського педучилища.
– За яким маршрутом ви їздили на екскурсію і що було об’єктом вашого ознайомлення? – запитав розслідувач МГБ, старший лейтенант Лєпілов, допитуючи Пилипей 22.06.1950.
– На екскурсію ми їздили за таким маршрутом: Київ-Харків-Ворошиловград-Ворошиловськ-Краснодон-Київ <…>.
– Ви виступали де-небудь і розповідали про своє враження щодо екскурсії? – продовжував Лєпілов.
– Я виступала в містечку Тучині на літній вчительській конференції і там розповідала про своє враження щодо екскурсії, – зазначила дівчина.
У перебігу розслідування намагалися з’ясувати, коли Пилипей встановила зв’язок з оунівцями і за яких обставин написала розповідь про екскурсію.
У відповідь дівчина стверджувала, що з оунівцями вперше зустрілася наприкінці серпня 1949 року. Сталося це, мовляв, випадково, за кілька днів після учительської конференції. Тоді вона пішла до Пустомитівського лісу по ягоди і там зустріла трьох «бандерівців».
Звернула увагу, що на кашкетах у них були тризуби.
З’ясувалося, що повстанці знають про екскурсію вчителів та участь у ній Пилипей. Урешті попросили написати звіт про цю екскурсію. Для цього один з повстанців, очевидно, головний серед них, дав дівчині учнівський зошит, ручку й чорнила.
Просто там, в лісі, Пилипей і написала у зошиті розповідь про подорож на схід України.
Розповідь вийшла антирадянською за змістом. Як стверджувала Пилипей під час розслідування, написати так її нібито змусили повстанці. Ба більше, навіть змусили вписати деякі вигадані факти! Проте розслідувачі цьому не повірили.
Отож, у підсумку розслідження Пилипей визнала, що розповідь про екскурсію написала вона. Поза тим, це ж підтвердив висновок експертизи почерків, який ствердив, що текст написала саме Пилипей.
11.07.1950 затвердили звинувальний висновок, в якому Пилипей звинуватили в тому, що вона «мала зв’язок з бандватажками ОУН та надавала їм інформацію, в якій зводила наклеп на радянську дійсність.»
25 липня 1950 року Військовий Трибунал військ МВД Рівненської області у складі головувальника – підполковника юстиції Невтенайло, членів – капітана Коняхіна та лейтенанта Ігнатьєвої, секретаря – капітана Вакуленко, у закритому судовому засіданні, що відбулося у клубі МВД м. Рівного, розглянув справу щодо Пилипей В.І.
Визнав її винною у зраді Батьківщини та засудив до 25 років виправно-трудових таборів, 5 років обмеження прав і сконфіскування майна.
18 вересня 1954 року, вже по смерті Сталіна, Військова колегія Верховного суду СРСР перекваліфікувала злочин Пилипей за «легшою» статтею Кримінального кодексу УСРР, знизила їй покару до 5 років виправно-трудових таборів, без обмеження прав та без сконфіскування майна, а також на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27.03.1953 «Про амністію» виснувала звільнити її.
Зрештою, 13 жовтня 1954 року Пилипей звільнили.
Відповідно до висновку Прокуратури Рівненської області від квітня 1992 року Пилипей Віру Іванівну зреабілітовано.
Використане джерело: 1. УСБУ в Рівненській області, справа П-8098.
Коментарі
Прокоментуйте
Щоб залишити коментар необхідно увійти