Не треба «завдавати добро»: як допомогти собі та близьким впоратися із переживаннями під час війни 

Якими б жахливими не були реалії війни та які болючі новини й обставини вона б не приносила в наше життя, маємо пам’ятати: більшість із нас із цим впорається і не матиме проблем зі психічним здоров’ям.

Міністр охорони здоров’я прогнозував, що після війни психологічна допомога знадобиться 15 мільйонам (згрубша 36%) українців, втім лунають і менші цифри – до 20%.

Дитяча та сімейна психологиня Катерина Гольцберг розповідає, що людська психіка дуже потужно захищається від несприятливих обставин й іноді їй не треба ніякої додаткової підтримки.

Ми запитали Катерину, як розпізнати стан, коли все ж варто звертатися по допомогу, як проявляти співчуття до дитини, яка втратила близьких через війну, та як зберегти стосунки, якщо війна занурює нас із партнерами та друзями у дуже відмінні середовища.

– Чи змінилися від початку повномасштабного вторгнення типові запити, з якими до вас як до психотерапевтки звертаються клієнти?

– Так, змінилися. За останні кілька місяців суттєво побільшало запитів щодо зради у стосунках – як від чоловіків, так і від жінок. Також часто звертаються із ваганнями щодо рішень – їхати чи не їхати за кордон. Це запити про дії, але побільшало запитів і щодо станів – це і депресії, і тривожність, і емоційні гойдалки.

– Також бувають запити, пов’язані із загибеллю – наприклад, треба з’ясувати, чи потребує дитина допомоги через втрату близької людини.

– Дуже багато було запитів про те, як повідомити дитині, що в неї загинув батько; чи брати її з собою на похорон тощо. Є запити від учителів: як діяти, якщо в когось із учнів на війні загинули близькі – треба говорити про це чи ні…

– І що ви в такому разі радите?

– По-перше, залежить від віку дитини. По-друге, у дітей дуже потужні захисні механізми, які бережуть психіку.

– Іноді діти навіть без допомоги дорослих можуть впоратися зі складними ситуаціями. Хоч цю думку підтримують не всі мої колеги…

– Чому?

– Тому що часом люди намагаються «завдати добро» і обов’язково надати підтримку. Але іноді те, що працює, просто не треба чіпати. Іноді дитина впоралася, а їй все співчувають і співчувають – то вона думає: може, мені і справді аж так погано? 

– Всі ми зіштовхуємося зі смертю близьких. Є люди, яким дуже важко це пережити, і вони потребують вчасної кваліфікованої допомоги. Але є люди з хорошими захисними механізмами – витісненням, наприклад.

– Хтось скаже – але ж через роки людина може повернутися до проживання цього досвіду і страждатиме. Так, може. Але може такого і не статися. Тож нам треба бути дуже уважними до дитини, аби не проґавити, що їй справді погано.

– Але якщо все більш-менш нормально, а ми розхитуємо ситуацію – це ще гірше.

– Але ж буває таке, що назовні проявів не видно, а всередині людина гостро переживає?

– Для того і приходять радитися до психологів. До мене часом звертаються: «Дитина наче не переймається, нормально живе. Чи треба мені щось робити?».

– Саме психолог має визначити, чи справді все нормально. У нас як фахівців для цього є різні інструменти. Без такої діагностики справді можна пропустити і дитячі страхи, і суїцидальні думки.

– Буває, що людині ще важко говорити про пережите, а психологи наполегливо намагаються її розговорити. Тому втручання має бути дуже помірковане, дуже поступове, й на нього потрібен час.

– Клієнти іноді нарікають, що довго ходять по психотерапевта й нібито це не допомагає. Але часом говорити про те, що болить, – занадто складно, особливо дітям.

– До того ж часто люди думають, що проявляти емоції – погано, злитися не можна, хлопчики не плачуть… Тож я би радше звертала увагу на те, що ми маємо навчитися самі і навчити наших дітей розуміти власні емоції, стани, коригувати їх. Можливо, така допомога буде навіть більш важлива людині, яка пережила травматичний досвід.

– Гаразд, але що ви все ж радите людям, які не можуть безпосередньо привести дитину до психолога, бо не є її близькими родичами – наприклад, вчителям? Що їм робити і казати, аби не шкодити дитині своїм надмірним бажанням підтримати?

– Зазвичай, якщо дитина хоче поділитися переживаннями, вона якось про це повідомить, дасть зрозуміти. Якщо таке стається, ми говоримо дитині, що співчуваємо їй, говоримо про власні відчуття.

– Якщо дитина хоче обіймів, можемо дати їй тілесну підтримку – погладити по плечі, по спині, злегка обійняти. Не чіпаємо голову, шию, вуха – це такі інтимні зони й діти можуть недобре реагувати на доторки там. Підлітків можемо запитати, чи вони хочуть обіймів. 

– Але якщо дитина не демонструє такої потреби у допомозі і бажання ділитися своїм горем, ми взагалі не проявляємо до неї співчуття?

– Ні, ми кажемо: «Я розумію, що тобі може бути боляче від того, що сталося. Якщо захочеш, ти завжди можеш про це зі мною поговорити. А як не хочеш зі мною – є ще психолог тощо». Тобто ми пропонуємо допомогу, але не нав’язуємо.

– Ще один важливий момент: коли дитина втрачає когось близького, вона хвилюється, чи такого ж не станеться з іншими близькими.

– Втративши батька, вона може почати запитувати маму: «Ти завжди будеш зі мною?». Тож ми маємо дати їй певні гарантії нашої безпеки: наприклад, мама каже дитині, що завжди під час тривоги ходитиме в укриття, поки дитина буде в укритті у школі.

– Водночас іноді діти бояться про це запитати. «Мамо, я боюся, що ти помреш» – це жахлива фраза, її складно вимовити. І замовчувані переживання капсулюються і стають тривогою.

– Тривога, на відміну від страху, – це коли я не знаю, чого боюся. Тому психологи іноді допомагають перевести тривогу в конкретний страх: я боюся, що моя мама теж загине, як тато. Тоді це можна обговорювати, намагатися створити, наприклад, спільні правила поведінки задля безпеки і спокою.

– Директорам шкіл і вчителям я раджу дозволити дітям після повітряної тривоги і повернення з укриття пересвідчитися, що з батьками все гаразд, сконтактувавши з ними. Так діти менше тривожитимуться.

– Повернімося ще до типових запитів, які зараз мають ваші клієнти. Яка тенденція у запитах про тривожність і депресію? Їх просто побільшало чи є якісь інші особливості?

– Раніше людина приходила і казала: «Я в депресії» або «Я прокрастиную». Натомість зараз багато чого поєднується: людина може нарікати і на депресію, й агресію, і прокрастинацію – все разом.

– Я це називаю стратегічною втомою. Ми втомилися від власних емоцій, будь-яких. Знаєте, навіть скелі кришаться, коли постійно змінюється спека й холод. І наша втома – як гойдалки.

– На один сеанс людина приходить і каже, що вона агресивна, а наступного разу – що вона млява і не має ні на що сил. Агресія та млявість не дуже дотичні одне до одного, але зараз може бути разюча зміна станів навіть протягом одного дня, і вона лякає людей. То ж вони часто приходять із запитом: «Чи зі мною все взагалі нормально?».

– Які є червоні прапорці, які допоможуть людині зрозуміти, що їй уже час прийти до психолога, а не перечікувати чи намагатися впоратися самостійно?

– Коли суттєво порушуються звичні ритми життя. Наприклад, якщо людина спить три години замість семи чи восьми. Звісно, люди можуть мало спати, бо працюють чи воюють. Я маю на увазі іншу ситуацію – коли людина не спить, бо не може переварити свої переживання.

– Інший прапорець – коли людина зовсім не їсть або навпаки переїдає. Коли має закрепи чи проноси – це теж може бути ознакою психологічного стану.

– Коли проявляє незвичну агресію – агресує навіть на тих, на кого ніколи не агресувала. Або якщо постійно плаче. Взагалі сльози – це добре, їх не треба стримувати. Але якщо плач цілими днями, то з цим потрібно щось робити.

– Ще одна ознака – якщо людина не може нормально вчитися чи працювати. Або якщо вона сама має потребу звіритися, чи з нею все гаразд. 

– Чому люди часом не можуть розпізнати ці червоні прапорці і відкладають похід до фахівця до критичного стану?

– По-перше, люди часто «не вірять у психологів». Але ми не ворожки, щоб у нас вірити. До нас по допомогу треба йти, як до лікаря.

– По-друге, є низка стереотипів, які заважають людині звернутися до психолога: наприклад, що чоловік має сам упоратися зі своїми емоціями, або й узагалі – що звертатися по допомогу соромно.

– Тож треба почати з формування культури звернень до психологів. Звертатися часом варто і без гострої потреби – як ми робимо планові кардіограму, мамографію тощо – просто щоб звірити, чи з вами все гаразд.

– А як діяти, якщо ми бачимо гострі проблеми іншої людини, але вона не хоче звертатися по допомогу? Не приведеш же її за руку…

– Більше того – навіть якщо взяти за руку і привести, а людина не має мотивації працювати, це буде неефективно.

– Хоча часом на першому сеансі мені вдавалося переконати людину, що їй потрібна допомога. Тому якщо є змога привести, це варто зробити. За один сеанс психолог може побачити, що людині потрібна консультація психіатра, а той за одну зустріч може призначити лікування і ситуацію вдається швидко покращити. Клінічна депресія потребує лікування.

– Гаразд, але як діяти, якщо близька людина навідріз відмовляється від допомоги, а її стан і поведінка, наприклад, агресивна, сильно шкодять близьким?

– Чесно говорити про це: «Я помічаю в твоїй поведінці ознаки певних розладів, мене це турбує, мені важко, для мене важливо, щоб ти отримав допомогу».

– Той, хто перебуває поруч із людиною в депресії, теж, до речі, гостро відчуває наслідки депресивного стану. Тож можна говорити і про свої потреби – «Мені буде краще, якщо ти підеш до психолога».

– А якщо в людини важка депресія і потрібні ліки, а вона все ще відмовляється від допомоги?

– Для таких гострих станів або спроб самогубства є психіатрична швидка допомога, яка може госпіталізувати людину. Звичайно, людина все одно потім має підписати згоду на лікування.

– Прийом ліків – це добровільна процедура, а не насильство. Тому психологи мають різні способи, як переконати людину лікуватися, пояснюють їй, як препарати мають діяти, розвіюють її упередження і страхи.

– Зараз дуже часто лунає думка, що українці будуть нацією із посттравматичним стресовим розладом, оскільки всі отримали той чи інший травматичний досвід. Однак дані досліджень цьому суперечать – орієнтовно 10% з тих, хто пережив травматичний досвід, відчує наслідки. 

– Усі ми дуже різні: умовно кажучи, хтось може підняти 16-кілограмову гирю, а хтось ні. Є треновані і нетреновані люди. Комусь від народження дана міцна психіка, комусь – тендітна.

– Спадковість також є важливим фактором: якщо у родичів були депресії чи спроби самогубства, ми маємо уважніше ставитися до свого психічного здоров’я.

– Але загалом люди дуже по-різному реагують на повністю однакові подразники. І точно не всі ми будемо травмовані, переживши війну. 

– До того ж, ми мусимо про себе піклуватися і, якщо можливо, не подразнювати себе тим, що погіршує наш стан. Не потрібно постійно дивитися новини.

– Потрібно намагатися відновлювати психіку – робити щось приємне для себе: слухати музику, ходити на природу, бачитися з друзями, відвідувати театр. Треба відновлюватися.

– Робити собі приємно – це нормально.

– Які ще життєствердні факти варто знати людині, щоб вона могла себе цим знанням підтримати у складні моменти?

– Я виділяю чотири найважливіші ресурси. По-перше, це життя і здоров’я. Якщо ми живі і здорові – це вже дуже багато.

– По-друге, гроші. Якщо ми маємо роботу і можемо відновлювати матеріальний ресурс, це дає нам впевненість і спокій. Дуже багато людей не зізнаються в тому, що їм страшно втратити гроші.

– По-третє, час – його відновити ми не можемо. Саме тому важливо не відкладати життя на потім і не чекати дати Х, а жити і робити щось для того, аби ця дата Х наблизилася.

– По-четверте, психологічний ресурс. Ми маємо створити для себе комфортні умови й бути здоровими гедоністами, щоб відчувати радість життя.

– Не треба, як раніше було модно радити, намагатися вийти з зони комфорту – це великий стрес, який іноді може дати потужну хвилю сил, а іноді може опустити людину на дно.

– Чи це нормально, коли під час потрясінь люди зовсім спокійні, не тривожаться, не плачуть? Чи це свідчить, що в них міцна психіка?

– Мені здається, що люди із певними внутрішніми правилами та дисципліною такі речі переживають легше. І можуть відшукати внутрішні ресурси, які допоможуть пережити складні часи. В тому числі такі ресурси може дати і регулярне спілкування зі психотерапевтом.

– Але чисто теоретично чи може такий спокій і відсутність видимих переживань свідчити, що щось іде не так?

– Знаєте, воно все одно якось мусить проявитися. Наприклад, людина зберігає спокій, але має тіковий розлад чи закрепи. Утримуватися від вираження емоцій – недобре, а виявляти їх можна сублімовано: наприклад, коли граємо в м’яч чи голосно співаємо – вивільняємо свою агресію.

– А якщо говорити саме про сльози – чи це нормально, що люди не плачуть, переживаючи складний болючий досвід?

– Нормально і плакати, і не плакати. Іноді нездатність плакати обумовлена суто біологічно. Взагалі поняття норми є дуже широким. Але якщо людина сама у чомусь сумнівається, це привід проконсультуватися із фахівцем.

– В одній зі своїх колонок ви описали, як руйнуються стосунки через різницю у досвідах, отриманих під час війни – хтось був у відносній безпеці, а хтось під обстрілами, хтось воює, а хтось ні. Через відмінні досвіди буває складно порозумітися. Як із цим працювати, щоб зберегти стосунки?

– Потрібно проговорювати свої образи, коли вони з’являються: мені неприємно, мені боляче. Так, це може спричинити конфлікт, але без конфлікту неможливо вирішити неузгодженості у стосунках, повідомити, що тебе турбує чи ображає.

– Після проговорення можна вирішувати, чи ми продовжуємо будувати стосунки, враховуючи новий досвід, або розстаємося – за можливості цивілізовано і достойно.

– Тобто звірити досвіди можна лише завдяки говорінню?

– Так, а як інакше?

– Можемо піти показати – «подивися на Бучу». Але навіть якщо ми повністю пройдемо з людиною її шлях, наш досвід і сприйняття все одно буде іншим. Ми не можемо одягнути чужі капці.

– Тому важливо розповідати не лише, що відбулося, але і як я це переживав/переживала – передавати емоційний досвід. Тоді, можливо, буде більше порозуміння.

– Чи є якісь згрубша універсальні поради щодо спілкування з людьми, які повернулися із зони бойових дій?

– Один військовий мені казав, що він уже почув всі дурні запитання, які тільки міг почути. Наприклад: «Чи ти вбивав?». Такого не варто запитувати. Іноді треба припинити говорити і почати слухати. Це дає дуже хороший результат, дуже цікаві і щирі розмови.

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів» 

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.

Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське ЗМІ – підтримайте «Четверту владу»