«Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за публікації блогерів»
Profile picture for user Melnyk
блогер, дослідник українського національно-визвольного руху

Як рівнянин, в часи СРСР, боровся проти будівництва заводу отрутохімікатів поряд з Острогом

Комусь це видасться малоймовірним, але завдяки активним діям представників громадськості у час панування тоталітарної радянської системи вдалося запобігти будівництву заводу отрутохімікатів у Західній Україні.

Можливо, цьому посприяла доба гласності, що настала в СРСР. Можливо, роль зіграло становище, в якому опинилася держава після катастрофи на Чорнобильській атомній електричній станції (АЕС). Хоча, якби тодішні можновладці на це зважали, то навряд чи наважилися б звести ще один небезпечний об’єкт.

Та попри це, щоб скасувати будівництво заводу, довелося докласти чимало зусиль.

Чи не найактивнішим представником громадськості був тоді Сачук Степан Омелянович, мешканець міста Рівного.

– Мені було сорок два роки, а моїм дітям – дев’ять та дванадцять, – починає розповідати Сачук. – Працював я на заводі тракторних агрегатів, що біля Рівного. У цей час з’явилася інформація, що десь біля Острога вирішено звести завод з виробництва отрутохімікатів. Незабаром стало відомо й про небезпеку, яку він становитиме для довкілля. Я не зміг бути байдужим до цього.

– Як би не пафосно це звучало, але, підтримуючи письменника і журналіста Валерія Баталова, котрий сміливо й рішуче виступав проти безглуздих рішень Москви, що нівечать рідну землю, я також вирішив боротися! У своєму випадку – проти задуму радянських науковців збудувати небезпечний завод.

– На роботі я одну добу розвантажував вагони, а три доби звертався до всіх Міністерств України та СРСР з одним питанням: зупинити будівництво заводу. Для цього я збирав сотні підписів та надсилав рекомендованими листами до Києва і Москви у різноманітні інстанції та до засобів масової інформації.

Після цих слів Степан Сачук показує аркуш, на якому перелічено інстанції та засоби масової інформації, до яких він надіслав запити.

– Після отримання відповідей я знову писав листи, – продовжує розповідати співрозмовник. – Ось, наприклад, на свій лист до редакції газети «Сільське життя» я отримав відповідь не від редакції, а від Державного планового комітету Української РСР.

Далі Степан Сачук показує копію цієї відповіді за підписом заступника Голови Держплану УРСР В.І. Нікітенка, що її податовано 28.08.1987. Вона містить текст:

«Світовою та вітчизняною практикою доведено, що в сільському господарстві внаслідок втрат від шкідників та хвороб рослин втрачається близько 50 проц. врожаю.

Потреба сільського господарства країни в хімічних засобах захисту рослин від хвороб, шкідників та бур’янів зараз задовольняється  лише на 60 процентів. Внаслідок цього щорічні втрати сільськогосподарської продукції оцінюються в сумі понад 8 млрд. крб.

Виходячи з завдань Продовольчої програми СРСР щодо найшвидшого задоволення потреби сільського господарства в хімічних засобах захисту рослин, які ще довгий час залишатимуться основним методом захисту врожаю, спеціалістами міністерства по виробництву добрив СРСР запропоновано розташувати нове підприємство по виробництву ефективних препаратів в УРСР, зокрема, в Тернопільській області.

Рада міністрів УРСР, враховуючи запевнення Міндобрив СРСР про те, що проектом будуть передбачені новітні досягнення вітчизняної і зарубіжної науки і техніки, які мають повністю виключити можливість скидання будь-яких стоків в поверхневі водоймища, а також інші заходи, що гарантуватимуть екологічну безпеку експлуатації передбачуваного підприємства, погодила розміщення вказаного заводу.

Відповідно до постанови Ради міністрів СРСР від 07.03.87 № 276 будівництво заводу має бути здійснено в 1989-1992 рр. Зараз провідний проектний інститут «ВИПХСЗР» виконує техніко-економічні розрахунки на його будівництво.

Створення нового підприємства передбачено виключно з метою забезпечення підвищення сільськогосподарського виробництва. Тому ніяк неможливо погодитись з Вашим твердженням, що це робиться для того, щоб надати шкоди західним районам України і країни в цілому.

Щоб запобігти цьому, проектні розрахунки будуть ретельно розглянуті інспектуючими організаціями республіки та відповідними Інститутами Академії Наук УРСР. В разі виявлення будь-яких факторів негативного впливу підприємства на навколишнє середовище, погодження на його розміщення буде анульовано.»

– А ось інший мій лист, – розповідає далі Степан Сачук. – Цього разу до редакції газети «Радянська Україна». У ньому я висловив свої роздуми, а також звернувся до думки поважних людей не лише щодо питання будівництва заводу, а й щодо розширення АЕС.

У цьому листі пан Сачук звернувся, зокрема, до відомостей, що їх надрукували деякі інші засоби інформації:

«21 січня в газеті «Літературна Україна» було надруковано лист групи відомих науковців республіки, в якому розглядається комплекс проблем розвитку ядерної енергетики в Україні. В «Літературній газеті» № 31, від 29 червня 1987 року, багато написано про шкідливість пестицидів на здоров’я дітей і населення.

Газета «Сільські вісті» № 246 від 24  жовтня 1987 року помістила лист жителів Тернопільської області, в якому крик душі і страх за завод ядохімікатів і густонаселення АЕСів. Багато виступів на сторінках районних, обласних і республіканських газет про те, що населення проти заводу ядів, розширення АЕС.

Виступають робітники, вчені, пенсіонери і студенти. Зібрано уже багато тисяч підписів-протестів. <…>»

– Тобто люди не підтримували будівництво заводу і ставили підписи проти його зведення. Сказати, що мені не було страшно займатися протестною діяльністю – сказати неправду. Було страшно, – розповідає Сачук.

– У відповідь на мої листи й заяви приїздили різні науковці, зокрема, й високого рангу. Зустрічав їх, возив на Рівненський «АЗОТ», Здолбунівський цементний завод, асфальтні заводи області. Влаштовував гостям екскурсії до спустошених річок Горині й Усті, аби побачили, до чого призводить виробнича діяльність. Це було важливо, адже, воду мешканцям Рівного тоді подавали за графіком.

– Йдучи на зустріч з різними представниками владних верхів, я пришивав до нижнього одягу записку. У ній писав, кого зустрічаю й звідки, а також дату. Якби зі мною щось сталося, то щоби могли бодай щось про мене з’ясувати.

– Листи та заяви я написав до дуже багатьох інстанцій та ЗМІ. Зрештою, потроху моя писанина почала приносити результат. Ось, наприклад, відповідь Головного санітарно-епідеміологічного управління Міністерства охорони здоров’я СРСР від 14.02.1988 № 121-11/32-7:

«Розглянувши лист мешканця м. Рівного тов. Сачука С.О., надісланий до редакції журналу «Здоров’я», щодо питання будівництва заводу отрутохімікатів в заповіднику М.Островського, Головне санепідуправління Мінздоров’я СРСР повідомляє, що пропозиція про будівництво хімічного заводу з виробництва системних фунгіцидів на території Шумського району Тернопільської області (на межі з Рівненською областю) отримала негативну оцінку з боку санепідслужби.

Листом від 25.04.86 р. № 784/04 Тернопільська обласна СЕС повідомила Тернопільський облвиконком про недоцільність розташування цього заводу на зазначеному майданчику, оскільки через густонаселеність району, високе стояння ґрунтових вод та відсутність крупних вододжерел експлуатація такого підприємства могла б погіршити санітарно-гігієнічні умови проживання людності.

За матеріалами та за участю санепідслужби Тернопільський облвиконком надіслав листа до Ради Міністрів УРСР «Про недоцільність будівництва заводу з виробництва хімічних засобів захисту рослин в Тернопільській області. <…>»

– Згодом я отримав листа Державного комітету СРСР з гідрометеорології, яким мене запевнили, що рішення про будівництво заводу може бути ухвалено лише після екологічної експертизи проекту, – розповідає Сачук.

– Крім того, моє питання з приводу заводу отрутохімікатів озвучили перед заступником міністра охорони здоров’я СРСР, головним державним санітарним лікарем СРСР О.І. Кондрусєвим. Інтерв’ю з цією людиною опублікував журнал «Здоров’я» у числі № 4 від 1988 року.

Ось як кореспондент журнали «Здоров’я» Н.Меньшикова озвучила питання Сачука перед Кодрусєвим:

«Познайомлю вас з листом С.О. Сачука з міста Рівного. До листа він доклав районну газету з публікацією про те, що, незважаючи на рішучий протест мешканців Тернопільської, Рівненської, Волинської і Хмельницької областей, біля старовинного міста Острога та його історико-культурного заповідника Міндобрив СРСР вирішив збудувати потужний комбінат з виробництва отрутохімікатів.

Адже, тут вже отруюють довкілля рівненське об’єднання «Азот», Здолбунівський цементно-шиферний комбінат… 20 років «Азот» знищує заповідні ліси й ріку Горинь. У Рівному воду подають за графіком, і вона темніша від пива… До речі, про цей факт писало багато обласних і центральних газет. «Що скаже журнал «Здоров’я»? – запитує нас читач. – Адже, він повинен захищати здоров’я людей». Я звертаю це запитання до вас, Олександре Івановичу.»

Однак відповідь Олександра Івановича Кондрусєва була небагатослівною:

– Листа передайте нам. Ми намагатимемося розібратися в цьому спільно з Держкомприроди СРСР та Міндобрив СРСР.

Після процитування частини інтерв’ю Сачук продовжує:

– Звісно, я міг би ще багато розповідати про свою рутинну письмову боротьбу, але не робитиму цього. Скажу лишень, що у підсумку будівництво заводу таки скасували. Той самий журнал «Здоров’я», про який я згадав вище, але вже у № 8 від 1988 року, опублікував відповідь заступника Головного державного санітарного лікаря СРСР А.І.Зайченко на моє запитання, яке до того кореспондент передав Кондрусєву.

Ось ця відповідь:

«У № 4 журналу «Здоров’я» за 1988 рік в актуальному інтерв’ю «Навколишнє середовище – наш дім», що його дав журналу Головний державний санітарний лікар СРСР О.І.Кондрусєв, згадано листа мешканця Рівного С.О.Сачука. Читач висловив занепокоєність з приводу будівництва в районі, де він мешкає, нового хімічного виробництва. О.І.Кондрусєв обіцяв розібратися в ситуації.

За його дорученням, шановний тов. Сачук, сповіщаю: на території Тернопільської області, що межує з Рівненською, дійсно передбачали в 1989-1992 роках збудувати комбінат з виробництва отрутохімікатів. Цей регіон екологічно перевантажений, оскільки тут розташовано Хмельницьку АЕС, Рівненську АЕС, Рівненське виробниче об’єднання «Азот». Майданчик планованого комбінату розташовано за 30 кілометрів від зони Хмельницької АЕС.

Природоохоронні органи, зокрема, й Рівненська санепідстанція, сповістили обласний комітет Компартії України, виконком обласної Ради народних депутатів, уряд республіки про недоцільність будівництва комбінату.

Тернопільська обласна СЕС також висловилася супроти розташування виробництва отрутохімікатів на території Шумського району Тернопільської області, оскільки через густонаселеність району, високе стояння ґрунтових вод та відсутність крупних вододжерел експлуатація такого підприємства могла би погіршити санітарно-гігієнічні умови мешкання людності.

Створена за завданням уряду республіки комісія АН УРСР, ознайомившись з фактичними матеріалами, дійшла висновку, що вибір майданчика для будівництва комбінату екологічно необґрунтований, розташування такого об’єкту в цьому регіоні недопустиме. Висновки комісії скеровано до Ради Міністрів УРСР.

Мінздоров’я погодилося з висновками комісії. Як нас повідомили з міністерства охорони здоров’я республіки, роботи з будівництва хімічного комбінату в регіоні нині не проваджувано.

Якщо виникнуть суперечки з відомствами, що наполягають на будівництві, Мінздоров’я СРСР буде відстоювати позицію, що запобігає погіршенню санітарно-гігієнічних умов життя людей в цьому регіоні.»

Однак суперечок не виникло. Небезпечний завод не збудували.

– Навіщо я все це робив? – риторично запитує Сачук С.О.

Й одразу відповідає:

– Тому що для мене не була байдужою доля моєї Батьківщини. Я не міг спокійно споглядати, як руйнують її неповторну природу та завдають шкоди здоров’ю народу! Тому й боровся.

На цьому розповідь добігла кінця.

«Виходить, що навіть одна людина може зробити багато, – подумав я. – Навіть одна людина може впливати на хід подій, коли прагне цього!»

Записав Іван Мельник

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте

Підпишіться на нашу розсилку

(найважливіші новини двічі на місяць)