«Просыпайся! Война началась!»: військова розповіла про свій шлях з півдня України на Рівненщину у перші дні війни

Кадр із потяга, яким Ольга їхала на Рівненщину, де живе і служить
Джерело
Фото надала героїня матеріалу

Ольга служить в Збройних Силах України понад п’ять років. До того вона вчилася на вчительку початкових класів та працювала журналісткою на одному з телеканалів Рівненщини.

Каже, що хотіла стати військовою ще з юності, проте тато, офіцер Збройних сил, був проти. Він захворів і помер у 2014-му на війні на сході України. Ольга тоді була вагітна, а коли доньці виповнилося два роки, звільнилася з попередньої роботи та пішла у військкомат. 

Коли росія напала на Україну, Ольга була на півдні України – проходила там курси лідерства у центрі підготовки сержантського складу. Ще 23 лютого, каже, засинала з конспектом під подушкою та з думкою про наступний екзамен, а прокинулася під вигуки, що почалася війна. 

Далі – розповідь Ольги, як у перші дні війни вона діставалася додому на Рівненщину, де живе і служить.

З міркувань безпеки ми називаємо героїню несправжнім ім’я та не вказуємо її початкову й кінцеву точки подорожі.

24 лютого 2022 року

05:25

– Просыпайся! – будить мене моя новоспечена подруга Настя.

– Що ти хочеш, відмахайся, ще 10 хвилин...

– Война началась! 

Від почутого я прокинулась вмить. Ще крізь сон чула вибухи, але думала, що то солдатикам на третьому поверсі не спиться. Тривоги ще не було, але поверхом вище чулися тупотіння і вигуки. Ми увімкнули світло, почали будити інших:

– Дівчата, війна!

Жінки у шоці вдягалися. 

Чоловіки вмить перетворилися на екіпірованих воїнів. Всі зайняли свої позиції, викопали нові окопи. Над головами раз у раз пролітали літаки, від яких кров у жилах холола. Настя нервово закурила і стояла, спершись на стіну, поки гул у небі не стих. За ці 10 днів, що ми провели разом, я не бачила її з цигаркою. Надворі було весняно, і птахи співали, як перед Великоднем.

Ми знали, що нас відправлять по військових частинах, де ми служимо, і чекали вказівки. А поки пішли у клас, зробити місце, де можна було б покласти поранених. Вибух. В бомбосховище. Знову в клас. 

Майже 15:00. 

– Ти держись, мала! Ми з тобою! – сказали мені чоловіки із сусіднього взводу. Ми з ними мало спілкувалися, але зараз обійнялись. 

Нам видали документи і відправили по своїх військових частинах. Терміново переодягнутися в цивільне і можна прямувати на вокзал. Квиток придбала онлайн. Шукала з Одеси до Львова, але одне місце за 1800 з лишком гривень – така собі ідея. Йшла по частині, бажала удачі хлопцям, зустріла командира і сказала, що я ще курси не пройшла, тому не прощаюсь!

За КПП напруга знизилась. Тепер таксі… один сервіс не працював, інший не знайшов мені водія.

З величезним талмудом військового і цивільного одягу, який я брала на півтора місяці, попрямувала пішки… куди очі дивляться. Біля АТБ старенький таксист висадив пасажира і погодився завезти мене на вокзал. Не шкуродер, за 120 гривень. Не встигла вивантажити свій баул, як до таксиста підійшли індуси та запропонували 1000 доларів за те, що відвезе їх до Львова. Шофер посміявся і поїхав додому.

Місцеві навіжені, п'яні, люди, які тікають від війни, військові… вибиті від вибухової хвилі вікна… холод, від якого мене підкидало, ніби епілептика. Плач. Жінки говорили по телефону і плакали.

Як довго тягнувся час? Цей день не кінчався ніяк… В кутку вокзалу величенька сім'я з’ясовувала стосунки між трьома дітьми. За конфліктом мовчки спостерігали два величезні два пси та валізи, теж належні до цього сімейства.

Від вибуху на вокзалі частково вилетіли шибки. Фото Ольги

Крик заповнив приміщення і накладався на жіночі схлипування. Година за годиною... Майже о 20 вечора вийшли касирки і почали проганяти людей на вулицю. По гучномовцю оголосили: потяг на Київ скасовано, екстрена евакуація.

Розгубленість? Не знаю, я завжди стараюся розрулити ситуацію. Разом із дівчиною Валентиною, яка проходила курс молодого бійця, ми попросилися переночувати до Нікіти, випадкового знайомого з вокзалу. Він недавно приїхав у місто по роботі і фірма орендувала для нього і ще двох хлопців квартиру.

Сказати по правді? Мене не лякало, шо я з коліжанкою їду ночувати в квартиру до трьох мужиків. Це була безвихідь.

Крізь прочинені двері ще з під’їзду побачила у передпокої великий чорний ніж. Одразу уявила, як мене частинами в моїй же торбі виноситимуть звідси сусіди на цю ніч. Як у трилері.

Саша, колега Нікіти, допоміг внести речі у темну хату і видав нам з Валентиною по ліхтарику, бо світла не було. Квартира простора, тут пахло безпекою, я ніколи подібного не відчувала, але мені було максимально затишно, в темноті, з чужими людьми.

Ми швиденько вмилися і вмостилися з Валентиною у велике ліжко. Нікіта розклав крісло поблизу. Телеграм-канал сповістив, що ворожа техніка за 20 кілометрів від міста, в якому ми застрягли. Мене трусило від думки, що ніч може бути важкою, але втома та емоції взяли гору і я заснула.

25 лютого 2022 року

5:30 ранку. Дякувати Богу, ніч у цьому місті минула спокійно. Вже за годину всі мешканці квартири прокинулися. Чай. Нікіта випив, решта двоє хлопців так і не торкнулися чашок – хтозна, чи нам можна довіряти. Проводку відремонтували. Телефони зарядили.

Сашу відправили на автовокзал дізнатися, чи можна хоч якось виїхати з міста. Я тим часом перевіряла блаблакар – по телефону мені озвучили в рази вищу ціну, ніж було написано на сайті, і просили скинути завдаток на картку. Як то кажуть, кому війна, а кому мать родна... Пролунав дзвінок від Саші. 30 хвилин на збори і доїзд до автовокзалу. Є автобус. Ми встигли. Один із хлопців не встиг віддати ключі та забрати свій паспорт у хазяйки квартири. Сказав: розберуся пізніше.

Дорога тривала дві години. Старалася не думати про все, спілкуючись зі своїми новими знайомими. Автобус вщент заповнений. Дорослі і діти, старі, коти, пси, пакети з їжею...

Коли доїхали, до мого потяга лишалася ще година. Квиток вдалося придбати звечора, це було останнє місце в потязі. Попрощалася зі своїми новими знайомими, обійнялися, як добрі друзі, обмінялися контактами. Нікіта зізнався, що друзі-співмешканці радили йому перевірити наші документи – чи, бува, не сепаратистки – перш ніж приводити в дім. Посміялися і розійшлися.

В Одесі на вокзалі як завжди людно, ніби в гарячий туристичний сезон. На вулиці +15, така весна.

Біля потяга до Рахова люди плакали, просилися взяти їх у тамбур. Багато іноземців. Діти, валізи, іграшки. Мій вагон та квиток – до Хмельницького. Запитую провідниці, чи можна далі, до Тернополя. Можна.

Минаю заповнений тамбур зі своєю величезною торбою. Заходжу в купе. Там уже була дівчина, вона зустріла мене усмішкою, хоч в очах – сум та страх:

– О, у вас військова сумка! В мене чоловік військовий, теж таку має. В квітні мав контракт закінчитись, хотіли почати нове життя…

У наше купа зайшла собака, а слідом – старша жінка з торбами і валізою.

– Ви не проти, що я з собакою? Діти поїхали у відпустку за кордон, не можуть виїхати, то ж куди ту собачину лишати, мушу везти до себе.

Хазяйка не залишила собаку напризволяще. Фото Ольги

Ми тішились, як малі діти, тому сірому псові. Але перервала провідниця:

– Пустіть до себе бабушку посидіти, вона плаче там в проході, я уже не маю сил одкачувать і відливати її, сама другі суткі не сплю, з ног валюсь, а тут ще бабушка ця. В неї брат умер, на похорона їде.

Жінка увійшла в купе. Розповіла, що їде з Кишинева до Золочева, щоб брата поховати. Плакала. Я спробувала її втішити, допомогла скинути пальто, шапку. Ми з сусідкою по купе Наталкою розстелили матрац, постіль та вклали бабусю відпочити. Гомоніли далі – вона лиш слухала.

Одна з подорожніх у купе потяга. Фото Ольги

Було тісно, тому ми з Наталкою, як наймолодші у купе, полізли нагору. Взялися за телефони, та зосередитись на новинах заважав гул у тамбурі – група індусів на валізах щось активно обговорювала по-своєму, незрозуміла мова змішалася зі сміхом дітей, які сиділи на валізах і бавилися з своїми матерями та тваринами, яких теж везли у потязі у переносках.

Люди в коридорі потяга. Фото Ольги

Я зиркнула на Наталку. Вона тихо плакала, бо телеграм-канал сповіщав про вибухи в центрі Одеси, а  її чоловік, молодий офіцер, який там служить, написав лиш одне повідомлення: «Виходимо…» Не знаю, що це означало. Але, мабуть, щось погане.

Година за годиною я наближалася до рідних країв.

Хмельницький. Наше купе поповнилося ще двома жінками та чоловіком. О, мабуть якась хмельницька блогерка – подумалось мені про нову купейну сусідку.

– В мене тут все оплачено, я платила за це місце! – заявила дівчина бабусі, яку ми прихистили раніше.

За кілька хвилин всі вмостилися. Я прямувала далі до Тернополя, уже без квитка, як і сотні біженців у цьому потязі.

Тернопіль зустрів мене холодом. На вокзалі були араби. Я, втомлена, присіла на кріслі між безхатьками та афроамериканськами хлопцями і на годину поринула в сон.

Таксі мене везло нічним Тернополем на авотовокзал. Тут спокійно. Ніби влітку, коли приїжджала сюди на фестиваль «Файне місто». Таксист мовчав. Я теж. На касі сказали, що посвідчення учасника бойових дій не на часі і до Рівного лишився останній квиток на автобус. 190 гривень – і ось маю папірець, який мене доправить до сім'ї. Він грів душу більше, ніж термобілизна і стоп’ятсот кофт.

Увесь час в телефоні. Новини. Втішні-невтішні, втішні-невтішні. Аналізуєш і розумієш, що ціна миру дуже велика, але перемога не за горами...

Рідне місто.

– Мам, я вже вдома. Все добре!

– Я молилася за тебе.

А далі – війна.


Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі – там оперативна стрічка новин про події російсько-української війни

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте

Підпишіться на нашу розсилку

(найважливіші новини двічі на місяць)