Обмеження свободи слова під час війни: чи завжди вони виправдані

Свобода слова в Україні через повномасштабну війну зазнала викликів. Журналісти стали частіше стикатися із обмеженнями в своїй роботі щодо доступу до інформації про перебіг військових дій, різні загрози для цивільного населення, завдані ворогом руйнування.

На практиці обмеження свободи слова можуть спричиняти неадекватне сприйняття суспільством ситуації, зростання кількості фейків та дезінформації, які можуть бути частиною інформаційної війни росії.

Напередодні Міжнародного дня припинення безкарності за злочини проти журналістів, який відзначається 2 листопада, аналізуємо окремі кейси таких порушень. 

Які випадки порушень у доступі до інформації, що стосується війни, фіксувалися

Редакторка видання «Район.Рівне» Марія Мартинюк пригадує, як на сайті однієї з міських рад Одеської області натрапила на новину, що в місті прощатимуться з військовим, який загинув «внаслідок бойових дій на полігоні в Рівненській області». Оскільки бойових дій на Рівненщині немає, спробувала з’ясувати деталі в оперативного командування «Захід» й одразу зіткнулася із хамством.

«Розуміючи, що тема – «гаряча» й опрацювати її треба оперативно, я зателефонувала пресофіцеру, назвалася, спробувала пояснити ситуацію, а у відповідь почула: «Ви хто? А звідки я знаю, що ви – справді журналістка? Надсилайте інформаційний запит! І взагалі, у вас є акредитація Міноборони? Нема – до побачення!».

Кажу, що акредитації цієї в мене нема, проте можу надіслати фото редакційного посвідчення, скрін публікації, коментар на яку намагаюся отримати. У відповідь знову грубість. Тоді не витримала й сказала військовому з пресслужби, що мій дзвінок йому – це теж запит на інформацію! На що той, глузливо кинув: «Де це написано?», – пригадує медійниця.

Марія додає, що, намагаючись отримали інформацію про події на полігоні, скинула офіцеру у месенджер фото акредитації своєї колеги з редакції та свого редакційного посвідчення. 

Отримавши у відповідь повідомлення: «Акредитація вашої колеги вже не дійсна», – повела розмову у стилі, яким її вів військовий. Після цього він заговорив зовсім по-іншому.

«Він перетелефонував і сказав, що знаходиться у  відрядження на Півдні. Пояснив, що під час дії воєнного стану полігон, який знаходиться в підпорядкуванні оперативного командування «Захід», використовують для навчання й інші командування, тож, аби з’ясувати, за яких саме обставин загинув військовий з Одещини, треба звертатися із запитом до їхнього командування. По суті, це все можна було сказати одразу», – резюмує рівненська журналістка.

Фрилансерка Ілона (ім’я змінене на прохання героїні – авторське) за кілька місяців від початку війни стала транскрибувати для однієї медійної ініціативи історії людей, які були в регіонах, де велися активні бойові дії, згодом почала писати розмови із військовими та волонтерами.

«Мені здавалося, що кожну історію того, як людина стає військовим, як робить цей вибір, чим мотивується, точно треба розповідати. Тому я починала з того, що просто записувала історії чоловіків, які пішли добровольцями у тероборону та ЗСУ з мого міста. Коли йшлося про військовослужбовців то стикалася з тим, що мені як фрилансерці відмовляли у розмовах, бо не маю прив’язки до певного ЗМІ й невідомо в який спосіб можу використати отриману інформацію».

У практиці фрилансерки були випадки, коли військові відмовлялися спілкуватися, казали: «Ти хто така? Ти не напишеш нічого толкового».

 «Виручили волонтери. Познайомили із журналістами з Києва, ті розказали, що можна писати, що ні, чого не можна розголошувати, як акредитацію отримати, якщо я захочу поїхати кудись, де активні бойові дії. І ось тут почалися проблеми, бо я – фрилансерка і для отримання акредитації мені треба було знайти ЗМІ, з яким я працюватиму, хто може підтвердити, що я – дійсно журналістка. І це проблема, якщо ти хочеш працювати незалежно. Зрозуміла, що для цієї теми дуже важлива співпраця з відомим ЗМІ, бо мій локальний сайт нікому не цікавий. Зі мною відмовлялися говорити, навіть, коли просто хотіла записати історію, чого чоловік пішов служити, чим мотивувався, це не кажучи про якісь серйозніші питання», – розповідає журналістка.

Інша журналістка, Наталія Патрікєєва, працює на «Радіо Свобода» з подкастом про військових «Свої серед своїх». У першому сезоні цього проєкту вийшло 20 розмов із військовослужбовцями: когось жінка записала віддалено через Zoom, когось вдалося записати у Києві в студії. 

«Щоб домовитися про інтерв'ю я писала своїм героям напряму, не через пресслужби. Ймовірно, так все складалося, бо ми говорили про власний досвід, емоції, а не про бойові дії чи озброєння. Коли почався запис другого сезону, я особисто попросила про розмову одну із військовослужбовиць 241 бригади ТРО, але вона відповіла по-хамськи», – розповідає Наталія.

Називають медійники також ситуації відмов у отриманні інформації від освітніх установ щодо чоловіків, які вступили на навчання у 2022 та 2023 році та намагалися використати цей інструмент як можливість уникнення від мобілізації. 

Складнощі в роботі журналістів виникають також у Грузії, частина території якої окупована Росією із 2008 року після вторгнення.
Нагадаємо, що після війни у 2008 році Росія визнала «незалежність» сепаратистських регіонів Грузії Абхазії і Південної Осетії. В обох регіонах базуються російські війська. Країни Заходу вважають ці території окупованими регіонами Грузії.

Саломе Мезурнішвілі, засновниця та голова Фонду розвитку прав людини, членкиня Комітету з прав людини та міжнародного права асоціації адвокатів Сакартвело під час Школи адвокації для громадських лідерів в Україні та Сакартвело зазначила, що в Грузії також є проблема із якісним висвітленням того, що відбувається на окупованих територіях.

«На окупованих територіях багато людей страждають через порушення їхніх прав і з боку держави ми не спостерігаємо адекватних дій. Є багато фактів  щодо викрадення людей, утисків їхніх свобод. Навіть той факт, що упродовж років люди живуть у стресі, це вже вагоме порушення їхніх прав», – говорить Саломе Мезурнішвілі.

Громадські активісти фіксують чимало обмежень щодо отримання громадянами послуг у сфері охорони здоров’я, освіти, є суттєвий дисбаланс у отриманні інформації.

«Ймовірно, це через неможливість медій ефективно доносити інформацію, через утиски самих журналістів», – додає активістка. 

Чи реагують офіційні установи на інформаційні запити з питань війни

26 вересня авторки цього тексту надіслали інформаційний запит у Міністерство Оборони України, аби дізнатися відповіді на питання щодо обов’язкової акредитації журналістів від Міністерства, випадків отримання телефонних коментарів, специфіки взаємодії із пресофіцерами, а також, чи фіксує Міністерство випадки порушення прав журналістів у доступі до інформації військовими.

У відомстві відповіли, що «в умовах збройної агресії російської федерації, донесення оперативної, правдивої та вичерпної інформації про воєнні злочини росії, Збройні сили України проводять акредитацію представників національних та іноземних засобів масової інформації через Управління зв’язків з громадськістю ЗСУ.

Ця робота організована відповідно до наказу Головнокомандувача Збройних Сил України від 03.03.2022 № 73. 

Крім того, у командуваннях всіх рівнів та військових частинах Збройних Сил України комунікація з представниками медіа здійснюється через представників служб зв’язків з громадськістю (пресофіцерів), загальну координацію роботи яких здійснює зазначене вище Управління».

Враховуючи зазначене, за детальнішою інформацію порадили звернутися безпосередньо до Управління зв’язків з громадськістю ЗСУ. Проте в цьому відомстві запит, надісланий 27 вересня, проігнорували. Відповіді на нього не дочекалися у визначений законом п’ятиденний термін. 

Спроби дізнатися долю інформаційного запиту в телефонному режимі також не дали результату – на дзвінки в структурі ніхто не відповідав. 

26 вересня також подали інформаційний запит до Національної поліції України, аби дізнатися, чи зверталися до цього відомства журналісти зі скаргами на порушення прав військовими в умовах воєнного стану та чи були відкриті провадження за результатами цих скарг. 

Також було цікаво, скільки справ про порушення прав журналістів на доступ до інформації були передані до суду. 

Відповіді на звернення правоохоронці до моменту публікації тексту не надіслали. 

Що кажуть про обмеження у отриманні інформації журналістами медіаюристи

Медіаюрист Інституту Масової Інформації  Роман Головенко каже, що для простого отримання інформації акредитація Міністерства оборони України не потрібна, вона важлива в контексті фізичного відвідування військових об’єктів, отримання інформаційних розсилок від акредитуючої структури. 

Юридично відсутність акредитації не перешкоджає надсиланню інформаційного запиту чи зверненню по коментарі – але саме по собі законодавство не може нівелювати його незнання з одного чи іншого боку, тобто в пресофіцерів чи журналістів, тому практика може суттєво відрізнятися від теорії.

«Чи мають право військові в умовах воєнного стану відмовлятися надати журналісту будь-яку інформацію, навіть якщо вона не містить конфіденційних даних?», – цікавимося в експерта.

«Відмовитися відповідати на запит можуть щодо тієї інформації, яка має статус обмеженого доступу. У випадку з військовими це скоріше буде не конфіденційна, а службова чи таємна інформація. Ту частину інформації чи документа, яка не містить інформації з обмеженим доступом, на запит повинні надавати», – відповідає Роман Головенко. 

Також нерідко в практиці журналістів трапляються випадки, коли пресофіцери відмовляються надавати іноформацію журналісту в телефонному режимі чи в мессенджері. Свою позицію військові аргументують тим, що вони не знайомі особисто. На це медіаюрист відповідає наступне:

«Телефоном чи мессенджером зазвичай запитують коментарі, але давання коментарів – це право, а не обов’язок. Обов’язок надати інформацію може породити інформаційний запит, який можна подати телефоном, але гарантована відповідь однаково буде письмовою й зазвичай не одразу».

Щодо того, чи може телефонний дзвінок пресофіцеру розцінюватися як інформаційний запит, то, за словами експерта, відповідь на це питання буде швидше «ні», аніж «так».  

Справа в тому, що пресофіцер не є розпорядником інформації, ним є структура, в якій той працює. Туди можна подати інформаційний запит і телефоном, але хто на ньому приймає дзвінки/запити, пресофіцер чи хтось інший, важко прогнозувати, в різних структурах може бути по-різному, й це не так важливо.

Якщо права журналістів на доступ до інформації порушують, юрист радить звертатися до керівництва (вище за управлінською ієрархією відносно особи, яка порушила право), до адміністративного суду й до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Зі свого ж досвіду додає, що за період дії воєнного стану щодо військових структур таких скарг особливо не бачив.

«Для того, щоби судити про виправданість заходів, потрібно мати перед очима повну картину ситуації, а вона є лише у військових. Обмеження виписані в Законі України «Про правовий режим воєнного стану» (п. 11 ч. 1 ст. 8) та Наказі Головнокомандувача № 73 від 2022 року», – відповідає Роман Головенко на запитання, які обмеження прав журналістів на доступ до інформації можна вважати виправданими в умовах дії воєнного стану. 

Післяслово

34 стаття Конституції України передбачає, що під час війни заради національної безпеки можливі й допустимі обмеження свободи слова.

Комісія журналістської етики пояснює: «Зрозуміло, що в умовах воєнного стану журналісти пов’язані правилами висвітлення війни та низкою обмежень, які містяться в наказі Головнокомандувача ЗСУ. Ці обмеження стосуються даних, які не підлягають оприлюдненню: наприклад, про розташування позицій українських військових, про захисні споруди, озброєння, місця потрапляння снарядів і ракет тощо».

Водночас журналісти, які висвітлюють питання війни дають своїй аудиторії ширшу картинку того, що відбувається, фіксують воєнні злочини, тому їхні права теж повинні бути дотримані. 

Бо, цитуючи українського журналіста Павла Казаріна: «Завдання журналістів – пояснювати людям, що відбувається. Війна цього не змінює». 
І не завше обмеження в доступі до інформації дійсно можна виправдати війною.

Марія Мартинюк та Вікторія Назарук, Рівненщина

«Цей матеріал розроблено авторками в рамках проєкту журналістських розслідувань «Захист Передової (Protecting the Frontline 3), що фінансується ЮНЕСКО та втілюється Інститутом висвітлення війни та миру (IWPR). Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю авторок i не відображає погляди ЮНЕСКО чи Інституту висвітлення війни та миру».