Якщо правди немає – брехня отруює любов

Розмову з єпископом Іринеєм ми записали в грудні 2010 року під час спільної трапези владики з парафіянами, яких він духовно окормляє у Рівному.

Вся суть нашого християнського життя полягає в тому, щоб душу свою врятувати. Чому ми пішли, і я в свій час років 20 тому теж, з Московської патріархії? А ви пішли з Київського патріархату. Зараз з’ясовуємо, що умови в них одні й ті ж. Київський патріархат виник з надр Московської патріархії, тому хвороби в Київському патріархаті, хоч вони і не такі відверті, але такі ж самі.

Чому ми пішли? Тому що ми побачили цю кричущу неправду. Ми побачили мерзенність і запустіння. В центрі всього там гроші, єпископи рвуться до влади, веселяться, як пишеться, «Їж душа, пий і веселися…», а веселяться вони розпусно.

Ми не просто пішли звідти, але також влаштували своє церковне життя таким чином, щоб жити за заповідями Господніми, за Церковним уставом, сповідатися, причащатися Святих Христових Таїн і таким чином зберігати цю сокровенну надію на наше спасіння. В цьому суть нашого виходу з офіційної псевдоцеркви.

В якому стані знаходиться народ, котрий в офіційних церквах? Є єпископи також чесні і там. Є надія, що колись із кошика з гнилими яблуками будуть вийняті кілька яблук, які ще не згнили. Інакше вони також згниють.

Де сьогодні ми можемо спастися? Риба гниє з голови. Там де на чолі Церкви, єпархії знаходиться «гнилий» архієрей, там, очевидно нам не місце, і ми спастися не можемо. Нам необхідно зберігати свою самобутність, свою самостійність. Навіть якщо нас буде не так багато, але якщо ми будемо в істині, то ми спасемося.

Люди чекають на об’єднання православних Церков. Ну то й що, що об’єднаються патріархати, припустімо, офіційний МП з офіційним КП? Буде величезний монстр з величезними грошима. Разом з тим, бачимо і здорові сили. Зокрема в Молдові, молоді православні виганяють нечестивих священиків. Здорові сили є в кожного народу. Тому почнеться розпад Московського патріархату. Він відбудеться не тільки в Україні, а й у Росії.

Перший обвал був на початку 90-х, відразу після Перебудови. Тоді була легалізована Катакомбна Церква, тоді я став її священиком. Близько сотні парафій у Росії та Україні пішли тоді в Зарубіжну Церкву. Це був спалах духовної свободи. Потім багато парафій повернулися, за сприяння своїх священиків, до МП, але ми зберегли Істино-Православну Церкву, як КДБ нас називало – ІПЦ, і в Росії, і в Україні.

Те що сьогодні відбувається з вами – дуже «отрадно». З часом, дасть Бог, до нас приєднаються й інші общини, з’являться, можливо, і єпископи, і можна буде говорити про справжню, Істино-Православну Церкву Українську. Власне вона вже справжня: не халтурна, не грошова, не розпусна – вона справжня. Тому що ми відчуваємо поневіряння: нас обмовляють, нас переслідують, у нас відбирають храми, нам погрожують розправою. Значить ми на правильному шляху.

Якби цього не було, варто було б задуматися. Справжня Церква – завжди в гонінні. Починаючи з перших християн, коли їх винищували, коли Церква була в катакомбах. Мені, як єпископу, це цілком зрозуміло, адже я сам гонимий вже 20 років. Саме тому ми разом.

Ми залишаємося за межами «офіційної» Церкви. Ми – альтернативна Церква. У людей є право вибору. Альтернатива – це значить можливість вибору. Людина, яка прагне до Церковної правди, бачить: є факел правди. І якщо цей світлячок прагне до цього факелу, значить, він на правильному шляху.

Ми в розколі не знаходимося. Що стосується мене, єпископа Російської Зарубіжної Церкви, то ми ніколи не ухилялися, ні наліво, ні направо. Ми зберігали історичний світогляд Російської Православної Церкви.

Ми не були у митрополита Сергія Страгородського, який став причиною розколу Російської Церкви у 20-х роках минулого століття. Він незаконно взяв на себе керівництво Церквою, хоча законні керівники Церкви були ще живі, знаходилися в тюрмі. Йому допомагали чекісти, більшовики. Більшість єпископів Російської Православної Церкви за ним не пішли. З ним пішли 5 єпископів, а 150 єпископів пішли в підпілля, де їх Сталін розстріляв на початку 30-х років.

Церква, яка пішла в підпілля, катакомби, вона зберегла спадкоємність від історичної Церкви, і вона невинна в розколі. Винен в розколі митрополит Сергій Страгородський.

Пізніше, при Сталіні, ця Церква почала називатися Московською Патріархією. Тобто Московська патріархія пішла в розкол. Ось хто винен у трагічному стані Російської Православної Церкви, і не тільки Російської, але й Української.

Тому що Київський Патріархат – це дочірнє підприємство цього монстра, концерну МП. Ви були в ньому, але зараз вийшли. Ви хочете зберегти істину. Зараз, так склалися обставини, за нашою Церковною долею, ми разом і ми не розкольники. Ми зберігаємо істину і в Українській Помісній Церкві, і в Російській Зарубіжній Церкві. Саме тому ми з вами разом.

Ми жодним чином не зраджуємо ні ідеалам українського патріотизму, ні російській ідеї. В цьому значенні вони сходяться, адже і українська, і російська ідея на рівні простого народу – це ідеї православ’я.

Якщо священики, що отримують сан за гроші, не покаються, їхня доля – вічний вогонь, погибель. Потрібно покаятися. Потрібно кожен випадок розбирати окремо. Якщо рукопоклали за гроші, а він служить праведно, то повинен покаятися, понести покарання, адже знав, що не можна цього робити. З часом, якщо він буде достойний того, то зможе служити знову.

Сама симонія – це смертний гріх, це гріх, який веде до погибелі, духовної смерті. Якщо такий священик продовжує служити, знаючи, що він купив сан за гроші, то він гине. Також веде до смерті своїх прихожан. Разом з тим прихожани, якщо знають про цей гріх священика, єпископа, то мовчати вони не мають права. Мовчанням зраджується Бог. Інакше прихожани стають співучасниками цього злочину.

Одному з порядних владик я благословив залишатися в лоні Церкви, в якій він досі знаходиться, попри зловживання, які там діються. Чому? Зараз, якщо він піде, його може чекати психіатрична лікарня.

Що сталося з архімандритом Антонієм в Одесі? Він був ректором в Одеській семінарії в МП у митрополита Агафангела. Він бачив усю неправду, і вирішив піти в нашу Церкву. І дуже необережно поділився про це зі своїм другом. Архімандрита Антонія завантажили в автомобіль і помістили в психіатричну лікарню. Протягом шести місяців вони майже не давали йому їсти, кололи його чимось. Закололи настільки, що в нього помутився розум.

Через шість місяців його віддали сестрам, нашим прихожанкам. Через деякий час він помер, будучи без свідомості. Це було чи то в 2003-му, чи у 2004 році.

Посадити в тюрму Антонія не було за що, а оголосити божевільним – значно простіше. Мученик за істину. Владика, про якого ви говорите, чекає свого часу.

Ми говорили про те, що не потрібно форсувати події. Час прийде. Що стосується батюшок, то ваші ж вийшли. Чому інші не можуть? У священиків менше відповідальності, ніж у єпископа. Хоча, звичайно, і священиків садять у тюрми, і вбивають…

Коли ви підняли питання про симонію, содомію і інші гріхи вашого священства і священноначалія, це мало б вирішуватись на рівні митрополита або Синоду. Він зобов’язаний був розглянути і прийняти правильне рішення. Але Синод не виніс цього рішення. Можна було подати в Синодальний суд. Те, що є його немає в Київському патріархаті – неправильно.

Якщо Синод не приймає рішення, то можна звернутися в єпархіальний суд, голова якого, незалежний від архієрея, повинен призначити розслідування. Цього теж не було зроблено. Не було й куди звертатися. Значить, вони порушили. Ви подали туди і заяву, і звернення, ви просили розібратися, але вони цього не зробили. Вони повинні були провести розслідування і оголосити про це народу.

Їхня заборона була б законною в тому випадку, якби після законного розслідування з’ясувалося би, що [інформація, яку ви поширювали] – це брехня та наклеп. Але цього не було зроблено. Ви вичерпали можливості законного розслідування, тому ви звідти вийшли чи вас викинули, як ви самі кажете.

Сьогодні весь православний світ і навіть Московська Патріархія визнає законність хіротоній Російської Православної Церкви Закордоном. Свого часу ми отримали хіротонії з благословення Високопреосвященішого митрополита Віталія Устинова, нині покійного. Царство йому небесне. Він благословив нас, оскільки він був першим ієрархом Російської Зарубіжної Церкви.

Він благословив саме нас стати єпископами. І тому відомі вже в Зарубіжній Церкві і законні архієпископи Лазар Журбенко і владика Веніамін Лазаренко рукопоклали владику Діонісія Алфьорова, мене грішного, владику Гермогена, і владику Тихона. Ці рукопокладання цілком законні. Коли в наших опонентів не вистачає аргументів, а вони хочуть нас опорочити, вони завжди намагаються сказати, що ми «незаконнонароджені». Зазвичай про це говорять люди ущербні в канонічному становищі.

У нас є свої єпархії в різних частинах світу: в Росії, в Західній Європі, в Білорусії, в Україні. Як єпископи, ми існуємо вже вісім років. Чи можна говорити, що наша організація, наша Церква є антиукраїнською, шовіністичною? В жодному разі, адже значна частина наших парафій, Російської Зарубіжної Церкви або Істинно-Православної Церкви, знаходиться тут, в Україні. Вони ще з підпілля, з катакомб вийшли. Я сам окормляв такі общини тут в Україні.

Тобто вони визнавали тут нас законними архієреями, і визнають зараз. Не зважаючи на те, що ми з владикою Діонисієм вийшли із Синоду РІПЦ і зараз знаходимося в Синоді митрополита Агафангела, в нього вже 12 єпископів разом з нами.

Інша справа, що проблеми Істино-Православної Церкви в Україні ці юрисдикції, на жаль, не вирішують, і тут потрібен особливий підхід. Тут потрібно відвести місце Істино-Православній Українській Церкві, котра була б у євхаристичному спілкуванні з Істиною Російською Православною Церквою. Тоді, на рівні народу, ми зберегли б історичну правду. Коли в Церкві немає ні еліна, ні іудея – лише Христос.

Наша Церква ніколи не була шовіністичною і антиукраїнською. Першим ієрархом Російської Зарубіжної Церкви був митрополит Антоній Храповицький, Волинський і Житомирський, Харківський, Київський і Галицький (до 1920 року). Потім три мільйони росіян та українців емігрували за кордон, зі своїми священиками, митрополитами, і таким чином Зарубіжна Православна Церква існувала всі ці роки, з законними архіпастирями.

В часи другої світової війни Німеччина на окупованій території України відкрила 12 тисяч парафій. На чолі цих парафій стояли священики в основному Російської Зарубіжної Церкви. Потім їх переслідували спецслужби, тож багато пішли на Захід. Їх, згідно з Ялтинськими домовленостями, Німеччина, Англія, Франція, Америка повинні були віддати Росії.

Наш митрополит Віталій багато зробив, щоб врятувати росіян та українців. Він приїздив у табори, оголошував, що це не росіяни й не українці, а поляки. Поляків не чіпали. Їх відпускали, і вони швидко виїжджали в Америку. І потім через багато років ці американці українського, російського походження дуже дякували владиці митрополиту, допомагали йому.

Останній митрополит Віталій Устинов – уродженець Одеси. Ніколи наша Церква зверхньо не ставилася до українського народу. Ніколи. Як це робить МП, влада Росії. Вони – не простий російський народ.

Ми маємо приклад святих рівноапостольних Мефодія та Кирила. Вони переклали єврейські біблійні тексти на слов’янську мову, мову наших предків. Ця мова була зрозуміла для наших предків.

Я позитивно ставлюся до Богослужіння українською мовою. Я служу разом з вами українською мовою, читаю Євангеліє українською. Для мене це не проблема. Розмовляти з Богом можна на всіх мовах. Для вас ця мова рідна, і для мене не чужа. Можна і потрібно служити рідною мовою. Важливо зберігати Православ’я.

Цілком очевидно, що будь-який народ має свою культуру, мову, звичаї. Якщо він їх зберігає, то в цьому проявляє здоровий націоналізм. Кожен народ має свої особливості і співає Христу по-своєму. Ну й ради Бога. Так само як птахи співають по-різному, так само й ми: кожне дихання нехай славить Господа.

Кожне національне дихання нехай славить Господа. Коли я буваю у Франції, французи хочуть чути Слово Боже своєю мовою. Там служимо французькою. Я служив літургію і німецькою мовою. Тільки російською жодного разу не служив – на слов’янській служив.

Якщо ми житимемо по совісті, то кожна людина відрізнить брехню від правди. І зараз ваша газета, ваші батюшки, хай благословить Бог… ми говоримо про істину… І якщо люди знають, що там і симонія, і содомія, і закривають очі на це, значить вони самі живуть не по правді.

Можна навести такий приклад. Якби у сім’ї діти побачили, що один з батьків чинить неправильно, як би вони ставилися до цього? Продовжуємо любити, але правду говоримо. Тому що там де любов – повинна бути правда. Якщо правди немає, брехня отруює любов. Вже людина живе не по правді, не в любові.

Бог – це любов. А якщо любові немає, то й Бога немає, немає правди. Це все пов’язане. Совість людини завжди їй підказує. Інша справа, що в людей часто не вистачає мужності, рішучості. Це малодушність, байдужість.

Записала Антоніна Торбіч