«Нас рвуть, як м’ясо, командування продажне» – інтерв’ю рівненського десантника з війни

Бійці 80 окремої аеромобільної бригади 30 червня звернулися з відео зверненням, щоб розвіяти чутки, що вони залишили зайнятий ними луганський аеропорт.
Джерело
Скрін-шот з відео

Що відчуваєш, коли по тобі стріляють з «Граду», як швидко забувають героїв, скільки є їжі, грошей та медичного забезпечення і чому військові не довіряють командуванню – погляд солдата з Рівненщини. ЧЕТВЕРТА ВЛАДА поспілкувалася із бійцем 80-ї окремої аеромобільної бригади високо-мобільних десантних військ.

Ім’я ми не називаємо, щоб не зашкодити солдату і спонукати його до більшої відвертості. Спілкуємось по телефону в той час як десантники бригади перебувають в Луганському аеропорту, який тривалий час утримувався українськими військами та був заблокований боєвиками.

Від патріотизму до обурення

– Як ти потрапив на схід?

– Підписав контракт у 80-й бригаді, через місяць прийняв присягу на наступний день нас підняли по тривозі, на початку березня виїхали на схід. Це ще до війни. Ніби бойові навчання… На схід потрапив в кінці травня. Ми були зачислені в учасники антитерористичної операції (АТО) і перебазовані на схід вже у місця бойових дій.

– Де базувалися в зоні АТО?

– Ну як… Не вся бригада проводила час десь в одному місці, після того як ми приїхали. Он третя аеромобільна рота була в найгарячіших точках бойових дій – це на 8-му блокпості, на 3-му блокпості. Ще за три місяці до того як наш особовий склад був зарахований в АТО вони по факту були на війні, а рахувались на навчаннях.

– Так само і зараз хтось знаходиться в штабі, а хтось воює. А базувались ми в штабі АТО в Харківській області в ******. Я там пробув десь місяць і тиждень. Потім записався в екіпаж БТРа і тиждень конвоював колони з хлопцями. А потім нас уже закинули взагалі в ******. Це вже Луганська область, база оперативного командування «Північ», а звідти колона поїхала в Луганський аеропорт. Частина залишилась в ******, а 300 чоловік, ну не тільки з нашої бригади, а інженера, танкісти і десантники зараз в Луганському аеропорту.

– Як реагують твої близькі та рідні на твою участь у війні?

– Ну… підтримують мене морально, переживають за мене, хочуть щоб швидше все вже закінчилось і я повернувся додому. Ну взагалі ще місяць тому всі казали давайте валіть їх там і всяке таке. А зараз розуміють що наша влада кидає нас просто як м’ясо. Здає нас, наше ж командування.

– Тобто, якщо ще місяць тому були такі патріотичні заяви типу… за Батьківщину за всяке таке. То зараз кажуть що пора додому, скажем так. У всякому випадку так каже більшість моїх друзів і близьких.

– Що саме, на твою думку, так поміняло ставлення до ситуації?

– Продажне, корумповане формування збройних сил. Тобто від полковників до генералів, які просто тупо здають за гроші маршрути колон і авіації. Достовірно відомо що війсковослужбовець високого рангу за 65 тисяч євро продав карти пересування авіації і це все підтверджено, це все відомо.

– Що ти маєш на увазі? Тобто кому це відомо?

– Ну... СБУ цим займалося. Зараз все так само просто продають інші люди і все.

Здорові мужичари їдуть зі сходу, а ми на схід

– З приводу забезпечення, що у вас є, чого немає?

– На базі АТО з їжею ніяких проблем не було, бо туди доставляється допомога. Ну в основному вся їжа яка в нас є це не від ЗСУ, не від влади, а суто гуманітарна допомога від людей. Все що ми їмо – все від людей. Це не те що нам дає влада. А тут, де ми зараз знаходимось зараз, в аеропорту в Луганську. Ми тут вже шостий чи п’ятий день, в нас їжі залишилось на півтори ну може дві доби. Ну і це не те що можна приготувати, це сухпайок, більш нема нічого. Взагалі.

– А є шляхи підвозу їжі туди де ви зараз знаходитесь?

– Раніше був підвіз, тобто, ну скидалось парашутом з літака АН-26. А це от в сепаратистів з’явилась нова зброя, це оця ракетна система «Бук», якою вони можуть збивати літаки на висоті 6-10 кілометрів. І вони збили наш транспортний літак, який віз нам посилку і я думаю, що зараз в найближчий час поки не відіб’ють сепаратистів від аеропорту хоча б на кілька десятків, чи хоча б десяток кілометрів ніякої підтримки не буде.

– Як близько від вас знаходиться противник? Тобто чи бачив ти їх безпосередньо?

– Ну я їх не бачив, там де ми знаходимось ну може метрів 200-300 знаходиться лісополоса, то там постійно сидять спостерігачі і навідники мінометних батарей. І вони коригують вогонь «Градів» і мінометів по нам.

Наприклад, сьогодні по нам був досить масований мінометний обстріл. А безпосередній ворог знаходиться на відстані 10-15 кілометрів, вони сюда не суються. Через те що в нас тут є чим їх разок відбити. А трасують нас з далеку такими засобами як артилерія, системами залпового вогню, тобто б’ють здалеку.

І у нас немає зброї, якою ми могли б відповісти вчасно. Тобто коли залп «Граду» люди ховаються в укриття, потрібен час коли вони вийдуть, скорегують вогонь, поки починають вести вогонь, то «Град» вже поїхав.

– Хто ті, з ким ти служиш, тобто звідки, якого віку?

– Саме з моєї бригади є хлопці від 18 до 25 років, тут є Рівненщина, Волинь, Львівщина, тобто саме Захід. А з інших бригад з нами є хлопці з Дніпропетровщини, інженера з Сумщини, танкісти з Чернігівської області, не можна сказати що воюють лише з Заходу, нема нікого тільки з Луганської і Донецької областей.

– Зараз кажуть що в той час як молоді хлопці їдуть воювати, то в їхні домівки, їм в заміну, приїжджають боєздатні чоловіки – біженці, які самі свій дім захищати не хочуть, чи бачив ти щоб такі ховалися абощо?

– Коли ми заїжджали в Слов’янськ, то я бачив здорових мужиків які крім того що можуть, то по закону зобов’язані ставати на захист своєї країни зі зброєю. Але їх не багато, тому що більшість виїхали на захід щоб сховатися. Це те що я бачив сам. Я бачив автоколони які їдуть зі сходу на захід. І там не те що жінки і діти, там здорові мужичари їдуть. Щоб сховатися за нами. Чуєш? Нас мінами почали валить, я тобі передзвоню через пару хвилин... (в слухавці прозвучав віддалений вибух, через хвилин десять передзвонюємо знову – авт.)

Хлопець-герой згорів у танку заживо

– Ало, ну як там? Все нормально?

– Та да. Тіпа метрів 200 від нас, то не страшно.

– Розкажи чи є у вас поранені.

– Загалом у нас 13 поранених, характер поранень різний. Від тяжкого до легкого. Ну от наприклад вчора обстрілювали з «Граду» і попали в «Камаз» з боєприпасами, почав горіти цей «Камаз». Хлопці побігли тушить ну і ці боєприпаси почали вибухати. У капітана там одного осколочне поранення в руку. Це легке рахується. Хлопцю зі Львівського дивізіону відірвало ногу і ще вбило з розвід взводу – двохсотий (так називають на армійському жаргоні вбитого – ред.). І ще двоє лежать не встають.

Дим від підбитого «Камаза» з боєприпасами

– Є у вас лікарі та ліки?

– Ну от наша колона, яка прорвалась, там є медики. Вони можуть певну допомогу надати, але все одно це ну якщо людині відірвало ногу то цього не достатньо.

– Були якісь проблеми коли проривались?

– Коли ми проривали, то є така дозорна група, вона йде попереду колони веде розвідку і приймає міри, якщо є засідки. То в нас в дозорній групі йшло 2 танки і 4 БТР. Потрапили в кілька засідок відразу. Тоді втратили танк. Загинув водій танку – згорів заживо. То от його дії, взагалі про цього танкіста: своїми діями врятував командира танку і навідника.

Тобто ворожий танк підбив наш танк, і він своїми діями врятував життя. Вів до кінця цей палаючий танк, щоб надати якесь укриття, щоб хлопці які можуть вилізти вилізли. Тобто навідник і командир танка вилізли, а він згорів заживо.

– В таких випадках напевне дають якісь нагороди посмертно?

– Не знаю, ну про нього тут ніхто не згадує. Взагалі ніхто нічого не каже. Взагалі навіть не знають його імені. Тут про нього ніхто нічого не каже, хоча хлопець – герой. Врятував своїми діями, своїм життям двох людей.

Ще одне було. Ну от ми коли проривались, перед в’їздом в аеропорт є міст. Два моста один за іншим а перед ними є два пагорба, ну ніби як ущелина між ними. Колона десь напевне із 40 машин стояла годину в цій ущелині, по нам почали вже пристрілювати міномет.

– Звідки саме, через міст чи з пагорбів?

– Точно не можу сказати, бо знаходився в десантному відділенні, але можу сказати, що годину стріляли між пагорбами в цій ущелині, а потім ще годину стояли на відкритій місцевості на мосту. Тобто уже вибухова хвиля була настільки сильна, що вже по штанам, по тєльняжці било. Уже видно було розриви, тобто, як світло від того, як вибухає снаряд. Тобто видно 200 метрів, 150 метрів від нас, 100 метрів. Ну… ще 15 хвилин ми б так постояли і було б усе...

– А в чому причина? Чому так довго стояли на відкритій місцевості?

– Наші не могли захопити блокпост. Але справа в тому, що це не те щоб у нас була не бойова техніка, яка не могла брати участь у цьому захопленні. Там були БАТ (радянський шляхопрокладач розроблений в Харківському конструкторському бюро машинобудування – ред.), велика кількість БТРів, танки. Ну тобто це все було…

Але дуже затягувалось, я думаю, що це просто сепаратисти заплатили нашому командуванню для того щоб мати час, щоб нас розбити, але їм це не вдалося. Ну якщо б в нас тоді стрельнули «Градом», то ми просто не доїхали б.

«Найстрашніші моменти мого життя»

– Ти міг би описати що ти відчуваєш, коли по тобі стріляють з «Граду»?

– Ми приїхали в аеропорт десь в годину п'ятнадцять ночі. Я заступив на охорону БТРа і в два ночі я бачив як із-за лісопосадки вилітали ракети з «Града». Я ще тоді не зрозумів куди вони летять, тому що вони летіли не на наші позиції, а в бік. Через хвилину вони почали приземлятись і я зрозумів, що це по нашим позиціям. Зістрибнув з БТРа, встиг ще схопити автомат, почав бігти до укриття і вже коли десь метрів 10 мені залишалось до укриття я бачив як ці снаряди рвуться. Це взагалі…

Морально воно давить дуже сильно. Ну взагалі, зразу морально якось падаєш духом, коли бачиш таке. Колосальну площу накриває, вижити там не має шансів. Переживаєш такі відчуття... Це напевне найстрашніші моменти з мого життя які тільки були. Це мінометні обстріли і обстріли з «Граду».

– Як виглядає територія аеропорту, де ви знаходитесь, які там будівлі, як ви там пересуваєтесь взагалі?

– Ну як, пересуваємось в основному на бронетехніці, тобто на БТРах або на інших машинах. Ну я власне не покидав ще позицій ніколи, ми сиділи весь час тут. Хлопці їздять за водою. Площу аеропорту сказати не можу. Бо крім своїх позицій майже нічого не бачив. Тільки коли сюди приїхав вночі. Ну він великий, скажем так. Великий, тут є де сховатись.

– Де ви проводите переважну більшість часу, в укриттях чи на вулиці?

– Ну в укриттях. На вулиці – коли готуємо їсти, підігріти щось там, воду чай.

– А що у вас із пальним іншими ресурсами, набоями?

– З набоями погана. Взагалі в нас озброєння десь на дві години бою. В мене в самого он шість магазинів і всьо, більш нічого.

Набої десантника. 180 патронів калібру 5.45 для АК-74 в ріжках. Для прикладу, озброєння морського піхотинця США – 8-12 магазинів до М16

– Яка у вас задача? Що ви там маєте робити?

– Тримати позиції. Ну оця от місія, з якою ми прибули, просто беззмістовна. Якщо вони мали якісь дії робити, то я не розумію, чого вони цього не роблять. Ми в оточенні. Вони розказують, що в нас тут є зелений коридор, через який нам сюди постачають щось. Нема тут ніякого зеленого коридору. Шлях з якого ми заходили – закритий. Тудою вже не прорвешся. Я не знаю як ми маємо звідси вийти.

Таке враження, що командування нас кинуло

– Розкажи який у вас режим дня, що ви там робите, скільки часу спите?

– Режиму, як такого, нема. Вночі заступаємо на казарму, тобто на вхід, щоб якщо буде якийсь мінометний обстріл, то попередити тих, хто спить. Режиму немає, нема якихось там нарядів, тільки оце вночі.

– А весь інший час що ви там робите?

– Відпочиваємо, наглядаємо. От у нас викопали укриття від мінометних обстрілів треба було там засипати. Там яма, накрили її бетонними плитами, треба їх засипати. От зараз цим займаємось. От ми засипали наприклад. І трасіровщік, який сидів в лісопосадці побачив нас і зразу по нам почали бомбити мінами. Просто над головою свистіли. Ну якби тут живемо отак від обстрілу до обстрілу, якщо в загальному.

– Про що ви там зазвичай з хлопцями говорите?

– Зазвичай, про те, що наше командування нас тут кинуло, що ну ніяких дій немає. Ми знаємо точно, де стоять їхні «Гради», але вони стоять в місті, ну в Луганську. В одному і тому самому місці. Але ми по них не можемо бити, через те, що це мирне місто. Там живуть люди і туда бити не можна. Тобто як це, мирне місто з якого стріляють «Градами»?

Ну от про це в основному розмови. Про те, що нас тут просто, як собак, кинули, як м’ясо, і нас тут рвуть як м’ясо, потрошку. По розмовам, солдати і офіцери, ну тобто такі командири взводів, командири екіпажів ставляться до нашого командування навіть гірше ніж до оцих от сепаратистів, через те що нами просто прикриваються високі чини.

Вони розказують про те, які у нас тут перемоги, а самі сидять в кабінетах, нічого не роблять, а ми тут воюємо і гинемо. Про це в основному розмови, про те що наше командування нас тут кидає на смерть.

Ніколи не молився. Тепер молюсь

– Скажи які були мотиви, коли йшов на службу, і як ти зараз це оцінюєш? Чи вчинив би ти так само? І взагалі чи є у вас там думки повернутись, чи може просто втекти?

– Ну як. Ішов на контракт, через те, що на «срочку» уже не було набору (у 2013 році в Україні припинено призов на строкову військову службу з одночасним переходом до комплектування армії виключно за контрактом – ред.). Ну і як, підписав контракт.

– Ну не знаю жаліть, чи не жаліть про це. Скоріше шкодую про те, що так сталось у нас в країні. Через контракт не жалію, через те, що мене і так би забрали б на строкову службу. Вийшло б усе так само тільки не відомо де саме я зараз би був.

Платять взагалі 3 тисячі. Зараз підняли на 200 чи на 300 гривень. Зараз 3 тисячі 280 здається, щось таке. Ну і плюс за той місяць, ну якби за місяць роботи, і ще за учасників АТО, то загалом десь 6 тисяч 800. Але за той місяць отримали дві зарплати, а за цей тільки одну поки що.

– Напевне останнє питання: ти молишся?

– Да.

– А коли вдома був також молився, так само?

– Нє, нє. Ніколи не молився. Вдома не так було. Тут от реально, війна, ці от обстріли… Взагалі повністю перекидає тебе з ніг на голову, твої ідеали і думки. І я впевнений, сюди посадить самого жорсткого атеїста і він не читаючи Біблію повірить у все що захочеш.


Протягом червня у ЗМІ було багато інформації про тяжке становище військових в аеропорту Луганська. З метою спростування військові записали відеозвернення, у якому запевняли, що проблем з їжею та водою у них немає та закликали ЗМІ не подавати неправдиву інформацію.

В той же час батьки солдатів оббивали пороги, щоб їхнім дітям зробили ротацію. Також батьки повідомляли, що керівник підрозділу полковник Копачинський з 13 квітня не перебуває разом з бійцями, фактично їх покинув.

Через день після нашої розмови до аеропорту прибуло підкріплення і 18 липня президент оприлюднив повідомлення про те, що «українські військові розблокували аеропорт Луганська».

Батьки десантників 80-ї бригади неодноразово перекривали трасу Київ-Чоп для того, щоб найвище військове і політичне керівництво України звернуло на них увагу і надало реальну допомогу десантникам. Останнє перекриття було 20 липня , як повідомляє газета «День».

ПРОДОВЖЕННЯ ІСТОРІЇ ДЕСАНТНИКІВ: «Росіяни з нас «стібались», моргаючи фарами танків»: розповідь рівненського десантника з-під луганського аеропорту

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте

Profile picture for user golovred

Володимир Торбіч

23 вересня 2021 в 02:53
0
відновлення коментарів зі старого сайту
Profile picture for user golovred

Володимир Торбіч

23 вересня 2021 в 02:53
0
відновлення коментарів зі старого сайту

Підпишіться на нашу розсилку

(найважливіші новини двічі на місяць)