«Вірю, що чоловік повернеться додому»: історія дружини прикордонника з «Азовсталі», яка провела місяць в полоні

Світлана зі своїм чоловіком Русланом, який нині перебуває у полоні
Джерело
Колаж Влада Мартинчука («Четверта влада») на основі фото, які надала Світлана

До 2021 року Світлана служила в українській армії військовою медпрацівницею, а її чоловік уже 20 років служить прикордонником. Коли у лютому 2022 року росіяни почали повномасштабне вторгнення в Україну, Світлана була у Маріуполі, через пару днів перебралась до батьків у село, а її чоловік захищав місто.

За кілька тижнів вона потрапила у полон до росіян і місяць провела по тюрмах. Після повернення на підконтрольну Україні територію, жінка приїхала до Рівного. Тут вона намагається прийти до тями і чекає на повернення свого чоловіка, який тепер теж у полоні.

«Це було рабство – нас нікуди не випускали»

Коли почалося російське вторгнення, я відправила дітей до батьків у село за 13 кілометрів від Маріуполя.

Сама ще 24 та 25 лютого ходила на роботу – працювала старшою медсестрою у Пологовому будинку.

А вже 27 лютого не змогла виїхати у місто, тому що блокпост був замінований, розгромлений. 27 числа у наше село зайшли росіяни.

Але ми не ховались у підвалах, бо по нас не стріляли. Звідси ці тварі обстрілювали Маріуполь.

Світлана (на фото зліва) служила військовою медичкою до 2021 року. Фото надала Світлана.

28 лютого зникли зв’язок і світло і ми стали зовсім ізольовані від цивілізації.

Дні були сірі, однакові. Газу не було – топили піч, біля неї грілись та готували їжу.

У нашому селі прихід росіян комусь подобався, а людям із проукраїнською позицією, як ми, – ні.

Ті перші казали: «Що ти плачеш, це ж наші прийшли. Наші хлопчики прийшли, не плач». Але я ж розуміла, що це за хлопчики.

Взагалі у Маріуполі багато людей чекали на «рашку», на радянський союз. Поки була Україна, такі люди активно не висловлювались, а як вже прийшли росіяни, то почали нарікати на Україну, казати, що це українські військові бомбили Маріуполь.

Російські військові нас нікуди не випускали, навіть в сусіднє село. Та і з двору майже не виходили, щоб не бачити пики російських військових.

Росіяни почали ходити по будинкам, шукали українських військових – обшукували сараї підвали, усі приміщення. Ми їх у будинок не пустили.

У мене хворіла дитина, тому я просила в росіян ліки – у нас не було ні лікарень, ні аптек, ні ліків. Вони зайняли нашу амбулаторію.

На це вони відповідали: «У кожного свої проблеми, чекайте. Це не ми закрили Маріуполь, це закрили українські військові. Їдьте, але вас туди не впустять».

Люди намагалися виїхати в Маріуполь, забрати свої речі, але росіяни їм погрожували автоматами та не впускали у місто. Людей навіть на коліна ставили, погрожували не тільки дорослим, а й дітям.

У місцевій школі росіяни зробили операційну. Заселялись у порожні будинки – ламали замки, заходили, жили, хоча казали, що такого не роблять.

У нас не було ні магазинів, ні їжі. Потім навіть якусь гуманітарку дали, щоб задобрити людей.

Я думала виїхати у безпечне місце, але не змогла би через своє військове минуле.

Піти служити у ЗСУ Світлану вмовив її чоловік. Фото надала Світлана.

Коли у нас в сім’ї було скрутне становище, мій чоловік запропонував мені піти у ЗСУ. Казав, що там усе стабільно, що він військовий, будемо разом служити. 

Спочатку я пройшла курс молодого бійця у Десні, потім пішла у медичний воєнний госпіталь у Маріуполі. Один контракт відслужила там в терапевтичному відділенні черговою медичною сестрою.

Коли контракт закінчився, пішла у бойову частину, у 56 бригаду. Проходила службу на посаді старшого бойового медика. У 2021 році закінчила там контракт і більше ніде службу не проходила.

Я знала, що у селі оркам хтось розповість, що я була військовою. І таки розповіли.

За деякий час орки прийшли по мене. Я була в будинку, а мій батько на вулиці.

Спитали: «А де Світлана?». Я відкрила вікно і мені сказали вийти надвір. Залишила молодшу дитину своєму брату, вийшла. Мені погрожували під дулами автоматів. Шукали чоловіка, розпитували, де він.

Потім обшукували будинок, після чого мене вивели на дорогу, посадили у машину і повезли геть.

У полоні все було жахливо

Я була в полоні з 9 березня до 1 квітня. Спочатку ми добу їхали у Донецьк. Зупинялись у перевалочних пунктах, я весь час була під наглядом російських військових.

Потім у Донецьку мене посадили в камеру на території військової частини. Це була тимчасова тюрма.

Спочатку не давали пити води. Потім не давали їжу, не виводили у туалет. Бувало, що і по дві доби не виводили.

Постійно тиснули морально. Казали, що я вбивала їхніх людей. Хотіли отримати якусь інформацію.

Ще в мене вдома вони знайшли сумку з паспортом, воєнним квитком і посвідченням учасника бойових дій.

Питали, де отримала УБД, з якої причини, що робила на позиціях, вбивала чи ні, які були наші позиції, яка була техніка, яка зброя була за мною закріплена. Питали абсолютно все.

У Донецьку я була з 9 по 26 березня. Там допомагала полоненим українським військовим. Їх забрали пораненими з позицій, кидали в одну камеру й ніхто їм не допомагав – гнили собі там.

Мене випускали з камери тричі на день. Я робила хлопцям перев’язки, давала антибіотики, допомагала.

Пізніше мене і ще приблизно 20 людей посадили в автобус і відвезли в Оленівку під Волновахою. Це колишня 120 українська колонія. Вони зробили там зону для полонених.

У двомісній камері було вісім людей. Я просиділа там до обміну, до 1 квітня.

Чотири доби не спала, бо не було де. В Оленівці мене двічі побили – вибивали інформацію.

Там були жахливі умови, їжа. Все жахливо. Я весь цей час у полоні не їла, тільки пила. Вода і хліб – це й усе. Вони годували якимось супом, кашею, але це все було у брудному посуді, давали їжу як собакам.

В Оленівці туалет вже був у камері, але митися нас не водили. За цілий місяць у полоні я тільки два рази помилася.

Була в одних і тих же речах. Як забрали в одних трусах, носках і ліфчику – так і повернули на обмін.

«Якщо будете добре поводитися, скоро будете вдома»

На обмін нас повезли із зав'язаними очима, нічого не пояснювали, а ми нічого і не питали. Але росіяни постійно казали: «Якщо будете добре поводитися, скоро будете вдома».

На голові замотали скотчем пакет для сміття, щоб нікуди не дивилися. Одягли наручники. Майже добу ми були у дорозі.

З Оленівки повезли у Донецьк, звідти – у Ростов-на-Дону. Ми зрозуміли це з розмов росіян. Там посадили на військовий літак Іл-76.

У літаку зняли наручники, зняли мішки з голови. Руки зафіксували пластиковими стяжками. Звідти полетіли у Крим.

Потім нас пересадили на машини і пересаджували ще декілька разів. Так їхали до Мелітополя, а вже звідти – до Запоріжжя.

Фото з обміну, який відбувся 1 квітня (Світлану видно в правому куті світлини). Фото з сайту Zmina.info.

У Запоріжжі зустрілися з віце-прем’єр-міністеркою Іриною Верещук. Потім мене повезли у лікарню до Києва.

Пролежала там 10 днів, тому що після полону мала травму хребта. Уже звідти я приїхала у Рівне. І зустрілася тут з дітьми та батьками.

Документи мені начебто мали віддати на обміні, але цього не сталося. Тому паспорт мені відновили у Києві, але без місця реєстрації.

Воєнний квиток я теж відновила. А от посвідчення учасника бойових дій поки відновити не можу.

«Вірю, що мій чоловік повернеться додому»

Мій чоловік – інспектор прикордонної служби, служить уже 20 років. Він сам із Амвросіївки Донецької області. Коли Амвросіївку окупували, поїхав у Маріуполь, де і служив з 2014 року.

Перший тиждень великої війни був пеклом. Чоловік залишився на «Азовсталі» і писав мені раз на день, поки ще був зв’язок. 

Чоловік Світлани наразі знаходиться у полоні у росіян. Фото надала Світлана.

Одного разу в переписці він казав, що у них на «Азовсталі» нічого немає. Проте більше про це не говорили, тому що він дуже коротко відповідав на питання.

Він писав три повідомлення, а я йому – двадцять. В основному у нас переписка була про те, як я його кохаю, як ми з сином його чекаємо, як усі його чекають.

В середині травня його й інших військових вивезли з «Азовсталі» на територію окупантів. Зараз він у полоні, в Оленівці Донецької області, у СІЗО.

З полону чоловік зі мною не зв’язувався. Але передав вітання через свого товариша по службі, який теж у полоні. Цей товариш дзвонив мені кілька разів.

Командування чоловіка зі мною зв’язувалося. Казали, що потрібен час, буде обмін. Що він у колонії і з ним та з іншими хлопцями працює Червоний хрест. 

Умови у них відносно нормальні. Я точно знаю, що їх не ображають, не б'ють, не катують.

Побачила фото свого чоловіка в одній телеграм-групі російських окупантів, в якій вони публікують фотографії полонених.

Фото чоловіка Світлани з телеграм-групи окупантів. Фото надала Світлана.

Ще дзвонила у Національне інформаційне бюро. Там сказали, що треба почекати, мій чоловік є у списках на обмін. Але коли буде цей обмін, невідомо. Це все таємно.

Я вірю, що їм хтось допоможе. І впевнена, що чоловік повернеться додому.

Життя в Рівному

Мої батьки дізналися, що я повернулася на підконтрольну Україні територію, і почали збиратися, щоб виїхати з Маріуполя. 

В Маріуполі казали, що для виїзду треба пройти фільтрацію. Є якесь селище міського типу, куди люди приїжджають, стоїть черга. Вони записуються, у них беруть відбитки пальців, слину з рота.

Якщо у когось родичі служать, то їх нікуди не випускають і не дають навіть пропуск для поїздок між селами. Отака фільтрація.

Та мої батьки на неї навіть не записалися. Просто зібралися і виїхали. Росіяни на блокпостах ставили багато запитань, але пропустили.

Коли питають, чому не пройшли фільтрацію, люди кажуть, що не знали про неї.

У Рівному добрі люди дали нам жити у будинку, ми платимо за комуналку. Також даю трохи грошей за оренду – але це суто моє рішення. Бо ми всім користуємося, починаючи від посуду і закінчуючи постільною білизною.

Світлана з сином після переїзду у Рівне. Фото надала Світлана.

Син власниці будинку теж служить у армії, зараз обороняє Україну. Поки нас ніхто не виганяє.

Хазяйка квартири, яку ми орендували в Маріуполі, написала і просила забрати свої речі.

Я сказала, що не повернусь, поки там росія, але просила речі не чіпати – бо це все, що я нажила за життя.

Пізніше я попросила свою сестру забрати звідти речі, та знайомі їй розповіли, що хазяйка все повіддавала солдатам «ДНР».

Сказала: «Тримайте, у вас діти, зараз війна, таке становище. Вашим дітям пригодиться. А тут жили укри, їм це вже не треба».

У Рівному з допомоги я отримала поки тільки виплати від ООН, а на виплати як переселенка ще чекаю.

Отримую у різних організаціях гуманітарку раз на два тижні, а їжу – раз на місяць.

Їжі, яку дають як гуманітарну допомогу, бракує. Наприклад, нам дали п’ять пачок макаронів і якусь консерву з кашею. Ніякої олії чи тушонки. На чому мені ці макарони приготувати?

Я розумію, що приїхала у чуже місто і нікому тут не потрібна. Але якщо вже взялися давати гуманітарку, дайте хоч раз на місяць нормально, щоб можна було прогодувати дітей.

Молодший син без мене не може, не хоче залишатися з дідусем і бабусею. Він і так провів з ними місяць, поки я була в полоні.

Старшій дочці 11 років. Я не хочу з нею говорити про війну. Вона завжди питає: «А що, путін нас усіх вб’є?». Вона знає, що батько у важких умовах. 

Донька швидко адаптувалась до нового міста. Вона дуже товариська, подружилася з однокласниками.

Якщо у Маріуполі розмовляєш українською, тебе вважають нацистом, бандерівцем і тому подібне. У Рівному я розмовляю і українською, і російською і нас ні разу ніхто не притісняв.

Як приїхали до Рівного, я почала говорити з молодшим сином українською, щоб він швидше соціалізувався – адже тут більшість спілкується українською.

Для сина це поки складно, він мене не розуміє. А старша донька володіє українською, може розмовляти.

У мене немає планів на майбутнє після війни. Чекаю на чоловіка, щоб планувати разом. Не знаю, чи буду жити у Рівному далі. Поки ніяких планів не будую, живу і все.

Мені досі емоційно дуже важко, не можу взяти себе в руки. Тільки діти допомагають впоратися з цим важким станом. За клопотами все забувається, але ненадовго.


Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів»


Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.

Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське ЗМІ – підтримайте «Четверту владу».

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте

Оксана Гавриш

17 червня 2022 в 18:41
0
Дякую Світлані, що поділилася своєю історією. Нам у тилу дуже важливо знати такі історії... Мабуть, щоб хоча б мати уявлення про окупацію і цей диявольський рускій мір...

Підпишіться на нашу розсилку

(найважливіші новини двічі на місяць)