«Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за публікації блогерів»
Profile picture for user dolhanov
історик, політолог, експерт Центру суспільних дій «Civitas»

Як пам’ятають про тоталітарну епоху в ЄС та Україні: кілька думок з освітнього семінару у Бонні

Остання поїздка на освітній семінар в місті Бонн навіяла цей допис. Не хочу ідеалізувати Європу, бо і там помічаю чимало своїх проблем. Але варто підкреслити кілька фактів, яким варто повчитися.

Семінар у Бонні для вчителів історії припадав на річницю вшанування пам’яті жертв погромів, що сталися у нацистській Німеччині 9-го листопада 1938 р. (також відомі під назвою «Кришталева ніч»). 

Під час семінару мав нагоду брати участь у двох по-своєму цікавих комемораціях (публічних колективних акціях вшанування пам’яті), приурочених до вшанування пам’яті жертв цих подій. Першу з них організували представники католицької та протестантської громад одного з мікрорайонів міста Бонн.

Не було ніяких високих церковних чинів, просто священники, просто прихожани двох різних конфесій.

Вони зібралися разом, щоб вшанувати пам’ять жертв тої жахливої ночі. Священники почергово відправили невеличкі меси. Трохи поспівали релігійних і не тільки пісень. І мирно розійшлися по домівках.

Підозрюю при вході до тих церков не висять таблички із надписами, що відвідини церкви-конкурента є «смертним гріхом», за який слід негайно каятися. А ще в кого та за скільки можна покаятися.

Другу комеморацію вже в іншому місці організували представники громади мікрорайону. Прийшло багато людей. Поліція на годину перекрила для них вулицю. Виступали місцеві активісти й викладачі університетів, які, ймовірно, живуть у тому кварталі. 

Після виступів всією громадою мовчки пройшли ходою до приміщення театру.

Оскільки все відбувалося німецькою, прошу колегу з Німеччини по дорозі коротко передати суть. Вона англійською нашіптує зміст промов. Нам роблять зауваження сусідні учасники ходи – ми порушуємо мовчання, яким вшановують пам’ять жертв. 

Вибачаємося і йдемо далі мовчки. Заходимо до місцевого театру. Там учні старших класів підготували невеличкий спектакль в пам’ять про жертв з цього мікрорайону. Нічого геніального, але публіка уважно слухає – вони сусіди, знайомі, друзі, на сцені виступають їхні діти чи діти їхніх знайомих або друзів. 

Навколо сумні обличчя, на очах у людей виступають сльози. Дехто не витримує і вибігає із зали. Вік цих людей спонукає припускати, що вони ті, хто «пам’ятає» важку історію не з підручників. 

Обидві комеморації цікаві не тільки тим, що там відбувалося. Вони не менш важливі і тим, чого там не було. 

Там не було місцевих політиків з гучними промовами і звукопідсилюючою апаратурою.

Там не було чиновників з якогось департаменту освіти, які зігнали школярів щоб повиступати перед ними (або ж позабавляти їх своїми виступами). У Німеччині із цим взагалі суворо – нам заборонили навіть фотографувати учнів під час їхніх виступів.

Відповідно – не було заформалізованої атмосфери, де учасникам насилу вдається грати роль зацікавлених.

Люди пам’ятають, бо відчувають потребу в цьому, бо це частина історії їхнього міста, мікрорайону, їхня особиста драма.

Повертаюся до Рівного і отримую холодний душ – у нас тут у розпалі дискусія навколо того, як створити найоригінальніший у світі пам’ятник одному з вітчизняних символів тоталітарної епохи. 

Сама постановка питання шокувала – місцевий істеблішмент намагається створити найоригінальніший пам’ятник одному з найменш оригінальних символів, витворених радянською пропагандою, борючись із цією пропагандою.

Ну і звісно, пошук найоригінальнішої моделі пам’ятника – теж щось до болю знайоме нагадує ця риторика. Догнати і перегнати захід, чи то світ у цьому випадку.

А на завершення, ще й пошук можливих моделей для цього пам’ятника серед меморіалів жертвам геноцидів. Часто звинувачуваний у пропаганді міжнаціональної ненависті символ виявився вартим порівняння із жертвами геноцидів. Якось неправильно це.

Дискусія ні до чого не призвела. Найоригінальнішої в світі концепції пам’ятника неоригінальному символу поки що так і не придумали. Дивно, а люди хоч розуміють чому це не вдалося?

І навіщо взагалі потрібен цей найоригінальніший, найкращий, найбільший чи ще багато який «най...» монумент щоб викликати в людей справжні емоції?

Дещо про оригінальні пам'ятники: на задньому фоні меморіал на місці зруйнованої синагоги, зроблений із цеглин її фундаменту. Місто Бонн. Фото зі сторінки TransHistory
Меморіальний знак спаленій книзі у вигляді палітурки. М. Бонн, Фото автора. 

Тим часом наближається остання субота листопада – День вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років.

Мабуть, будуть гучні комеморації. І мало хто згадає, що в Рівному поблизу «Віденського кільця» досі стоїть малопримітний камінь із надписом «Тут буде встановлено пам’ятник жертвам Голодомору». Так триває, здається, вже понад 10 років. 

І чомусь ніхто не проводить конкурсів творчих робіт навіть для створення тут неоригінального пам’ятника.

Нікому не цікаво. Всім подавай нову «тиражовану копію» великому «герою-воїну», який до того ж, як висловився один із моїх колег, навіть ніколи не воював. І якби не став об’єктом радянської пропаганди – мав всі шанси назавжди залишитися у небутті.

То ми нарешті навчимося творити власні смисли чи продовжимо перетворювати «улюбленців» російської пропаганди на своїх героїв? 

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте