Якість, чистота та ввічливіcть VS клани, шовінізм та авторитарність: що я зрозумів про життя в Японії

Японія – надзвичайно прекрасна країна! Але є «але».

Мало хто не чув найзахопленіші відгуки про неї:

• Супер чисто, хоч в містах нема сміттєвих урн. Маєш нести пусту пляшку додому в смітник.

• Поїзди їздять не по хвилинах, а по секундах. 

• Всі супер ввічливі і гостинні.

• Ніяких чайових, ніяких попрошайок, немає безхатченків.

• Майже нульова злочинність, чи не найнижча в світі.

• Японська якість у всьому, від автомобілів до ручної-роботи туфель і пензликів.

• Пожиттєві контракти: вірність компанії все життя, але і повна відданість компанії своїм робітникам.

• Відносна економічна і соціальна рівність, нема класу «бідняків», який, приміром, так чітко проглядається в США, не кажучи про катастрофічну прірву між бідними і багатими в більшості країн Латинської Америки, Східної Європи, Африки чи Азії.

• Японська працьовитість, самурайська честь, повага до старших.

О, перелічувати досягнення і принади Японії можна днями!

Колись довелося повертатися з Японії з Даніелем, моїм німецьким другом-професором. Разом були на конференції. Сіли на потяг до аеропорту, відправилися секунда в секунду. І він каже, ти знаєш, я думав ми, німці, організовані. Але після тижня в Японії, я почуваюся в порівнянні з японцями дикуном.

Але! Японія нагадує мені один анекдот

Помер, значить, чоловік і потрапив у Рай.

В цілому, все в Раю добре: чисто, охайно, грає класична музика, ангели читають твори класичних письменників і поетів, в небі пливуть журавлі, а вздовж доріжок у прекрасних доглянутих парках цвіте сакура. Може бути.

Але пройшов якийсь час, стало тому чоловікові нудно.

Бере він значить туристичну путівку і їде в Пекло на канікули на тиждень.

Прибуває він в Пекло, а там з трапу його зустрічають веселі молоді люди, навколо рейв-дискотека, грає забойна музика, танцюють вродливі дівчата і мускулисті хлопці, п’ють кока-колу, їдять снікерси, покурюють щось звеселяюче – суцільна вечірка і задоволення.

Навіть сакура цвіте буйніше і пахне запашніше, ніж в Раю.

Тиждень пролетів як хвилина. Так не відтягувся ще ніколи. Краса!

Вертається він значить в Рай, понудьгував там якийсь час, а тоді подає анкету на еміграцію в Пекло.

Бог розглянув його заявку, та й впалив штамп «ПМЖ в Пекло».

Наш чоловік, радо, спакував валізи і в Пекло.

Прибув, на кордоні оформив імміграційні документи, пройшов митницю – і тут же його Чорт на пательню і на вогнище.

Чоловік в шоці… Що?!! Як?!! Я ж тут нещодавно відпочивав, була така краса! Де дискотека? Де снікерси? Де вродливі дівки? Де врешті-решт запашна сакура?

На що Чорт йому відповів: А ти не плутай туризм із імміграцією.

От точно та ж картина з Японією (як і з Південною Кореєю, і в великій мірі Дубаєм, Китаєм, й іншими країнами, з яких часто викладаємо вражаючі фоточки після тижневих відпочинків).

Я, як і всі, був в надзвичайному захопленні від відвідин Японії, як і інших перелічених вище країн. Однак, серйозніші розмови з колегами, що пропрацюють там багато років, іноземними студентами, японськими колегами, показали, що жити там, звісно, було б дуже і дуже навіть НЕкомфортно.

Нижче далеко не повний перелік причин чому так.

Кланове суспільство

Все щось типу по «блату».

Але в СССР «блат» був більше на мікро рівні. Типу там щось дістати, чи кудись влаштуватися. А в Японії чи Кореї – це більше щось на зразок пожиттєвих альянсів, що будуються ще з дитинства і підтримуються все життя.

Це своєрідна суміш китайського guanxi, арабського wasta, латиноамериканського compadrazgo, шотландського клану, мафіозної сім'ї, і західного «соціального капіталу». Тільки з конфуціанською довготривалістю й ієрархією.

В східних культурах є так звані in-groups i out-groups. Тобто, свої і несвої. 

Очікується повна вірність своїм, і певна антагоністичність несвоїм.

На роботу має брати лише своїх. Закупи лише в своїх. Своїм зі знижками.

І навпаки, взяти несвого – великий гріх проти своїх. А як доведеться, несвоїх взагалі може довестися мочити.

Тому просунутися по службі несвоєму нереально. Отримати ласе місце – а часто і неласе – несвоєму нереально. В професійному, та і в приватному житті, постійно маєш формувати такі от «блатні» зв‘язки, з розумінням, що по мірі зближення, ти стаєш особисто зобов‘язаний цій групі, а взамін група буде підтримувати тебе.

На виході отримуємо щось подібне на непотизм і корупцію. І воно в принципі працює непогано для тих, хто виріс в цій системі і має свою велику «in-group», але іноземцю в цій системі пробитися буде нереально. Все життя будеш аутсайдером.

Шовінізм

Хай і заслужено, але японці (і все більше корейці також) вважають себе кращими за інших і, відповідно, до інших ставляться досить зверхньо. Приміром, неяпонські діти в школах (чи некорейські, а також неіміраті в ОАЕ, приміром) постійно відчувають певну зневагу.

Кілька  ілюстраційних діалогів:

Знайомий в Японії, знайомиться з японцем.

Японець питає, де працює. 

Знайомий, досить гордо, В токійському офісі IBM!

Японець: Хммм… Нічого, не сумуй. З часом може візьмуть в нормальну японську контору.

Товариш канадець, професор в США, після багатьох років зустрічання з японською дівчиною, одружився з нею. Батьки відмовлялися «благословити» такий шлюб. 

Поїхали в Японію, познайомитися.

Мама зустрілася з ними, але дуже холодно. Такого зашквару своїй донці навіть вона не могла простити. Тато навіть зустрічатися відмовився.

Іноземні студенти в Японії жаліються, що за кілька років навчання, їх так жодного разу і не запросили в гості, на день народження, на вечірку. В повсякденному житті дуже люб'язні. Але ніколи не приймають більше поверхневих люб’язностей.

Військовий підхід на роботі

Професори на заході – відносно вільні люди.

Я не маю бути «на роботі», окрім лише коли маю лекцію чи якась важлива засідачка.

Решту часу – вільний. Треба на день-два відлучитися, відлучайся, якщо на ті дні нема лекцій. Навіть якщо є, але треба, можна студентам дати записану відеолекцію, чи задати почитати підручник в той день. Хочеш попрацювати сьогодні з дому, чи прийти в універ з обіду, чи піти раніше – не проблема. Навіть нікого не треба попереджати.

Якась вечірка, корпоратив, колоквіум, вебінар – відвідини на свій розсуд.

В Японії (та і в Азії загалом) – не так.

Маєш бути «від дзвінка до дзвінка».

Щобільше, не маєш права піти раніше за свого керівника.

І бажано маєш бути на місці раніше за свого керівника.

В більшості організацій, раз на тиждень – саке в караоке барі. Вроді веселимося, але не маєш права пропустити.

Шеф сказав жарт – маєш сміятися. Ієрархія залізна. Все дуже жорстко.

Просування по службі виключно по вислузі років. Талант-не талант, старший завжди правий і завжди має право. Молодший завжди підлеглий і завжди має покірно слухати.

Старшому також всі фанфари і визнання, незалежно хто безпосередньо робив роботу.

Караоке по команді

Взагалі це треба винести окремим пунктом.

Всім офісом в бар випити саке – дуже поширена практика.

Чи поспівати караоке.

Чи, навіть зараз, в стрип-бар.

І не маєш права відмовитися. Ти що, не поважаєш нашу компанію і нашого боса-сан?!

Підриваєш гармонію!!

І якщо сказали «радість о 20:00», значить маєш радіти з 20:00. Не дай бог спізнишся на 5 хвилин на вєсєльє… 

Не зовсім від дзвінка до дзвінка

Теж треба винести окремо.

Насправді, очікується, що ти на роботі на годину раніше, і добру годину не лише після дзвінка, а після того, як пішов бос, який теж просидить на добру годину після дзвінка.

За понаднормовий робочий час ніхто, звичайно, не платить. Це вам не США чи Канада, де понаднормові години платяться по тарифу 1,5 чи навіть 2,0.

Фанатично працювати

Точніше, перепрацьовувати.

Спати на роботі – норма. Більшість «білих комірців» мають матрацик в кабінеті і нерідко лишаються спати в офісі.

Часті випадки перепрацювання і смерті на робочому місці.

Забутьте оці всі західні «баланс життя і роботи». Лікар сказав в морг – значить в морг.

Уніформа

І власне уніформа як однаковий одяг (чоловіки, приміром, лише в чорних костюмах і білих сорочках), так і метафорично – спробуй відійти від норм, вилетиш з роботи, клану, соціального кола.

І спробуй зняти піджак чи краватку в спеку. 

Я був в Японії, приміром, в 2011. Літо. Липень. Спека! Волога!

Але якраз кілька місяців після Фукусіми. Всі атомні станції зупинили, а нових джерел енергії ще не запустили. Відповідно, вся країна економить електроенергію. Ніде не працюють кондиціонери. Спека!! Волога!!

То тоді вперше зробили виключення і дозволили знімати піджаки.

Але більшість не знімали. Сиділи і потіли. Бо так прийнято. Повага.

Резюме від руки

Дурні, застарілі правила.

Приміром, при поданні на роботу, досі очікують, що лист-заявка і резюме будуть написані від руки, гарним каліграфічним почерком.

Знову ж, я може ніц не маю проти власне резюме від руки. Але такий підхід не лише в написанні резюме, а у всьому.

Раджо таісо

Щось типу ранкового построєнія в армії.

Всі збираються на початку робочого дня, шикуються, часто співають гімн компанії чи кричать речьовки, бос щось виголошує, всі хором кричать щось типу «Здравія желаєм, бос-сан! Ура! Ура! Ура!».

Не можна звільнити

Ніби і непогано. Але якщо ви таки доросли (вимучилися), щоб стати босом, ви не зможете звільнити некомпетентного співробітника. Компанія віддана на все життя робітнику, як робітник компанії. Вроді і непогано, якщо ви робітник. Але закон природи не скасовуєш. Словом, купа негативних наслідків.

В теорії мають допомагати «расті над собой», а в реальності часто виходить булінг і приниження.

І не зовсім можеш звільнитися. Знайти роботу деінде буде важко, якщо звільнився. Хто ж тебе такого «розведеного» захоче…

Бос сказав в морг – значить в морг

Окремо треба винести. Якщо є помилка в підручнику, чи в одному з тисяч приписних документів, довідників, чи пам'яток виданих компанією – треба притворитися, що то не помилка. Вчитель має викладати, як написано в підручнику, навіть якщо знає, що там помилка. Особливо відчутно при викладанні англійської.

Згадався ненависний мені Задорнов, в його скєтчі про амєріканського развєдчіка, який пішов в СССР на курси англійської. І коли після його чістєйшої вимови слова «the table» йому поставили двійку, бо согласно постановлению ЦК КПСС це слово треба вимовляти «зе тейбел». Ото те саме.

Варто відмітити, що на виробництві робочі мають шукати брак і шукати спосіб виправити дефект. Але якщо в методичці, складеній керівництвом компанії написано «так», то «бос сказав в морг, значить в морг».

Не можна відмовити

Або ось, цих вихідних наша контора грає в бейсбол. Ти будеш в команді.

Але я не граю в бейсбол. І я планував з сім’єю поїхати подивитися Кіото.

Ти не поважаєш компанію?!! Ти не поважаєш своїх співробітників?!!

Більшість з нас не мають нічого проти бейсболу з колегами.

Але сьогодні це бейсбол. Завтра прибирання території. Після завтра гурток каліграфії. Ще якийсь клуб.

І тут справа не в тому, що саме. Справа в тому, що не маєш права сказати ні.

Ніколи не буде громадянства

Але треба розуміти, що японське імміграційне законодавство чи не найбільш обмежуюче. Кажуть, можна все життя прожити в Японії, але всеодно залишатися «на візі». Навіть ваші діти не матимуть права на громадянство, хіба змішаний шлюб. А це вже певне законне обмеження в правах і нагадування, що ви «гість», а не повноцінний член суспільства.

Не всім і треба. Але живши в багатьох країнах як «робітник на візі» і як громадянин, скажу, бути «на візі», постійно в підвішеному стані, ніколи не знаєш, чи продовжать візу – набагато менш комфортно, ніж бути повноцінним громадянином.

Загалом, може здатися що це дрібні незручності.

Більше того, часом навіть здається, що це дуже мудрі правила. Було б добре, якби і у нас так було.

Але хто не виріс в тій культурі, хто з західного світу потрапляє в Японію чи Корею, дуже, дуже важко звикнути і отримувати насолоду від такого життя.

Більшість не витримують і за якийсь час повертаються на Захід.

Туризм – більш цікавих країн годі знайди.

Постійне життя – далеко не для всіх.

P.S. Колега, який пропрацював в універcитетах Японії 25+ років, каже, що інтеграція може іти дуже навіть легко, якщо вивчити мову. Тому, можливо, якщо постаратися, то можна дуже навіть комфортно жити. Я щиро радий це чути, хоч і розумію, що далеко не всім вдасться.