Про причини російської агресії рівненський священик розповів французьким журналістам

Це я давав інтерв'ю одному французькому виданню, вже забув якому, десь весною. Розумію, що багато букв, але може буде цікаво кому почитати. Однією з цікавинок є те, чим цікавились журналісти у Франції на початку великого вторгнення. Щоправда,  їхні питання я тут не подаю, лише відповіді на них...

(Заголовок до блогу запропонував головний редактор «Четвертої влади»)

Мене звати Віталій Поровчук. Я православний священик, історик, журналіст і пластун, тобто український скаут.

Понад двадцять років працюю в українській освіті – в університетах та у загальноосвітній школі. Служу у благодійній місії «Православне діло», де дружу з людьми з особливими потребами і координую різноманітні соціальні та благодійні проекти.

Також я – духівник для рівненських пластунів.

Коли ще не був священиком, то дванадцять років був депутатом Рівненської міської ради. Народився у Москві, навчався на історичному факультеті Московського державного університету імені Михайла Ломоносова, хоча коріння моє з міста Дубна, що на історичній Волині, у західній частині України.

Після проголошення Україною незалежності, я у 1993 році повернувся на Батьківщину.

Зараз мешкаю у місті Рівне. Мені 52 роки. Я маю дружину і шестеро дітей.

24 лютого почалося для мене удосвіта з повідомлення  дружини і найстаршого сина про початок війни. Дружина вночі чула, як над містом довго літали військові літаки, хвилювалася, але не будила нас. Згодом з’ясувалося, що це були українські літаки, які піднялися у повітря під час алярму.

Натомість, мій син проснувся і у стрічці новин побачив інформацію про початок бойових дій проти України з боку армії РФ. Він подзвонив колишньому однокласнику, який навчався в університеті у Харкові, а той сказав, що зараз знаходиться у метро разом з іншими мешканцями міста, ховаючись від бомбардувань.

Перші емоції були спокійні. Перші дії були спрямовані на те, щоб вивезти дружину і молодших дітей у село, туди, де менша небезпека від ракетних і бомбових ударів.

У соціальних мережах повідомив парафіян та всіх інших для кого служу і працюю, що готовий бути на зв’язку, благословив, намагався підбадьорити, зазначив, що це агонія кагебістської влади у Кремлі й початок їхнього кінця.

Після евакуації моєї сім’ї у село, рівненській аеропорт був обстріляний ракетами, а згодом було завдано удару по телевежі, під час якого загинуло понад 20 національних гвардійців, які забезпечували охорону об’єкту. У цей момент вночі я був на відстані менше шести кілометрів від телецентру і бачив величезні спалахи та чув страшні вибухи.

У Рівненській області було обстріляно декілька сховищ з пальним, які знаходилися у населених пунктах, залізничну станцію Здолбунів, військові об’єкти.

Наприклад, цивільну нафтобазу у Дубні обстріляли, незважаючи на те, що вона знаходиться серед житлової забудови. Приблизно за 1000 метрів від неї розташований геріатричний центр для літніх людей та осіб з інвалідністю, в якому знаходиться каплиця, у якій ми здійснюємо наше служіння, а за 2000 метрів знаходиться хата, де я виріс і у ній якраз перебували мої батьки і брат.

Коли військові дії поширилися на територію сусідньої Житомирської області, я вивіз мою дружину і молодших дітей закордон.

У цей час мій емоційний стан став нестабільним, ніколи не відчував такого хвилювання і деякого страху щодо можливих наслідків війни для моїх близьких, мене особисто, моєї країни і мого народу. Це важко описати, думаю, що мене може зрозуміти той, хто це пережив, хоча паніки не було.

Я розпочав своє служіння в умовах воєнного стану, особливо підбадьорював мене спокій і твердість військових, з якими спілкувався у їхніх підрозділах та згуртованість людей.

Історії цих людей, з якими мені довелося спілкуватися останнім часом надихають і хвилюють одночасно. Громадяни України доводять своїм життям і, на жаль, смертю  облудливість російської пропаганди про переслідування за російську мову і російську національність в Україні, про надію українців на путінське «визволення».

У Польщі, поблизу Гданська у центрі допомоги Україні, я зустрів трьох російськомовних чоловіків середнього віку, які мали у цій країні прекрасну роботу і спокійне життя. Вони купили, разом з польськими друзями, потужний позашляховик, навантажили його військовим спорядженням і погнали воювати до себе додому на Херсонщину. З їхніх слів, партизанити на окупованих територіях.

Одну зі своїх легкових машин вони віддали волонтерам. Авто, навантажене спорядженням, теж поїхало на передову до українських розвідників на Донбасі. У центрі для біженців у селі Колоденка біля Рівного я познайомився з російськомовною жінкою з Чернігова, яка зі своїм наймолодшим сином, двома невістками і двома внуками їхала до Німеччини, рятуючись від російських окупантів.

Під Черніговом на позиціях українських військ лишився її чоловік – офіцер Української Армії та два її сини.

У геріатричному центрі в Дубні, куди перевезли під обстрілами понад сотню бабусь і дідусів, людей на інвалідних візках, я спілкувався з російськомовними жінками і чоловіками, які на схилі літ втратили все своє майно, а дехто і своїх рідних.

Дивитися на їхні сльози нестерпно боляче і я теж з ними плачу у каплиці інтернату, що названа на честь православної святої Марії, монахині Паризької – українки Єлизавети Пиленко, яка рятувала під час окупації нацистами Франції людей від нелюдів і сама загинула у концтаборі Равенсбрюк, пішовши добровільно у газову камеру замість молодої жінки і мами маленьких дітей.

Під час евакуації мирних громадян з окупованих районів Київщини загинули мої земляки з Рівненщини – Сергій Ільчук, батько шести дітей та Михайло Супрун, батько семи дітей, волонтери євангелічних місій, які були розстріляні з засідки російськими військовими.

Вони евакуйовували людей різних національностей і різних мов. Думка Путіна про те, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова і, що росіян переслідують поза Росією, вміла маніпуляція свідомістю інших, щоб прикрити свої злочини.

За декілька тижнів до війни, я почав читати мемуари Карла Густава Маннергейма – фінського полководця і політика, який керував обороною Фінляндії від російських большевиків.

Кожен, хто прочитає про те, що було напередодні і під час Зимової війни 1939-40 років, побачить паралелі з теперішньою війною в Україні.

Сталін заявляв про небезпеку нападу маленької Фінляндії на величезний СССР. Зрештою, совєтська артилерія обстріляла свою територію і Москва звинуватила фінів у нападі.

Під час бомбардувань фінських міст, Молотов у Лізі Націй казав, що вони скидають не бомби, а хліб голодним і експлуатованим робітникам і селянам. Що тепер кажуть російські дипломати в ООН? І чим може тепер закінчитися потурання агресії і заклики деяких політиків не «принижувати Росію»?

Про те, що буде війна з Ерефією я публічно говорив, як депутат Рівненської міської ради та громадський активіст, понад двадцять років тому, тоді я не був священиком, а рухівським активістом.

Я писав про це, працюючи у газеті. Ми намагалися тоді запроваджувати принципи декомунізації у нашому місті. Пропонували відмовитися від комуністичних свят, символіки і пам’ятників та казали, що якщо не забезпечимо національної антикомуністичної ідеологічної концепції побудови держави, то буде війна, бо будемо слабкі й несвідомі своїх завдань й Росія нападе. Пам’ятаю, як з мене тоді сміялися на сесії міської ради… Тепер не сміємося.

Росіяни напали, бо сучасна російська держава є імперією, а імперія не може існувати без війни.

Окрім того, російська влада є спадкоємницею комуністичної, більшовицької влади, а очільники Ерефії  – вихідці з середовища совєтської спеціальної служби – КГБ – злочинної організації, яка знищила десятки мільйонів людей, а десятки мільйонів ув’язнила у жахливих гулагівських таборах. Мого діда Гната Поровчука після жорстоких катувань комуністи розстріляли у дубенській тюрмі у червні 1941 року.

Для Путіна і його поплічників така тоталітарна ідеологія і практика є прийнятною, вони її втілюють у життя в нових умовах. Те ж стосується і керівництва Російської Православної Церкви Московського Патріархату, яка з 1927 року була під контролем совєтів та їхніх спецслужб.

Вони виконують дотепер політичні й ідеологічні завдання Кремля, на відміну від підпільної Православної Церкви, яка переслідувалася і нищилася комуністичним режимом у СССР. Дотепер всі православні церковні юрисдикції у Росії, які не підпорядковуються очільнику московської патріархії Кирилу Гундяєву, зазнають утисків.

«Русский мир», як ідеологія, постав саме у такому тоталітарному середовищі. Завдання цієї ідеології переконати себе і світ у вищості росіян та пріоритеті їхніх інтересів над інтересами інших держав і народів, особливо тих, які колись  належали до Російської імперії й СССР.

В  основі «Русского мира» мішанина російського так званого месіанства, большевизму та ідей нацизму.

Символіка та естетика апологетів цієї ідеології поєднує у собі непоєднуване – на одному військовому шевроні можна побачити совєтський червоний прапор і російську монархічну символіку часів царату.

В окупованих українських містах відновлюють пам’ятники Леніну, одночасно звинувачуючи його, вустами Путіна і Гундяєва, у тому, що він «створив Україну» і розвалив величну імперію.

Російські телевізійні пропагандисти і політики тим часом використовують в ефірі неприховану шовіністичну риторику подібну до постулатів нацизму та закликають до геноциду проти українців. Їх заклики почули і втілюють у життя російські солдати.

Завдання «Русского мира» полягає у  забезпеченні політичних та фінансових інтересів постсовєтської охлократії, яка контролює владу і капітал в Росії, а подекуди у світі. Українська війна є наслідком цієї політики, в основі якої захоплення, тобто крадіжка територій і ресурсів, винищення конкурентів під виглядом захисту прав і свобод росіян чи російськомовних громадян, які в Україні ніколи не були дискриміновані.

У своїх «Колимських розповідях» в’язень сталінських таборів і комуністичних психушок – російський письменник Варлам Шаламов писав, що большевизм, за своєю природою, походить з кримінальних середовищ, плекаючи кримінальні звички і практику обману, крадіжок і страшного насилля.

На жаль, частиною цієї російської державної постбольшевицької машини є і керівництво РПЦ МП, яке лише використовує віру і прикривається нею.

Щоб зрозуміти безпідставність звинувачень України Росією, можна вивчити відкриту і доступну інформацію про кількість російських шкіл, бібліотек, театрів, книговидавництв, газетної періодики, телеканалів, радіо, інтернет ресурсів, які були в Україні до російської агресії.

Одночасно варто зауважити, що в РФ зовсім не було і немає нічого з цього українською мовою, незважаючи на те, що мільйони українців, у тому числі автохтонів з Кубані, Білгородщині, Курщини, Вороніжчини, живуть на території Росії.

В Україні вільно діяла і діє РПЦ МП, яка мала найбільше парафій з посеред інших православних юрисдикцій. Дуже часто у цих парафіях провадилася російська політична і партійна пропаганда, а єпископи і священики брали участь у виборах за списками Комуністичної партії України чи проросійської партії колишнього президента Януковича.

У цій Церкві завжди здійснювалася русифікація через поширення російської культурної традиції.

У Почаївській Лаврі – одному з найбільших монастирів України, що розташована на Волині – у моєму рідному краю, перебували воєнізовані формування з російською символікою на одностроях. Тепер ці люди теж там знаходяться, але триколірний монархічний прапор дому Романових зі своїх рукавів прибрали.  

При цьому ця Церква називала себе «Українська Православна Церква» та переконувала український народ, що тільки така юрисдикція є законною з погляду церковних канонів.

Духовенство цієї Церкви, використовуючи довіру до себе великої частини народу і почуття віруючих, займалося очорненням інших українських православних юрисдикцій в Україні. Хоч, треба сказати, що у цій великій церковній юрисдикції є багато патрітично налаштованих людей, що стали жертвами маніпулятивної пропаганди під виглядом богослів'я. Натомість, в Росії українські юрисдикції були і є заборонені.

В Україні вільно діяли проросійські політичні партії та громадські організації, не дивлячись на те, що вони провадили підривну, антидержавну роботу. Люди з цього середовища були представлені у місцевому самоврядуванні, парламенті та уряді, бо в Україні мали місце вільні вибори і реальне самоврядування, формувалася демократична політична традиція, хоч як важко ці реформи і просувалися.

Натомість, у тоталітарній російській політичній системі місця для українців не було і немає. Зрештою, інші народи РФ, також і самі росіяни, страждають від автократичного путінського режиму, де немає свободи людини і свободи слова, вільних виборів, де ув’язнюють і навіть вбивають політичних опонентів, де вбивають і хочуть знищити цілі народи, як от у Чечні, а тепер і в Україні. 

Треба зазначити, що в основі російсько-української війни є також і світоглядний, ціннісний конфлікт. Український народ зберіг традицію самоврядування і демократії, що закорінена у середньовічних вічах, у магдебурзькому праві, у правах шляхти Речі Посполитої, в українському козацтві. Московія ж завжди була авторитарною державою з елементами азійської деспотії.

Путіністи і значна частина російського суспільства страждає від комплексу «вкраденого первородства».

Йдеться про привласнення Росією за часів монархії та у совєтський час історичної спадщини середньовічної Русі – держави з центром у Києві.

Йдеться про заперечення Москвою права на цю спадщину для українців та побоювання, що у разі зміцнення України і перетворення Києва на столицю впливової у регіоні держави, Росія без цієї вкраденої спадщини буде лише Ерефією – новоствореною постсовєтською клаптиковою імперією з внутрішніми проблемами і протиріччями.

Недаремно на окупованих росіянами українських територіях вилучають і знищують українські книги, закривають школи і нищать музеї, забороняють українську мову.

Зараз боротися з цим злом можна тільки використовуючи гасло перших християн, які казали, що треба молитися і працювати.

Молитва, життя за євангельським духом і християнськими принципами, осмислення нашого шляху і завдань згідно цих принципів, покаяння у гріхах і зрештою, плекання віри та любові у своєму серці – це духовна основа перемоги у боротьбі за правду.

Без Бога людям і суспільствам важко розрізнити де правда, а де обман і ще важче відстоювати цю правду. Тут йдеться не тільки про агресію Росії проти України, а про загальну ситуацію у світі, поглинутому духом атеїзму і гедонізму.

Що ж стосується праці, то на теперішньому етапі, в умовах війни, найпершим і найдієвішим завданням є збройний опір та потужна військова операція сил антипутінської коаліції.

Україна потребує зброї і реальної військової підтримки, щоб захистити себе від фізичного знищення, захистити свободу інших народів. На жаль, у світі багато хто цього ще не зрозумів і цим легковажить.

На Заході існують цілі програми з порятунку великих китів в океані та маленьких їжачків на автодорогах, але немає максимально можливої військової допомоги людям, яких вбивають, катують, депортують у новий-старий ГУЛАГ.

Може тому не помічають страждання цих братів і сестер, бо не помічають вже багато років у світі страждання сотень мільйонів вбитих абортами дітей? Бо не помічають інших відступлень від Ісуса Христа і Його правди?

Це стосується і нашого українського народу, проте війна має дві сторони медалі, вона багатьох змінює. З одного боку маємо невимовний біль втрат, жорстокість і ницість  багатьох, хто потрапив у круговерть цієї трагедії, а з іншого – героїзм і шляхетність, любов і відвагу у боротьбі за свободу, нове осмислення життєвих цінностей.

Українці люблять свободу і готові за неї боротися до кінця. Ми, як народ, багато сотень років ні на кого не нападали, тільки захищалися на своїй землі. Українцям чужого не треба, але своє ми не віддамо.

Думаю, така постава українців пробудить до шляхетності і героїзму інші народи, спонукає задуматися чи все вимірюється тільки комфортом, грошима, матеріальною доцільністю.

Кожна людина зараз має молитися і добре працювати на своєму місці – від фронту до тилу. У християнському та патріотичному дусі виховуймо наших дітей і молодь. Дбаймо про безпеку дітей – без них не буде народу.

Священики повинні бути серед людей. Молитися і служити літургії, сповідати і причащати братів і сестер, звершувати інші таїнства. Допомагати духовно і матеріально всім, кому можуть допомогти і кого можуть втішити.

«Коли не Господь будує місто – даремно трудяться будівничі, коли не Господь будує місто, даремно пильнує сторожа» Пс. 126,1.