Як рівненські посадовці уникають відповідей на питання щодо своїх порушень

Як журналістка, намагаюся максимально дати можливість героям моїх історій пояснити свою позицію, відповісти на питання щодо порушень, до яких ця людина, як з'ясовується, причетна. Стандарти журналістики і моє сумління цього вимагають.

Даю не один шанс, а декілька.

Намагаюся домовитися про зустріч у зручний для людини час, щоб вона могла підготуватися.

Зачасту практика така.

1. Коли людині нема особливо що приховувати, вона погоджується спілкуватися.

Бувають винятки: існує, наприклад, не дуж законна схема, співучасником якої ця людина є, але спілкуватися погоджується, бо розуміє що прямих доказів її участі у цій схемі нема. І неохоче відповідає, прикрашаючи, переводячи стрілки, а то й прибріхуючи.

2. Коли є що приховувати, але це з розряду помилки, а не постійно повторюваних зловживань - людина може відмовитися від офіційного спілкування, але робить це коректно, інколи з почуттям провини на обличчі, і навіть може якось тактовно пояснити причину відмови.

3. Якщо ж порушення системне, таке що просто в голові важко вкладується як до такого змогли допустити, то дуже часто спілкуватися відмовляються навідріз.

При цьому намагаються перейти в наступ, не вслухаючись в чому саме вбачається їх порушення, починають розкидатися звинуваченнями в замовності.

Сьогоднішня спроба завершилася третім варіантом. Посадовець протипухлинного центру навідріз відмовляється спілкуватися про систему залучення коштів тут, яка вже набула ознак злочину.

Шкода, що посадовець, вочевидь, не розуміє що така поведінка для журналістів та їхніх читачів/глядачів - додатковий доказ що йому є що приховувати.

Але попри безпідставні спроби звинуватити нас у неіснуючих порушеннях я – досі відкрита до спілкування. Якщо пан Пархоменко передумає – готові зустрітися і спокійно про все поспілкуватися.

А найближчим часом чекайте на подробиці щодо  системи здирництва у протипухлинному центрі.