Зарплата, умови, обов'язки: розповідь рівнянки, яка працює у варшавській лікарні з хворими на COVID-19

Рівнянка Алла Рабийчук майже три роки живе у Польщі. Там вона отримала освіту, яка дозволила їй працювати у варшавському Шпиталі святої Ельжбети. Жінка працює у відділенні, де зараз лікують хворих на коронавірусну інфекцію.

Ми поспілкувалися з Аллою і вона розповіла, як забезпечена варшавська лікарня і як влаштована робота медиків. Далі в тексті – пряма мова Алли.  

Я зовсім не знала польської, коли приїхала до Варшави. Але поступово її вчила, слухала аудіозаписи. Потім, за порадою, пішла в поліцеальну школу (це заклад, де повнолітні люди, без обмежень за віком, можуть отримати профільну освіту. Диплом є підставою для офіційного працевлаштування – ред.)

Я почала вчитись на медичного опікуна. Це людина, яка доглядає у лікарні за хворими і допомагає медикам. Коли закінчила навчання, надіслала резюме у шпиталь, на нього звернули увагу, запросили мене на співбесіду і взяли на роботу.

У нас величезне відділення на два коридори у формі літери Л. В мене на другому поверсі вважається важка червона зона. Там працюю я – одна опікунка – та ще три санітарки. Опікунка отримує 40 злотих (~300 гривень) за годину роботи, санітарка – 70 злотих (~523 гривні), лікар до 250 злотих (~1850 гривень). Також у мене безкоштовне харчування. Їдальні у лікарні немає – їжу замовляють упаковану.

У мене хороший соціальний пакет. Його наповнення у працівників, які опікуються хворими на коронавірусну інфекцію, відрізняється від звичайного. Наприклад, мені будуть повертати гроші за проїзд на роботу. Це 110 злотих на місяць. Медичні послуги я за потреби можу отримувати безкоштовно і без черг: ультразвукову діагностику, операції тощо.

Можна обирати зміни: 12 годин або 24 години. Працює дві бригади. Перед закінченням нашої зміни приходять наступні працівники. Санітарки йдуть до санітарок, опікуни до опікунів. Я вже їм передаю записи, журнали, розказую, що було і як.

Робота побудована так: три години працюємо в захисті, три години відпочиваємо. Бо в цьому скафандрі просто не виходиш: і очі мокрі, й окуляри пітніють. За ті три години відпочинку нам так само нараховується зарплата.

Тут дуже цінують час. Нещодавно зміна, яка мала заступити після моєї, на двадцять хвилин запізнилася. Ми мали працювати від сьомої до сьомої, а вийшло на 20 хвилин більше. То старший з моєї зміни розсердився і записав нас до восьмої, щоб люди знали і поважали чужий час. Тобто у мене вийшло двадцять п'ять годин роботи.

В колективі всі спілкуються на ти, атмосфера дуже приємна. На спині на уніформі написані імена кожного працівника. Хлопці жартують, пишуть там сексі мен і таке різне. Але спілкуватися не дуже є змога: через захисний костюм нічого не чути і треба працювати. 

Спочатку працювати було складно – треба було записувати всі показники про пацієнтів. В пацієнта є все: палата не більше двох людей, міряється кисень, цукор, скільки сходила людина в туалет. Все це записується. Жодної копійки з людини не беруть.

Щоб зайти у приміщення шпиталю, мені не треба нічого торкатися руками: на дверях є розпізнавачі обличчя: я іду і двері відчиняються. Є роздяганні, місця для відпочинку, телевізори, холодильники. В коридорах, де працівники відпочивають, є чай, кава, настій шипшини, вітамін С, енергетики. В холодильнику сніданок, обід, вечеря, молоко, хліб.

Так виглядає заступання на зміну: коли входжу у лікарню, не можу мати ні сережки, ні ланцюжок, нічого. За телефон мови немає, заберуть і гроші не повертають. Я заходжу в таку ніби шафу і стою хвилину під пароподібним душем, який мене дезінфікує. Далі заходжу в червону зону. Виходити назад після цього не можна.

Що в бані, що в спортзалах немає розподілу на чоловічі і жіночі зони. Тут переодягаються разом і це не соромно, як в Україні. Наші спочатку комплексують, а потім звикають.

В роздягальні я знімаю з себе все, в чому прийшла, і беру собі хірургічний одяг: кофта, штани, перші бахіли. Далі знову мию руки і заходжу в другу зону. Беру собі маску із клапанами для дихання по боках, одягаю окуляри та чепчик.

Далі заходжу в зону, де одягаю комбінезон, бахіли і ми з іншими працівниками один одного заклеюємо. Одягаємо другі рукавиці. Заходимо в другу зону й одягаємо гумові чоботи та шоломи. Все повністю закрите. 

У мої обов’язки входить годувати, поїти важкохворих людей, записувати температуру, стан кисню, цукор, кожні чотири години змінювати позицію людини, змінювати памперси й описувати це все. Деякі пацієнти, крім коронавірусної хвороби, мають супутні важкі захворювання: деменцію, розсіяний склероз тощо. 

Перш ніж зайти до палати, я стукаю у двері, щоб пацієнти одягли маски. Про кисень немає мови: всі пацієнти мусять ходити з кисневим балончиком. 

Коли приходить час відпочинку, я знову заходжу в такий душ, який змиває мій комбінезон. В іншій зоні роздягаюся. Чоботи знімаю і кладу в такий ящик. Їх будуть дезінфікувати. Знімаю комбінезони. Їх спалять. Далі чепчик та одяг знімаю. І так далі, доки не стою гола в душі. Там є спеціальні шампуні та мила. Є чисті рушники, фени для волосся. Виходжу з душу й одягаю свій одяг. На це все витрачаю 1,5 години і відпочиваю. Беру собі каву, вітаміни. 

Поляки не йдуть працювати в такі лікарні, бо дуже бояться. В них бракує опікунок та санітарок. 

Якщо наша діяльність вам подобається і ви вважаєте її важливою – підтримайте «Четверту владу» за цим посиланням. Завдяки підтримці ми зможемо працювати ще краще.

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері. Вдячні за ваші коментарі та поширення матеріалу.