«Ну що ти там, навоювався?»: як не можна говорити з військовими

Джойс приїхав у відпустку на кілька днів. Санту «списали». Обоє зляться, коли чують запитання від цивільних на кшталт «як ти», «розкажи, як там». Ми публікуємо цей текст, аби хоч трохи пояснити, як не можна говорити з військовими.

Джойс. Пролог

Джойс – кандидат наук. Він пішов до військкомату одразу ж, як почалася повномасштабна. Просто одного ранку повернув не наліво – на роботу, а направо.

Зараз він за кермом. Зосереджено – трохи більше ніж треба – дивиться на дорогу. Між тим ми все одно говоримо, бо не бачились кілька років. Їдемо на тусовку – Джойс прийшов із війни в коротку відпустку й вирішив зібрати разом стару універську компанію.

– Знаєш, – каже, – я думаю, що люди зараз краще розуміють вояк, ніж під час АТО. В кожного ж на війні або друг, або брат, або син чи дочка.

Я кажу, що він наївний. І за кілька годин, на жаль, виявляюся правим.

Джойс лишає авто на стоянці, щоб можна було трохи випити. Забираємо ще двох старих друзів і їдемо на таксі до всіх інших – вони вже чекають у бесідці біля озера й готують шашлики.

Зустріч чудова. Всім є про що поспілкуватись. Але в якийсь момент я влажу в розмову Джойса з Децлом.

Децл – фанатичний науковець і завжди намагається докопатись до суті. Зараз він розпитує про війну. Джойс трохи злиться, але терпляче відповідає. Не витримую я:

– Ти – дятел!

– Я що, не можу питати у свого друга все, що хочу?

– Ні, не можеш!

Децл відстоює своє право на питання:

– А чого він не може сказати навіть, куди далі їде?!

– Бо це армія.

– Ви як то в якійсь субкультурі, в яку мене не берете!

Санта. «Ну що ти?» та інші тупі питання

До служби Санта працював медбратом, потім спортивним реабілітологом. У 2015-му підписав контракт із ЗСУ. Ми познайомилися рік потому – на «Логістиці» біля Зайцевого. Вже тоді він урятував від смерті багато людей.

Нещодавно Санту списали – посттравматичний синдром. Його «клемануло» після того, як не зміг витягти пораненого.

По групі Санти працювали з мінометів і танка. Коли нарешті вдалося підійти, поранений став загиблим. Загалом із роти вижило десять людей.

До цивільного життя, каже Санта, звикати непросто. До тупих питань – зокрема. У порівнянні з часом АТО, каже, їх стало навіть більше.

– Підходить один: «А розкажи-но, як там?». Слово «розкажи» – і в мене зразу падає планка. Я розумію, що не варто таке говорити, але з іншої сторони – якщо не висвітлювати певні речі, то людям до с**ки. «Я не здох, – кажу, – вижив. І мої десять людей». А вони зразу ображаються, що ти так реагуєш: «Що ти такий агресивний?».

– Є ще: «Ну що ти?» і «Як ти?». Одне діло, якщо це питають близькі. А так просто люди, яким на тебе байдуже, кажуть: «Ну що ти там, як ти там?». Я не люблю, коли сторонні починають лізти в душу. А ще ж є люди, які спеціально хочуть зачепити за живе: «Ну що ти там, навоювався?».

Річ не лише в нетактовних питаннях. Санту напружує ставлення цивільних загалом.

– Мені не подобається, коли починають жаліти. Не співчувати, а саме жаліти. Дивляться на тебе, як на якусь собаку. Коли я бачу побратима, який посічений [уламками], неважливо, що з ним і як, – він живий, і в мене радість в очах. Тому що життя – це найдорожче. Коли цивільні дивляться, в багатьох у погляді відраза і страх.

Страх, каже Санта, породжує ненависть:

– Дехто включає бичку, бо намагається виправдатись. Дядько побратима йшов у комендантську годину напідпитку. Зупинив його патруль, і дали йому повістку. То цей бухий чорт прийшов до військового: «Ти сидиш у мене вдома, а я за тебе повинен воювать?». І з такими пред’явами вигнав його з хати.

Хлопчині, про якого мова, 21 чи 22. Він не може ходити без палички, бо після контузій має пошкодження мозку.  До дядька приїхав зі шпиталю, щоб нормально поспати й помитися.

Ще Санта розповідає про «занадто розумних» знайомих:

– Я пішов за власним бажанням. Вони сидять і розказують: «Нащо туди йти, класти своє життя?». Починають диванну критику. Таку фразу почув: «Там нічого робить». І для мене це, б**дь, як серпом по яйцях. В смислі «там нічого робить»?

– Як ти справляєшся з такими речами?

– Пройшов курс лікування. Маю психотерапевта. Коли доходжу до точки кипіння, згадую про дружину й дитину. Завдяки ним я тримаю себе в руках і намагаюся якось перенаправляти енергію. Або займаю себе чимось, або просто в телефоні клацаю.

Підтримка сім’ї, каже Санта, відіграє величезну роль. Однак із деякими родичами дуже збільшилась відстань:

– Коли я пішов на фронт, вони приходили до моєї дружини й казали: «Він тебе кинув, він такий-сякий. Ти вдова, а дитина без батька». Я зараз підіймаю цю тему. Кажу: «Ну що, я не здох. Я повернувся додому». Дивлюся їм в очі, а вони зразу відвертаються, йдуть. Ображаються, що я так з ними розмовляю.

Таня. Коментар психотерапевтки

Тетяна Руденко – співзасновниця ГО «Вільний вибір». Організація надає психологічну допомогу людям із бойовим досвідом. Тетяна працює з бійцями та бійчинями з 2015 року – відколи почалися перші повернення з фронту.  Ті, хто служать або служили, є і в її команді.

Тетяна розповідає, як не можна спілкуватися з військовими.

– Насамперед, не можна лізти в душу, коли тебе туди не запрошували. Не можна ставити питання травматичного характеру: а що було, а де ти був, скільки вбивав, які були втрати, що було найскладніше, що було найстрашніше? Це основне. Далі – особисті історії, куди теж без запрошення заходити не варто.

– Особливо я б звернулась до ЗМІ, які ставлять такі питання, коли людей тільки звільняють із полону. Що можна відповісти чужій людині на питання: «Що ви відчуваєте?». Достатньо просто мати здоровий глузд, щоб не ставити таких питань. Ви питаєте про ймовірно травматичний досвід, і це може нашкодити.

Також, каже Тетяна, не можна давати якісь оцінки загальним діям війська, не бувши там. Це відчувається як знецінення і сприймається дуже болісно.

Загалом же, на її думку, при спілкуванні з військовими потрібен рівний тон. Натомість люди часто впадають у крайнощі. Одна з таких – інвалідизація:

– «Він повернувся з війни», – і таке зітхання довге. «Напевно ж, він якийсь поламаний». Не можна будувати комунікацію з того погляду, що людина «якась». Ви не знаєте, яка вона. Ви не можете оцінювати ступінь її емоційної стійкості. Далеко не всі повернуться травмованими, не в усіх буде посттравматичний розлад.

Зашкодити може й надмірна героїзація:

– По-перше, людина може не відчувати себе героєм. Для неї це буде дисонансом і дискомфортом. По-друге, військові, безперечно, – люди з унікальним досвідом, унікальними знаннями й дуже серйозним бекграундом. Але водночас це просто люди. Героїзація може шкодити їм у процесі адаптації – коли від людини чекають чогось неймовірного. А вона цього неймовірного зараз не може зробити, та й не повинна.

– Як підтримати й допомогти, не нашкодивши? Що головне?

– Якщо говорити в загальному про суспільство, це створення можливостей. Дати можливість на відпочинок. Потім дати можливість на перенавчання. Тобто якісь програми, які працювали б за принципом «вудочки».

На етапі переходу, каже Тетяна, людина з бойовим досвідом не обов’язково робитиме все так, як чекають навколишні – і в родині, й у колективі. Треба враховувати, що вона має свої сильні та слабкі сторони.

– У тебе є досвід, він різний, він, можливо, складний, але ми тобі вдячні й готові допомогти – для того, щоб ти міг жити далі. Тому що життя буде тривати, – додає Тетяна.

Джойс. Епілог

Чому не можна питати, куди Джойс їде далі, Децл зрозумів наступного дня. Джойсу зненацька подзвонили й наказали повертатись назад на фронт.

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.

Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське ЗМІ – підтримайте «Четверту владу»